Трагічна історія про хлопця, в якого батько убив мати

Про страшну трагедію, що сталася більше одинадцяти літ тому на околиці Чернігова, ми колись розповідали. Чоловік убив дружину, а сам повісився. Сиротою залишився їх маленький син. Сьогодні йому вже вісімнадцятий рік. Живе Юра Желай з бабусею Надією Петрівною і дідусем Миколою Миколайовичем, вчиться в радіомеханічному технікумі. Хороший хлопець, чемний і роботящий, втіха для старих.

«Як же я не хотіла, щоб Таня так рано ішла заміж!»

Надія Петрівна і досі оплакує дочку. Не буває й дня, щоб не згадала Таню, не поговорила з нею подумки.
— Господи, як же я не хотіла, щоб Таня так рано ішла заміж! — гірко зітхає вона. — Тільки шістнадцять минуло, тільки школу закінчила. І просила її, і лаяла — ні в яку! А тут ще й батько: «Чого тебе душить? Нормальний хлопець, не якийсь нероба. За Танею он як упадає!»

Тут і свататись прийшли мати Сашкова з вітчимом. У дочки нашої перша любов. 14 листопада дев'яносто другого року весілля справили. Усе немов би й добре. Але материнське серце не обдуриш. Жили молоді у нас. Бачу, щось між ними не так. Почав наш зять розпускати руки. Таня вже вагітна, а він б'є її. Прожили вони сім місяців і розбіглися. Ми заспокоюємо дочку, не переживай, кажемо, думай про дитину.
Юрочка народився 4 вересня 1993 року. З пологового будинку забирала Таню я з сином Володимиром. Згорток з малим вручили Володі, вважаючи його батьком. А справжнього батька ми не бачили чотири роки. Знав же, що народилося дитя, і жодного разу не поцікавився, що там і як!

«Де мій тато?»

— Звісно ж, настав час, коли Юра запитав нас про це. В усіх дітей є татка, а де ж його? Кажемо: «В яму впав і ніяк не вилізе».
Хлопчику минув місяць, коли дочка пішла на заняття. Вчилася в технікумі і працювала. Зцідить молочко для малого, а я вже цілий день з ним. Так ми й росли. Гарний хлопчик. У свій час пішов, перші слова вимовив: баба, мама, ді, ю, дай... Усе, як у людей. Ми в ньому душі не чули. Воно таки правда, що онуків любиш більше, ніж дітей. Може, й не більше, та з роками краще розумієш беззахисність крихітки перед жорстоким світом, відчуваєш свій обов'язок захистити її. Тепер ось Юра вже великий, восени вісімнадцять буде, а люблю його більше життя.

Так от. Живемо ми спокійно. Нема тата й не треба. А дитині ж хочеться! Сусіда Сергія, з сином якого дружив, почав звати татом. Чує ж, що його діти так називають.
Було Юрі чотири роки. Поїхали ми з ним на город. Я щось роблю, а він грається неподалік. І тут приїжджає на свій город, що по сусідству з нашим, Сашко. Підійшов до хлопця, щось там поговорив, а тоді змотався в магазин, привіз коробку цукерок і печиво. Щасливий малий біжить до мене. Показує гостинці.

— Хто ж це тобі дав? — питаю.
А він так невпевнено, несміливо:
— Па... па... Папа! Оббіг усіх людей, що працювали на городах:
— Це мені папа купив! Це мій папа! З ямки виліз! Мій папа!
Люди плакали, бачачи ту дитячу радість. Дитина була справді щаслива.
Тоді ж Сашко прийшов до Тані. Вони довго розмовляли. Зрештою Таня попросила нас із батьком:

— Дозвольте нам пожити в дідовій хаті. Спробуємо, може, щось із цього вийде. Бачите, який щасливий Юрочка, як йому хочеться мати батька.
Хата покійних свекрів недалеко від нас, на сусідній вулиці. На одній половині жив Володя з Людою, а інша стояла порожня. Ну, йдіть, живіть.
Сашко привів корову, коня, ще там якесь хазяйство. Спочатку було ніби все гаразд. Обоє працювали. Юра в основному в нас. А тоді бачу — знову мій зять узявся за старе. Випиває, тягається, б'є Таню. Вона, правда, не признавалась, але ж я бачу! Щось скажу, а вона:
— Хочу, щоб у Юри був батько.

«Може, то був знак?»

— У кінці дев'яностих, якщо пам'ятаєте, люди їздили за покупками в Ковель, Хмельницький, Одесу, Харків. От і Таня зібралася до Хмельницького. Одержала відпускні на «Сіверянці», я трохи грошей дала. Сашко був проти, лаявся. Але вона переконувала: Юра йде до першого класу, треба все купити для школи, нам дещо, килим і таке інше.
Забігла до мене:
— Мамуля, доглянь Юру.
Нехай у тебе переночує. Я швидко обернусь. Сон, правда, поганий приснився...

