Нікому не заздрив і не бажав зла. Чи не в цьому секрет довгого життя?

Серед моїх знайомих більше нема людей, які, зберігши світлий розум, ясну пам'ять і добре здоров'я, переступили сотенний поріг свого довгого життя. Петро Степанович — єдиний. Ми познайомилися п'ять років тому, коли подружжя готувалося до свого коронного весілля. Яке це — коронне? Таку назву носить весілля, коли стаж сімейного життя сягнув 75 років. Уявляєте? Разом, пліч-о-пліч — 75 літ! «Молодятам» на той момент було разом 191 рік: Паші Степанівні — 96, а Петру Степановичу — без тижня 95. Тоді «молодий» і признався, що має намір дожити до ста. І дожив!

17 січня сивочолого козака вітали з високим ювілеєм діти, онуки, правнуки, представники влади, односельці, школярі й інші добрі люди, що з'їхалися до Оболоння Коропського району, де живе Петро Михеєв, аби висловити йому своє захоплення, побажати міцного здоров'я на многії літа.
На жаль, уже нема поряд з чоловіком вірної дружини. У квітні 2007 року Паша Степанівна відійшла у вічність. Давно нема й старшого сина Євгена. А Світлана, Віктор та Володимир першими привітали батька.

У довгому житті Петра Михеєва, як у краплі води, відбилася уся історія нашої країни.

«Ми рано ставали дорослими»

— Ми родом з Мурав’їв, — розповідає Петро Степанович. — Це село на самій півночі області, за Грем'ячем, у Новгород-Сіверському районі, на кордоні з Росією. Закінчив я сім класів і поїхав за комсомольською путівкою на Донбас. Добував вугілля на шахті «Михайлівська» в Ровеньках. Якось одержую листа від однокласника. Пише, що працює учителем. Я здивувався. Товариш мій був у школі двієчником. Я ж учився добре. Думаю, невже ж і я не зможу вчителювати? Повернувся додому. І мене справді послали в школу в Лісконоги. Дітей тоді було багато, молода радянська держава хотіла всім дати освіту, ліквідувати неписьменність. А вчителів не вистачало. От і я зі своїми сімома класами почав учити дітей читати і писати. Спочатку в Лісконо-гах, а потім у своєму селі.

Тоді ж і оженився. З Пашею ми виросли на одній вулиці. Вона вже встигла сходити заміж у сусіднє російське село, народити сина. Але чоловік виявився злодієм, і Паша розлучилася, повернулася додому. Красива була! Я закохався, і 11 січня 1931 року ми побралися. Дворічний Женя став мені рідним сином.
Почувши, що в Чернігівському учительському інституті недобір, поїхав в область. Прийняли мене на факультет хімії та біології. Паша була зі мною. Жили дуже бідно. Страшний голод валив людей з ніг. На карточку давали 200 грамів хліба, і все. Вижити допомагали батьки. Пароплавом «Піонер», що ходив по Десні, передавали нам з Мурав'їв картоплю.

З інституту нас випустили достроково, у 1935 році. Країні потрібні були вчителі. Так що четвертий курс уже закінчував заочно в Ніжині.
На роботу розподілився у Коропський район. Працював учителем у Конятині і Шабалинові, а потім, аж до війни, завучем дитячого будинку в Черешеньках.

Через усю війну

— Коли розпочалася війна, у нас із Пашею вже було четверо дітей. Світлані — чотири роки, Володі — два, а Віті тільки рік. Та й Жені — всього тринадцять.
Ми одержали наказ евакуювати дитбудинок у Сибір. Посадили дітей на підводи і рушили на Схід. Гнали з собою корів. Пішки йшли аж до Старого Оскола. Тяжкий був рейс. Паша моя теж їхала на возі з нашими крихітками. У Старому Осколі нас посадили на поїзд, і ми продовжили свій шлях аж до Кемеровської області. Там, у Верхотамці, дитбудинок і пережив війну.

А я на початку сорок другого року пішов на фронт. Перше бойове хрещення одержав на орлівській землі, в тургенєвських місцях. За одну з операцій нагороджений медаллю «За відвагу». Далі були бої на Курській дузі, Севськ, рідна Десна. Ми вийшли на ріку навпроти Розльот, Радичева, Мезина. Зовсім недалеко Черешеньки. Так хотілося хоч на мить опинитися вдома. Якраз було 1 вересня. Хіба ж не затужить такого дня учительська душа! Оце б до класу увійти, урок розпочати, а ми — в окопах. Клята війна!
Після форсування Десни я попросився у командира заскочити в Черешеньки. Зайшов у свою квартиру, сів за стіл і написав дружині: «Черешеньки визволені. Повертайтесь додому».

