Медсестра, яка командувала батальйоном

23 лютого вже традиційно асоціюється у нас зі святом справжніх чоловіків — сильних, мужніх, безстрашних. Напередодні свята нам пощастило зустрітися з самовідданим захисником Вітчизни, насправді унікальною Людиною (тільки з великої літери!). І тим більше вражають її подвиги (справжні, без пафосу), що це — жінка! Людмила Степанівна Кравець — остання в Україні жінка Герой Радянського Союзу, учасниця бойових дій. Зараз вона лікується в медичному центрі «Vital» в селі Андріївка, що під Черніговом. Тож нам трапилася нагода почути неймовірні історії її життя з перших вуст.

«Моє місце — на полі бою»

Коли прогриміли перші вибухи війни, Людмилі Степанівні ледве виповнилося 20. Вона закінчила медучилище. І поки решта її однокурсників чекали направлень на роботу в лікарні та госпіталі, вона твердо вирішила, що в тилу не її місце.
— Почалася ж війна! Як я могла сидіти вдома? Тільки на фронт, так і сказала комісії. Вони похитали головами, але відмовляти не стали. І ось вже 2 липня мені прийшла повістка: з’явитися на службу до військового госпіталю. Незабаром його евакуювали до Омська. Там формувалася дивізія. Тож у вільний від роботи в медпункті час я ходила на заняття стрілкових курсів. Я хотіла знати все! І це врятувало в подальшому не тільки моє життя, — пригадує Людмила Степанівна.
У 1942 році Людмила Кравець була вже на передньому краї Північно-Західного фронту.

— Ми йшли строєм, вже вечоріло. Мені знадобилося вийти зі строю. І я побачила жахливу картину: на місці якогось села залишилися одні димарі. А там — велика купа обгорілих людських кісток — великих і маленьких. Ця картина примусила мене забути про моє «я». І тоді я вирішила, що моє місце тільки на полі бою. Щоб перев’язувати поранених прямо на місці. Адже санітар може витягти тільки одного за раз. А решта в цей час стікають кров’ю. Так я напросилася у стрілкову роту, — каже Людмила Кравець.
Так вона, тендітна дівчина, метр п’ятдесят зростом, тягала на собі ранених чоловіків, повзла до них під кулями і лежачи перев’язувала рани. Так в одному з боїв, бинтуючи командира роти, вона отримала автоматну чергу в обидві ноги.

«Краще помру з ногами, ніж житиму без ніг»

— Прийшла до тями я в польовому госпіталі. Крізь сон почула, як лікар сказав: «Газова гангрена, підлягають ампутації обидві ноги». Поки лікарі готувалися до операції, я, ридаючи, передала медсестрою: краще помру з ногами, жити без ніг я не хочу. Лікар сказав, що докладе всіх зусиль, щоб врятувати мені і ноги, і життя. Їздив сам на склад випрошувати страшно дефіцитний на той час пеніцилін. Які були люди! — досі захоплюється жінка.
Лікувалася довго, стати на ноги, як слід, не могла — без кінця падала. І як медик розуміла, що скаже їй медкомісія. Але просила лікаря, щоб написав: «до стройової придатна». Адже вважала, що тільки в бою, тільки під час наступу на ворога відступить біль, і вона зможе вилікуватися. Так жінка повернулася на Північно-Західний фронт, і тільки в стрілкову роту.
Страшні та нелегкі будні війни Людмила Кравець повністю розділила з солдатами. Була серед них єдиною дівчиною. Вона навчала елементарним правилам ведення бою новеньких, допомагала порадою, втішала і підтримувала їх. Ночувала по черзі в бліндажі то одного взводу, то іншого.

— У мене був гарний голос, знала багато історій — ще до війни перечитала безліч книг. І от перед сном я їм співала чи розповідала. Солдати в холодній землянці, слухаючи мене, засинали, зігріваючись моїм голосом. Я з ними постійно працювала. Командир роти якось мені навіть сказав: «Вони тебе краще слухаються, ніж мене», — сміється Людмила Степанівна.
Так пліч-о-пліч із солдатами вона дійшла до самого Берліна.