— Який, донечко?
— Не розкажу, щоб не хвилювалася.
Про сон вона згадала і в автобусі, але дівчата заборонили розповідати перед дорогою. Так я й не знаю, що то за віщий сон був. Може, знак якийсь, попередження?
Повернулася дочка наступного дня пізно ввечері. Зайшла до нас віддати покупки і забрати хлопця. Але Юркові Саша суворо наказав ночувати вдома, то він ще зассвітла пішов від нас. Таня заспішила й собі. Кликала мене:
— Мамуля, ходімо, поп'ємо чайку. Я торт везу із самого Хмельницького.
— Іди вже до дитини, — кажу їй. — Іншим разом поп'ємо.
Що було далі, знаю вже зі слів Люди, невістки.

Юрочка у них дивився телевізор і заснув. Коли Таня прийшла додому і не виявила сина,
заглянула на другу половину:
— Людо, Юра не в тебе?
— Тихо! Спить твій.Юра. Не буди.
А хлопчик почув голос мами, кинувся їй на шию:
— Мама! Ти приїхала! Востаннє притулився до мами. Востаннє!

Таня забрала невістку до себе пити чай із тортом. Сашко компанію не підтримав. Не зреагував і на покупки. Був явно не в дусі і добре напідпитку. Потім казали, що пив з дружками. Це був четвер, а в суботу, хвалився дружкам, мав із коханкою їхати жити до Іванівки. Знайшов там роботу дояра, так що Таню з дитям збирався кинути. Нехай би їхав, а не накоїв того, що накоїв!
За п'ятнадцять хвилин до дванадцятої Люда пішла на свою половину. Що відбувалося за стіною, вони з Володею не чули. Ні сварки, ні крику. Ніщо їх не розбудило, не викликало тривоги.

Першим мертвих батьків побачив Юра і не зрозумів, що це

— Ранок 6 серпня почався, як завжди. Я вигнала корову на пашу. На роботу зібрався батько. Раптом біжить сусідка:
— Іди, іди! Там Саша... — і впала біля хвіртки.
У неї чоловік Олександр, і я вирішила, що якась біда з ним. Мій Микола велосипедом поїхав до них, а я заходилася приводити Віру до тями. Напоїла водою і бігом за чоловіком. А назустріч іде той самий Олександр. Я до нього.

— Що сталося? — питаю. А він каже:
— Іди до своїх. Там вроді Саша повісився. Почувши це, я зрозуміла: значить, нема вже й Тані. Побігла з боку лугу. Бачу, біля хати повно людей. Мечуся
вздовж огорожі, ніяк не придумаю, де перелізти. Коли добігла, люди розступилися. У спальні, на закривавленому ліжку, лежала Таня. Вся в крові. Біліли тільки п'ятки. А на бильці ліжка повісився зять. Пізніше люди казали, що я кричала: «Де дитина?» Виявилося, Юру вже забрав сусід. Згодом я запитувала в онука, як він опинився в маминій спальні. Пішов за капцями, сказав.
— Мама була уся в грязі, а папа лежав отак, — показав. Йому ще й шести не було, нічого страшного в житті ще не бачив. Запечену кров на мамі прийняв за бруд. І не розумів, що сталося.

Експертиза показала, що Таня померла від задушення десь після першої години ночі. На її руках і ногах було багато ножових ран. Голова провалена. Подушка під нею просякла кров'ю.
Олександр повісився десь через чотири години після смерті Тані. Ще поклав закривавлений ніж у її мертву руку. Може, хотів зробити вбивцею ним же вбиту дружину?
Що між ними було, ніхто не знає. Уранці сусідів занепокоїло, що ревуть недоєні корови, ніхто не випускає їх на пашу. «Невже проспали господарі?» — подумала сусідка і переступила поріг дому, де сталася страшна трагедія.
Люда на цей час уже поїхала на роботу. Володя теж виходив із хати і здивувався, чого до їх двору біжать люди.

У суботу ми ховали нашу Танечку. Сваха хотіла, щоб Сашка поклали поруч, але ми не дозволили. Заховали його в Котах. Коли везли Таню в Яцеве, ми з Юрою сиділи поряд з домовиною. Він не плакав, тільки дуже міцно стискав губи, наче стримував крик. Малий пережив такий нервовий струс, що я ще два місяці водила його по лікарях. У мене хворе серце, воно повинне було розірватися від горя. Так ні ж, я живу! і мушу жити. Щоб виростити Юру, вивести його в люди. Спасибі Богу, тепер він уже дорослий. Витягнувся. Стрункий, худорлявий. Точна копія Тані. Дуже схожий на неї. Як дві краплі води.
А тоді, невдовзі після похорону, ми вели Юру в перший клас. Пам'ятаєш, Юрочко?
— Пам'ятаю. Хрещена прийшла. Володя, Люда, дід з бабою... — каже Юра. — Ішли по вулиці Сосницькій. Давно це було...