У мене ж попереду ще були страшні бої на Дніпрі в районі Радуля, де при форсуванні ріки загинуло дуже багато наших воїнів.
У білоруських лісах я несподівано серед нового поповнення зустрів своїх шабалинівських учнів Петю Потійка, Мишу Лузана, Мишу Кислого. А пізніше під Берліном, на Зеєловських висотах, ще одного — Сашка Клименка з першого випуску нашої школи. Це така радість — зустріти на фронті рідну людину!

Наша Севсько-Варшавська стрілецька дивізія закінчила війну 9 травня в Потсдамі. Щастю не було меж. Ми вціліли в страшній війні, дожили до Дня Перемоги. Тепер — додому, до дружини, дітей, до улюбленої роботи. У Черешеньки я прибув якраз на жовтневі свята в сорок п'ятому. Майже чотири роки не бачив дітей, радів, пригортаючи їх. Як же вони виросли, мої сини і донечка!

Як же гарно на рідній землі!

— Я дуже люблю природу, річку, ліс, усе, що росте на землі. З Німеччини привіз мисливську рушницю, скрипку, солдатський казанок і флягу. Оце й усі трофеї. На скрипці так і не навчився грати. А з «Зауером три кільця» не раз ходив на зайця і качок. Полювання і риболовля, мабуть, найбільші мої захоплення. Звичайно, після бджіл. Пасічником був покійний батько Степан Трифонович. Усе життя тримаю пасіку і я. Прекрасним помічником у цьому ділі став онук Сашко. Є й у селі люди, які навчилися від мене бджо-лярства. На жаль, кілька років тому майже всі бджоли в Оболонні загинули. Знайшовся невіглас, який обробив поля отрутою. Нині в мене три вулики, а було колись і тридцять, і більше.
Я — селянин і біолог за освітою. Земля для мене — найбільша цінність. Був би молодим, накупив би багато землі. Був би куркулем! Не смійтесь! Куркулі, кого знищила радянська влада, то господарі були, великі трудівники! От і мені б так. Щоб було що залишити у спадок дітям. І тепер, у свої сто літ, мрію, що буде в мене поле так гектарів на шість. Покійна дружина, було, сердиться, слухаючи про ці гектари. Казала: «А хто на них робити буде, на твоїх гектарах?»
Ні, земля —це земля, найбільша наша цінність.

«Хочу прожити ще років п'ятнадцять-двадцять»

— Я весь час у русі. Люблю ходити. Кіз пасу. На городі працюю. Кошу траву. Дрова пиляю. Пилкою працювати — дуже корисно. Оце перед днем мого народження до хати підвели газ. Обіцяють незабаром котел підключити. Тоді вже дрова не потрібні будуть.
Щодо їжі, то жирного не споживаю. У хлібі їм лише скоринку. Вона найкорисніша. Розмочу у молоці і їм. Не курю, не п'ю зайвого. Курив тільки на фронті. Там не можна не курити. Люблю працю.

А що дожив до таких літ, то, може, це спадкове. Моя баба дожила до 93 років, а прабаба Федора — до 106. А я хочу довше. Ще хоча б років п'ятнадцять - двадцять.
— Ось я вам розповім про батька, відкрию секрет його довголіття, — додає син Петра Степановича Віктор, що приїхав на ювілей із Вінниці. — Найперше, це активний спосіб життя. Тато ніколи не сидить на місці, завжди в русі. Усім цікавиться. Багато читає. Без окулярів! Далі — харчування. їсть мало. Переважно морську рибу та овочі — квашену капусту, червоний буряк. Фрукти. Ну, й мед. Це обов'язково і все життя. Сніданок у нього приблизно о дев'ятій, обід — у дві — три години. Не вечеряє. Вип'є козячого молока з медом і все. Любить гречану кашу з медом. Як правило, половину тарілки віддає котам.

Спати лягає рано, о дев'ятій. Кажу вам як лікар — це найкорисніший сон, до дванадцятої. Спить приблизно сім - сім з половиною годин. Це теж дуже правильно. Рано-вранці він уже на ногах. Цілий день, як мовиться, при ділі. А це далеко не другорядна річ, коли людина відчуває, що вона потрібна. Від ранку до вечора батько на повітрі. Воно тут — чудове. Іонізоване, дуже корисне.
Але найголовніше — він ніколи нікому не заздрив, нікому не бажав зла. Може, саме в цьому секрет його довголіття. Дай Бог йому здоров'я й надалі!
До хати на Гаврилівці почали прибувати гості. У Петра Степановича десять онуків, двадцять правнуків, четверо праправнуків. От і ми вирішили сфотографувати ювіляра з правнуками. Вони оточили дідуся, і в їх веселому колі засяяв доброю усмішкою Петро Михеєв. Знатна людина в Придесенні.

Лідія Кузьменко, тижневик «Вісник Ч» №4 (1290)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.