«Командуй нами, Люсю»

— Ми були вже на підступах до Берліна. У нас були невигідні позиції: ми — на відкритій місцевості, а німці — у траншеї. Навіть економлячи патрони, вони легко могли нас ранити і вбивати. Дійшло до того, що не залишилося в живих жодного офіцера — лише солдати і я. І тоді по ланцюгу я передала: «Слухати мою команду!» Вони слухали мене з півслова. Треба було знати слабкі сторони противника, враховувати місцевість і бути впевненою, що солдати не підведуть.
Праворуч з’явилися наші танки. На якусь секунду німці відволіклися на них. І ця секунда дала мені можливість діяти. Тільки два слова: «Вогонь і вперед!» У першій траншеї взяли полонених. З ними в тил я відправила двох солдатів. А ми просувалися швидко вперед. Своїх солдатів відправила ще у другу і третю роти з наказом «від комбата» негайно підняти роти в атаку. Коли ми вже зустрілися з командирами цих рот, я розповіла, що «комбат» — це я, і розказала, які рішення мені довелося прийняли. Один із них, високий такий старший лейтенант, опустив голову і каже: «Ну що ж, Люсю, командуй нами далі». Але я ж не могла принижувати офіцерське звання, я ж хто? Просто гвардії старший сержант. Тому я просто спитала у них: «Як ви вважаєте, нам, мабуть, треба зайняти кругову оборону й окопатися?» Вони погодилися, а я пішла шукати штаб батальйону, щоб просити допомоги. Там вже святкували перемогу (яку ще треба було заслужити), не знаючи, що насправді діється на полі бою. Всі були настільки п’яні, що один сказав: «Вони всі, мабуть, здалися в полон, а вона і нас веде». Але пішли за мною. Три години довелося повзти через поляну, не розмовляючи навіть пошепки: над спинами трасували кулі, навколо були німці. Коли дійшли до села, я дивлюся, а офіцери—то всі вже тверезі! Словом, зробити головний прорив нам вдалося! — з гордістю пригадує Людмила Степанівна.

Саме за цей епізод вона отримала звання Героя Радянського Союзу. Навіть у Москві не вірили, що таке могла зробити тендітна дівчина, медсестра! Полковники приїжджали перевіряти. Якби тоді вона не взяла справу у свої руки, якби злякалася відповідальності, якби хоч на мить проявила нерішучість — не вдалося б здійснити прорив, загинув би цілий батальйон.



Дев’ять гранат для роти

Але війна на цьому не скінчилася. Тяжкі бої тривали в Берліні. Рота, в якій знаходилася Людмила Кравець, зайняла цілий будинок. І от командир повідомив: «За цим будинком фашисти встановлюють міномет». У роті не було жодної гранати, щоб його знищити. А з автомата чи гвинтівки — неможливо. Медсестра сприйняла ці слова як наказ.
— Гранати можна було дістати тільки в артилеристів. І я побігла до них. Просто перейти вулицю в Берліні тоді було проблемою: стріляли з усіх вікон та підвалів. Відстань була така маленька, що «зняти» мене міг будь-який солдат, не те що снайпер. Я побігла шаховим порядком. Отримала дев’ять гранат. Мінометний розрахунок ми знищили. На цьому війна для мене закінчилася, і я мала повне право подумати про своє особисте життя, — каже жінка.

Командир роти одразу попередив: «Не думай навіть виходити заміж за когось з іншої роти, у нас своїх вистачає». Так і сталося: Людмила Кравець стала дружиною комсорга роти. У неї народилося двоє дітей — син і дочка. Чоловіка вже нема в живих. Сьогодні вона живе в Києві разом з онуком. І ніколи не відмовляється розповідати про страшні роки війни. Вважає своїм боргом перед товаришами, які полягли на полі бою, розповісти нащадкам, якою ціною дістався кожен метр рідної землі. Вона нагороджена орденом Вітчизняної війни першого ступеня, трьома орденами Червоної Зірки, медалями. Днями Людмила Степанівна відзначатиме свій ювілей — 90 років!

Ольга Чижова, тижневик «Чернігівські відомості» №113

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.