Дай йому, Боже, щасливої долі!

— Це вже одинадцять років минуло, як ми поховали дочку. А мені здається, що вона десь поряд. Було, прийду на город і раптом чую її голос: «Мамуля, ти де?» Кинусь, оглянусь — нікого. Кажу сусідці: «Танька мене звала». Тепер бачу її, яке плаття на ній, яка зачіска. Ловлю себе на тому, що розмовляю з нею. А от снитись вона не сниться. А так хочеться.
Біля її могили ми з батьком залишили місце й для себе. Пам'ятник поставили, огорожу. Жінки з бригади, в якій Таня працювала, допомогли. Довго ходила до нас бригадир Надія Василівна Кравчук, провідувала Юру, гостинці приносила. Спасибі усім, хто підтримав нас у горі.

Хлопець ні в чому нужди не знав. Двічі їздив по лінії Дитячого фонду до Італії, гостював у добрих людей. Був у санаторії. їздив з сином і невісткою до моря. Володю і Люду він називає татом і мамою, любить їх, а вони — його. Недавно оце Люда принесла йому тисячу гривень. Так він купив на них комп'ютерний стіл. Комп'ютер у нього давно. Як вільна хвилина, Юра вже в Інтернеті. Я, буває, бурчу:
— Скільки можна? Лягай спати!
А він:
— Бабусю, ти не розумієш. Інтернет допомагає мені в навчанні.
Не знаю, чи правильно я зробила, коли забрала онука після десятого класу зі школи і віддала в радіомеханічний технікум. Юро, а яка це в тебе спеціальність буде? — гукає Надія Петрівна онука.

— Обслуговування і ремонт автомобілів та двигунів, — заглядає в кімнату, де ми розмовляємо, Юрко. — Я вже на другому курсі. Як закінчу технікум, хочу вчитися далі. В політесі. Гроші потроху збираю. Для університету.
— Ми з дідом рішили так, що стипендією Юра розпоряджатиметься сам, а його пенсію за матір одержую я, — каже Надія Петрівна. — На дурниці Юра грошей не тратить. Дає нам за Інтернет, ну, ще на щось, коли треба. Не курить. Про випивку нема й мови. Роботящий росте. Дід наш колись дуже опікся, довго лікувався, а десь через півроку його збила машина. Здоров'я нікудишнє. То Юра і дрова рубає, на городі усе робить. Ми ж на Бобровиці живемо, як у селі. Корова, свині, птиця, городи... Роботи, роботи... Юра в мене — перший помічник. От тільки полоти ніяк не навчу. Все ж інше вміє. Ми з дідом тепер по черзі в лікарні лежимо. Оце недавно я виписалася, Юра стрічає мене і каже: «Бабусю, а я тобі легкого супчику зварив». І знаєте, смачний супчик! Піцу навчився готувати. Та не з готового тіста, а сам робить. Картоплю смажить, яєчню. Корову, правда, ще не доїть, але, я впевнена, коли треба буде, справиться.

Цікавиться технікою. Дід навчив його водити авто ще років у дванадцять. Тепер уже сам не сідає за кермо нашого старенького «Москвича», а з Юрою їздить спокійно. Діждемося вісімнадцяти років, одержить права, тоді вже їздитиме без остраху, що спинить міліція.
— Родичі обіцяють подарувати мені на вісімнадцятиріччя «копійку», — хвалиться Юра.
— Це син із невісткою придумали таке, — каже Надія Петрівна. — У Юри скутер є і мотоцикл, а буде ще й машина. Усе тут його. Ми з дідом зробили на Юру заповіт на будинок і на все, що в нас є. Через два суди пройшли, щоб став він спадкоємцем батькового паю. Тепер 2,8 гектара землі — його. Усе є. Але немає мами, — зітхає Надія Петрівна.

— Юро, — питаю хлопця, — а ти маму пам'ятаєш?
— Ой, мабуть, ні, малий же був, — хитає головою бабуся.
— Ні, бабусю, пам'ятаю, — каже Юра. — Особливо дуже добре, як ми з нею ліпили пельмені. А ще — коли були у сусідів у гостях, а потім фотографувалися. Мама така молода і красива...
— Двадцять три годочки прожила на світі, — плаче Надія Петрівна. — Бідна моя дитина... Ми з Юрою часто провідуємо Ті, ходимо на могилу. І до церкви ходимо, просимо в Бога царства небесного для неї.
— Ну от, бабусю, ти знову плачеш, — обнімає її онук.
— Не треба. Я ж з тобою.
— Моя ти радість, — усміхається крізь сльози Надія Петрівна. — Щастя ти наше, онучок дорогий!


Микола Миколайович та Надія Петрівна Желаї з онуком Юрком

Лідія Кузьменко, тижневик «Вісник Ч» №6 (1292)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.