Ігор Москаленко: «Складні умови формують характер»

Минулої осені склад міської ради оновився практично на 70%. Декого з депутатів ви добре знаєте, чиєсь прізвище, можливо, у жовтні почули вперше.
У будь-якому разі, так, як покажемо їх вам ми, ви народних обранців ще не бачили. Вони — не просто сірі, суворі люди в ділових костюмах, які працюють за високими стінами на Магістратській, 7. У них є свої захоплення, свої родини, свої секрети, як і у всіх. Про все це вони розкажуть тільки вам, «Віч-на-віч» — у нашій щомісячній рубриці.
І першим із шостого скликання завісу таємничості над власною персоною трохи відкрив Ігор Москаленко, голова бюджетної комісії міськради.

«Батьківщину обирав сам»

— Чому обрали для себе військову кар’єру?
— Я народився і виріс у Чернігові. Після школи я вступив до Вольського вищого військового училища тилу, це в Саратовській області. Можливо, на мій вибір професії вплинуло те, що батько воював. Можливо, добре працювала радянська пропаганда. Але мені дуже хотілося стати кадровим офіцером. Я поставив собі таку мету з самого початку, займався спортом, ретельно готувався до іспитів і навіть перебрав три бали на вступних випробуваннях. Але, маю сказати, що я розумів, що зможу працювати в цивільному житті — я отримував ще й професію інженера—економіста. Закінчив училище, до речі, з червоним дипломом.

— Чи важко було так далеко від дому і рідного міста?
— Після маминих пирогів і домашнього затишку чотири роки в атмосфері, близькій до «військової зони», були непростими. Я був одним із наймолодших, решта хлопців — переважно після армії. Допоміг тільки спорт — доводилося і кулаками після відбою помахати. Але я закусив губу і йшов до мети. Маю сказати, що саме там я дізнався, що таке взаємовиручка, справжня чоловіча дружба, дисципліна. Саме у складних умовах формується характер, тож я б радив сучасним хлопцям не боятися армії. Там навчать самостійності.

— Кажуть, що Батьківщину не обирають. Вам же довелося робити вибір…
— Коли розвалився Союз, я вже п’ять років відпрацював на науково—випробувальному полігоні ракетних військ стратегічного призначення в Астраханській області. Випробування своїх ракет там проводили військові з країн Варшавського договору. Дослужився від лейтенанта до капітана. Але в закритому містечку мені, молодому і неодруженому, було дещо нудно. Якраз тоді, в 1991—му, я вступив до Військового Краснознаменного інституту на військово—юридичний факультет. І тут мене викликали на бесіду — треба було вирішувати, якій країні складати присягу. Тут навчання, Москва, кар’єра, начальство не хотіло відпускати. Але в Чернігові — мати і брат, Батьківщина. Я взяв три дні відпустки, приїхав порадитися з рідними, і вирішив покинути все і повернутися додому.

«Моєму приходу не раділи»

— Складно було все покинути і починати з нуля?
— Я ж не повертався до «розбитого корита». Я одразу ж отримав посаду в органах внутрішніх справ, почав боротися з економічною злочинністю. Нова робота дала поштовх до інтелектуального розвитку — нові знайомства, нові знання, потрібно було працювати над собою, читати законодавство, отримував юридичну та психологічну практику. А коли в 1996 році указом президента була створена Державна податкова адміністрація, наші підрозділи перейшли до її складу. До 2008 року я працював там на керівних оперативних посадах. Пішов зі служби полковником на генеральській посаді — перший заступник начальника податкової адміністрації — начальник податкової міліції області. І хоча моєму приходу і приходу моїх колег ніхто не радів, та все ж робота була ще цікавішою, вимагала подальшої роботи над собою. Ідею отримати юридичну освіту я теж не покинув — закінчив з відзнакою Харківський університет внутрішніх справ.

— Сьогодні ви очолюєте обласну дирекцію великої страхової компанії. Чи складно було перелаштуватися зі служби на роботу?
— У 43 роки мені довелося піти на пенсію. Служба закінчилася, але мені не соромно ходити вулицями і дивитися людям в очі — нікому нічого протиправного я не зробив. І мені приємно, що мої підлеглі досі телефонують мені, звертаються за порадою ледь не кожен день. Але працювати на «гражданке» виявилося несподівано нескладно. Освіта дозволяла, досвід був, економіка була мені знайома, юриспруденція — зрозуміла. Крім того, було багато знайомств, а раз люди довіряли мені, то довіряли і компанії. Тож наша обласна дирекція за два роки, що її очолюю, перемістилася з сімнадцятого місця по Україні на перше.
«Нагнітання атмосфери в сесійній залі — гра на публіку та ЗМІ»

— Минулої осені вас обрали депутатом міської ради. Навіщо вам це, і без того ж роботи вистачає?
— Я вважаю, що я не настільки завантажений у житті, щоб не займатися якоюсь громадською діяльністю. Мені небайдуже, як живуть чернігівці. Мої знання і досвід дозволяють мені допомагати. Оскільки я ще й став головою бюджетної комісії, у мене є тепер і можливість контролювати витрачання грошей з міської казни, щоб вони потрапляли за своїм призначенням. Що це таке, мені пояснювати не треба — роки роботи в податковій навчили.

