Маленька богатирка

Найменшій дитині Людмили та Володимира Дорошенків із села Старосілля Городнянського району Софійці — півтора року. І ця ялинка, яку приніс тато з лісу, друга в її поки що короткому житті. Торік, коли дівчинка була ще зовсім маленькою, прикрашена іграшками та гірляндами красуня, звісно, якихось особливих емоцій у неї не викликала. Нині ж Софійка веде до неї усіх, хто переступить поріг їхнього дому, несе іграшки, тицяє пальчиком: «Дивись!» і кружляє у танку. Софійку Дорошенкам послав Господь Бог. У сім і вже було троє дітей, та й мамі минуло тридцять дев'ять, а батьку — солідні п'ятдесят, коли донечка з'явилася на світ. Диво та й годі, якщо врахувати, що важила дитина 5 кілограмів 200 грамів, а зріст мала аж 57 сантиметрів. Чим не богатирка! І сьогодні, у свої півтора, вона висока, повненька, спокійна. На вигляд багато старша за свій вік. Справжнє диво!

«Перший син дався мені дуже важко»

Ми завітали до Дорошенків у минулий четвер, перед Різдвом. Господар на просторому подвір'ї рубав дрова. Газу в селі немає, отож дров, щоб натопити велику хату, треба багато. Добре, що ліс зовсім поряд. А Людмила Миколаївна прала. Для жінки, в якої малі діти, це чи не щоденна робота. Виручає пральна машина-автомат, яку разом з новим великим холодильником придбали у кредит. Сім'я тримає чимале хазяйство: двох корів, свиней, кролів, птицю. Робота з ранку до пізнього вечора.
— Тепер уже діти допомагають, — каже мати. — Кирилко, якому чотирнадцять, дрова з батьком пиляє і рубає, череду відпасує, траву косить. Картошки начистить і зварить. Усе робить. Не вміє тільки корів доїти. А Оксана все вміє. І нянька для Софійки найперша. їй перед Новим роком шістнадцять минуло.

А старший син у мене — Богуслав. Коли хрестили, священик сказав, що це польське ім'я, католицьке, і похрестив його як Георгія. Він у мене від першого чоловіка. Пологи були важкі, дитина зазнала родової травми, через що виникли проблеми з розвитком мови. Куди ми з ним тільки не їздили, де не лікувалися! Сину було шість років, коли люди порадили повезти його в Жлобин. Там був священик (от же забула його ім'я!), по допомогу до якого їхали нужденні з усього світу. Він і нас прийняв, вислухав уважно, оглянув Богуслава. Сказав, що все у нас нормалізується, буде добре. Дав якихось трав. І справді, все зрештою прийшло в норму. Тепер сину двадцять років, живе він з моїми батьками у Городні, працює на механзаводі.

Родова травма була важкою. Мені казали, що толку з дитини не буде, краще здати його в притулок для дітей-калік. Я хоч і молода була, але на такий гріх не пішла, і мама, спасибі їй, мене підтримала. Вона сама пережила страшне горе. Моїй меншій сестрі Тані було 11 місяців, коли вона обпекла обидві ручки об розпечені дверці груби. І так перелякалася, що стала повним інвалідом. Не ходила, не сиділа, не розмовляла, взагалі ні на що не реагувала. Мама з татом доглядали нещасну до дванадцяти літ, аж до її смерті. Отож мою біду батьки сприйняли, як власну.
Життя з батьком сина у мене не склалося, хоч ми й досі в добрих стосунках з ним і його нинішньою сім'єю.

«Коли ми побралися, у Володі вже був оцей дім»

— Я працювати почала рано, в п'ятнадцять літ. Закінчила вісім класів і пішла на пошту. Це у 1985 році було. Відтоді я поштовик. Працювала листоношею в Городні, а як побралися з Володею, прийшла на пошту в Старосілля. Була, правда, перерва на два роки, тоді працювала на фермі. А далі знову на пошті. Тепер уже начальник відділення поштового зв'язку. Ми чотири села обслуговуєм. Оце зараз чотири наші поштовички в декретній відпустці, я в їх числі.
А з Володею нас познайомила його сестра. Богуславу тоді було тільки два рочки. Володя старший за мене на одинадцять літ. Ми побралися, жили з його мамою, хоч у Володі вже був оцей дім. Ви, може, помітили, що на нашій вулиці будинки усі однакові. Колись колгосп будував. Володя все життя на тракторі, двічі призивався на ліквідацію Чорнобильської аварії. От і йому продали цей дім. А доводимо його до толку ще й досі. В холодному коридорі хочемо погріб зробити. Кінця-краю нема тій роботі.
Завели хазяйство. Спочатку купили порося, а тоді у колгоспі за 50 відсотків взяли корову. Потроху обживалися.

