Залишив Київ і оселився в лісі

Скажете, сьогодні це не дивина. Он і Віктор Ющенко живе з сім'єю у Старих Безрадичах під Києвом, і Віктор Янукович оселився в Межигір'ї, подалі від міського шуму. В нашому випадку мова не про президентські дачі чи маєтності. Василь Шурига, уродженець села Хлоп'яники Сосницького району, випускник радіофізичного факультету столичного університету, пропрацювавши більше тридцяти літ у Києві, минулого року повернувся в рідні краї. Не до батька та сестри чи придбавши хату в Хлоп'яниках, а в ліс, на Цегельню, як називають це місце старожили. Каже, назавжди.

Рішення повернутися на землю зріло давно

Василь Олексійович зустрів нас на Холминській трасі, на межі Корюківського району. По прочищеній стежці серед глибокого снігу вздовж лісу ми рушили до місця дислокації нашого героя.
— Скільки ж ви чистили цю стежку? — питаю Василя Олексійовича.
— П'ять разів по дві години, замість зарядки, — каже він. — Та тут недалеко, всього кілометр.

На незайманій білій рівнині сліди мишей, лисиць, вовків, собак.
— Отут колись поле було. Тепер молодий ліс росте. Влітку земля червона від суниць. Ми з дружиною й синами відрами носили.
—То ви вже тут — усією сім'єю?
— Ні, хлопці ще в Києві. Старший закінчив факультет електроніки КПІ, а молодший — на п'ятому курсі факультету прикладної математики, їздять до мене часто. І дружина в Києві працює. Якраз тут. Сьогодні збирається прати. Рішення повернутися на землю зріло давно. Сім'я підтримала.

Перше, що ми побачили, наблизившись до мети свого пересування, був металевий вітряк на високому стовпі.
— Це наша електростанція, — пояснив господар. — Є ще бензостанція — на випадок відсутності вітру. Це повітка з будматеріалом для майбутнього будинку. Минулого літа ми залили фундамент під нього, викопали погріб. А ото стежка — до пасіки. Добрий чоловік Матвій Олександрович Лось прийшов до мене і каже:
— Купи мою пасіку. Шість вуликів.

У моїх найближчих планах такого не було.
— Скільки ж це коштуватиме? — питаю.
— Кажи свою ціну, — здивував він мене.
— Ну, в мене оце є три тисячі гривень.
— То багато. Називай менше, — дивує далі Матвій Олександрович.
— Не знаю, — розгубився я. — Ну ось 2400.
— Теж багато, — каже.
— Ні, беріть. Але навчіть мене пасічникувати.

Так у нас з'явилися бджоли. Зимують вони просто неба. В один вулик, правда, влізли миші. Не знаю, що там залишилось.
На поріг невеличкого житла, в якому нині мешкає Василь Олексійович, вийшла дружина Валентина Георгіївна.
— Заходьте, — усміхнулася. — У нас тут тепло. Піч гріє добре. Я вчора хліб пекла.
Стіл, пави, двоярусне ліжко, та ж піч — усе зроблене руками господарів.
— Покуштуйте нашої води, — пригощає Василь Олексійович. — Колодязь помітили? Сам копав із синами.

До столиці потрапив підлітком

— Яв Києві з чотирнадцяти літ, — каже він. — Наша Хлоп'яницька школа була кращою в районі. І от після сьомого класу нас, трьох кращих учнів, направили до Чернігова на конкурс, а за його результатами мене взяли до республіканської фізико-математичної школи. Після її закінчення вступив на радіофізичний факультет університету імені Шевченка. На роботу направили в конструкторське бюро Київського радіозаводу. Займався розробкою верстатів з числовим програмним управлінням. Пізніше до нас у відділ прийшла Валя. Вона теж випускниця тієї ж фізико-математичної школи. В університеті вчилася на механіко-математичному факультеті.
У 1985 році в гуртожитку було наше весілля. Першим у нас народився Саша, через два роки — Альоша. Жили в гуртожитку, далі — в гостинці, а у вісімдесят дев'ятому одержали трикімнатну квартиру.

Ще на заводі я зайнявся розробкою діагностичного обладнання для ремонту апаратури числового програмного управління. Справа була перспективною. Але розвалився Союз, зруйнувалася промисловість, і заводу ми виявилися не потрібні. Працював у кооперативі. Мій комплект обладнання продали одному з підприємств у Серпухов. Далі взявся за розробку апаратури для охоронної сигналізації автомобілів, затим — для охорони боксів гаражних кооперативів, потім — квартир і дач. Нарешті з'явилася хоч якась копійка, аби жити й годувати сім'ю.

Батьківщина не продасться

— І тут я зрозумів: великі міста в тому вигляді, як зараз, не перспективні, бо наносять велику шкоду природі. Згадайте сміття, в якому ми колись потонемо. Міста енергозатратні, бо вимагають великих енергопотужностей, які теж забруднюють природу. А що ми їмо? Яка якість продуктів харчування? У Франції для заможних людей продається картопля вартістю 500 евро за кілограм.
У нас є можливість їсти чисті продукти. Ними ми можемо й пів-Європи годувати, налагодивши господарство, яке б не вело до втрати родючості землі.
Я замислився над тим, скільки треба мати землі і як її доглядати, щоб забезпечити сім'ю з чотирьох чоловік усім необхідним — енергією і продуктами харчування, як знайти гармонію життя з природою.