— Поки що в міській раді ви недовго, але з того, що вже вдалося побачити, як оцінюєте нинішню каденцію? Чи є можливість конструктивно працювати?
— На мій погляд, у цьому скликанні менше політиканства, більше розуміння того, що працювати необхідно на потреби громади. Адже велика політика все одно робиться в Києві. Мені приємно, що багатьох депутатів я знаю особисто. Тому без проблем можу підійти, звернутися на ім’я і висловити свою точку зору, і ми завжди знайдемо консенсус у важливих для міста питаннях. Найчастіше нагнітання атмосфери в сесійній залі — гра на публіку та ЗМІ. Людей це не цікавить, їх цікавить, щоб дах був відремонтований, дороги полатані, зарплатня виплачена. Це і має бути нашим завданням. Це не перший мій досвід депутатства. У п’ятому скликанні я працював у Деснянській районній раді. Тому як працювати — я знаю.

«Вдома керувати складніше»

— Ви звикли керувати, вдома теж командуєте парадом?
— Вдома керувати складніше. Те, що кажуть у народі, що чоловік — голова, а дружина — шия, для нас абсолютна істина. Моя дружина — мудра жінка, вона вміє знаходити шляхи, щоб повертати голову праворуч чи ліворуч. І я прислуховуюся, бо найчастіше вона права. Тим більше, що одружилися ми вже дорослими, сформованими особистостями. Тож командувати один одним — це не для нас.

— Чому чекали до тридцяти з одруженням?
— Я — офіцер. Одразу собі сказав, що поки десь не осяду, я одружуватися не буду. Я вважаю, що скитатися по містах і гуртожитках — не найкраща доля для родини. Тож коли я повернувся до Чернігова, мені було майже тридцять, і я був готовий. Більше хотілося навіть не одружитися, а мати дітей. Я вже знав, чому хочу навчити сина. Я чомусь точно знав, що в мене буде син. А вийшло цілих три! Тож ми з моєю дружиною зустрічалися всього три місяці перед весіллям.

— Як розподіляються у вас вдома обов’язки? Чи є якісь суто ваші справи?
— Не можу сказати, що займаюся якимось рукоділлям, вирізаю лобзиком. Я вважаю, що головне призначення чоловіка — утримувати родину. Я повинен заробляти гроші. Але я роблю всю важку роботу. Все, що необхідно, щоб створити затишок у квартирі, я не перекладаю на дружину. Тож цвях у стіну я можу забити, навіть кілька підряд, якщо треба.

— А чи суворий ви батько?
— Суворість має бути справедливою. Я не вимагаю від своїх синів того, чого не можу виконати сам. У мене троє синів — 15—ти, 9—ти і 7—ми років. Ми всі займаємося спортом, не маємо шкідливих звичок. Взагалі, вдома у нас весело: двоє молодших плюс пес Жорик — все це рухається, кричить!

«Треба використовувати свої зв’язки»

— Депутатством ваша громадська діяльність не обмежується. Розкажіть про спорт.
— У 2002 році я став президентом Чернігівської обласної федерації боксу, кікбоксингу і тайського боксу. Потім ми вирішили звузити спеціалізацію і зосередитися на найбільш перспективному виді, в якому показували найкращі результати — кікбоксингу. За ці роки федерація виховала трьох заслужених тренерів України, 14 кандидатів у майстри спорту, 10 майстрів спорту, 4 майстри спорту міжнародного класу та 2 заслужених майстри спорту, які стали двічі чемпіонами світу з кікбоксингу. Взагалі, якщо звернути увагу на те, що у нас у місті немає жодного спеціалізованого залу для єдиноборств, можна тільки дивуватися, в яких умовах ми виховуємо чемпіонів! Розумієте, для мене важливо утримати команду, щоб хлопці не повернулися на вулицю. Щоб всі спортсмени відчували турботу. Кожного спортсмена необхідно не тільки нагодувати і забезпечити вітамінами. Треба і психологічно їх виховувати, спонукати вступати до вузів після школи. Підтримувати, в тому числі й матеріально.

— Спорт і для вас особисто — важлива частина життя?
— Захоплення залишилися ще з дитинства. З першого класу я займався спортивною гімнастикою, боротьбою, боксом. Зараз хоча б три рази на тиждень я намагаюся вирватися до спортзалу. Не кожному судилося бути великим спортсменом, але фізкультура для здоров’я необхідна. До цього закликаю і молодь. Нещодавно придбав лижі й чоботи, і друзі вже кілька разів запускали мене з гори в Ялівщині. Я дуже люблю собак, і, нарешті, мені вдалося обзавестися чотирилапим другом — цвергшнауцером Жориком. До листопада ми з ним бігали на Десну купатися. Я дуже люблю якісну музику, незалежно від стилю. Сам іноді в хорошій компанії із задоволенням граю на гітарі та співаю. Останнім часом зацікавився ще історією. Захоплива штука, враховуючи нескінченну кількість трактувань.

— Яким би вам хотілося бачити Чернігів?
— Мені хотілось би, щоб заняття фізкультурою стали в нашому місті масовими. У нас немає поки що повноцінної бази. Я вже не кажу про палац спорту, але й звичайних повноцінних залів мало. Звичайно, все залежить від підтримки перших осіб. Але хотілось би, щоб ініціатива була і від інших чернігівців. Треба використовувати свої зв’язки. Наприклад, наш земляк Володимир Тібабішев зараз — начальник республіканського училища олімпійського резерву. Чому б не скористатися цими зв’язками? Я спробую домовитися, щоб наші талановиті спортсмени навчалися в Києві у спортивному інтернаті, оскільки свого у нас немає. Вони б повноцінно розвивалися як спортсмени і мали пільги при вступі до училища. Є навіть ідеї зробити філіал такого спортивного інтернату і в Чернігові, наприклад, на базі льотного училища. Хотілося, щоб кожен чернігівець трошки хвилювався, щоб робив найменші кроки до того, щоб наше місто розвивалося. Починати треба з себе. Тоді все у нас буде добре!

Ольга Чижова, тижневик «Чернігівські відомості» №108

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.