У Європі і світі є такі екологічні поселення. І в нас є. І вони відрізняються від європейських у кращий бік. Філософія в тому, що люди повинні мати родові маєтки-са-диби, які не будуть продаватися, а тільки передаватися у спадок. Це — шматочок батьківщини, а батьківщина не продається. Треба рай будувати не десь там, далеко, а тут, на рідній землі.
Років п'ять тому я вже твердо знав, що треба їхати додому і втілювати задумане на практиці.

У Хлоп'яниках були батькові і мамині паї. Я зібрав сім'ю, і ми проїхали по місцях навколо села, де була земля батьків. Отут, на Цегельні, наших 1,93 гектара. Колись, за Столипіна, тут жив Попелух, мав 25 десятин землі. Тут був великий сад. Кілька старезних яблунь ще й нині родять. Попелух знайшов тут глину і почав робити цеглу. Звідси й назва — Цегельня, хоч цегельні тут давно нема. Місце за кілометр від траси, землі кругом не орються. Отже, можна проводити тонкі біологічні експерименти. Перманентна культура, про яку зараз пишуть і якою я зацікавився, це безперервне довготривале сільське господарство. Почавши роботу на своїй землі, я знаю, що вона в пустелю не перетвориться. У природі ніщо не пропадає. Вистачить, щоб жити на проценти від неї.
Хочу спробувати хазяйнувати так, як уже хазяйнують розумні люди. Не завдавати шкоди природі, а жити в гармонії з нею. Ніякої хімії. Моя мрія — зробити оце екологічне поселення таким, щоб слідом за мною в гармонії з природою почали жити мої земляки, моє село. Щоб, переступивши поріг хати, вони йшли не на трудовий фронт, а в райський сад.

То що ж тут буде?

— Будинок зведемо з місцевих матеріалів — з дерева і солом'яних пресованих блоків. Вони дешеві — 5 гривень штука. Далі стіни покриємо сіткою, а по ній — глина. Зовні обіб'ємо шалівкою, всередині — шпалери чи ще щось. Так будують житло в Америці, Канаді, в Європі. П'ять таких будинків за чорнобильською програмою в Гомельській області звела канадська фірма. Цікаво, що такі будинки не горять — німці робили експеримент і переконалися, що вогонь їм не страшний.
Під верандою у нас буде погріб для продуктів. Під ванною і кухнею — ще один підвал з ящиками для кухонних відходів. На органічне добриво їх переробить каліфорнійський черв'як.

Посередині будинку спорудимо спеціальну піч-камін, в яку вмуруємо бак на тонну води для обігріву житла. Обігрів буде повітряний. Повітря заводитиметься в дім вентилятором по підземних трубах через теплообмінник і додатково нагріватиметься водою. Якщо не буде великих морозів, піч достатньо топити раз на тиждень.
У перспективі зробимо власну біогазову установку і вироблятимемо газ для кухонних потреб. Ще думаємо про сонячний колектор. З березня по жовтень у нашій місцевості достатньо сонця, щоб забезпечити теплом і гарячою водою наш будинок.

Ми прихильники органічного землеробства. Мінеральних добрив не використовуємо. Органіка — не обов'язково гній. Це бур'яни, солома, сидерати. Орати землю не будемо. Тільки поверхневий обробіток і мульчування.
Ще посадимо сад. Викопаємо став. Збудуємо баню. 50 відсотків території займатиме ліс. Мікроклімат треба зберегти. Буду запроваджувати ідеї Білла Моллісона, Фукуока, Зеппа Хольцера тут, у нас, в Україні, біля Хлоп'яників.
Дружина повністю розділяє і підтримує мої плани. Батьківську філософію сприйняв і старший син Олександр. Олексій поки що в роздумах. Він ще вчиться. Час для рішення є. Коли ж одружаться, на двох гектарах достатньо місця, щоб побудувати для них будинки. Тут буде наше родове поселення, шматочок батьківщини, яка, повторюю не продається.

* * *

Слухати Василя Олексійовича надзвичайно цікаво. Дасть Бог, ще побачимо його помістя, маєток-садибу, яка обов'язково виросте на цій землі.
Цікаво й те, що вся сім'я Шуриг — вегетаріанці. Не їдять ні м'яса, ні жирів.
— Курити я кинув у п'ятому класі, — сміється Василь Олексійович. — А бігаю з 1985 року. Веду журнал, в якому занотовую відстані. Так от, за ці роки пробіг тисяч двадцять кілометрів. Була, щоправда, дворічна перерва. Розпухли коліна. Якась алергія зашкодила. Вилікувався голодом. Три голодування по 7, 9 і 11 днів дали результат. Бігаю й досі. Отією стежкою, якою ми йшли від траси. Прокидав у снігу і — вперед!

Лідія Кузьменко, тижневик «Вісник Ч» №10 (1296)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.