«Наш батько завжди хотів дівчинку»

— Син у нас уже був, а Володя мріяв про дочку. І дуже радів, коли народилася Оксана. Він і ім'я їй дав. Важила вона 4300 грамів, хороше дитя, біленьке, усе в батька. А Кирюша схожий на мій рід, чорнявий. Народився ще з більшою вагою — 4500 грамів. Ми десь із місяць звали його Ванею. У мене дід був Іван, у чоловіка — батько. А при реєстрації Володя записав його Кирилом. Теж гарне ім'я.
Що я вагітна четвертою дитиною, довго й сама не здогадувалася, і лікарі нічого не казати. Я жінка повна, живота довго не було видно. Щось робити було вже пізно, та я і не відважилася б на те, щоб позбутися дитини, якавже жила в мені. Не знала тільки, як сказати про це старшим дітям. Коли нарешті зібралася з духом, Оксанка засміялася:
— Мамочко, я давно усе знаю.
— Як — знаєш? Звідки?
— Тато сказав.

От же Володя! Мабуть, був під чаркою, коли хвалився дочці, подумала.
— Мамо, я дуже хочу сестричку, — заглянула мені в очі дочка. — У Кирюші є брат Богуслав, а в мене сестрички нема. Народи сестричку!
Що буде дівчинка, ми не знали до самих пологів. Лежала вона так, що ультразвукове дослідження не показувало точно, що там. Саме в той час у районній газеті розповіли про залишених мамами-зозулями в пологовому будинку дітей.
— Якщо у нас народиться хлопчик, — кажу своїм, — я його обміняю на дівчинку.
Жарт, звичайно, хто б там своє дитя міняв. Але Бог послав нам дівчинку, Софійку, яку ми всі любимо безмежно.

«Я народжую, а мужики мої пасуть корів»

— Софійку я народила 28 червня, у день Конституції України. Колись, може б, і ім'я таке дитині дали. 3 книжок знаємо, що в перші роки радянської влади називали так дітей. Ну, тепер, слава Богу, такої моди нема. Софійкою назвала сестричку Оксана, а нам усім сподобалося.
Якраз на ті дні нам випало пасти корів. Дві корови — значить, два дні треба пасти. Я народжую, а чоловік з Кирюшею корів пасуть. Оксана на хазяйстві. Так що до мене вже приїхали на третій день, познайомилися з нашим Рижиком, золотою дівчинкою, що теж схожа на тата.
Ну, Оксана зразу стала пречудовою нянькою. А Кирюші дали подержати сестричку, коли їй був тільки тиждень. Усі були зайняті, от і потримай, синок. У нього, бідного, руки тремтіли, боявся впустити. Нічого, тепер теж бавиться із Сонечкою. Вона для всіх — як жива лялька, найкраща іграшка.

«Така радість — пізні дітки»

— По селу ходили різні пересуди з приводу моєї вагітності. Хтось казав, що великих грошей захотіли Дорошенки, хтось — що здуріли на старості літ. Наслухались ми всячини. Та Господь з ними!
Пізня дитина — Це така радість, така втіха! Доки молодий, сприймаєш народження дитини зовсім інакше. Ну, росте вона, почала ходити, говорити — усе, як і належить. Так було і в мене із старшими дітьми. А тепер усе по-іншому сприймається. Ось моя доця навчилася сидіти, ось почала повзати, зробила перші кроки. Ось у неї виліз перший зубчик. Ось вимовила перше слово. До речі, це було «папа». «Мама» вона сказала пізніше. Тепер уже називає всіх на ім'я. Оксана — це Нана, Кирилко — Іка, Богуслав — Боба. Знає, як нявкає котик, мукає корівка. Дуже любить насіння. Бука, каже. Ми вже налузаємо і пригощаємо. 3 іграшок найбільше любить ведмедика Мишу.

А які переживання, коли мала захворіє! Ось зараз кашляє, і ми вже в тривозі.
А як раділа Софійка, коли наряджали ялинку! І ручками сплескувала, і нюхала віти, торкалася іграшок. Мабуть, так само було й у старших дітей. Але тепер це усе помічаєш, інакше сприймаєш знайомство маленької людини з навколишнім світом. Я б радила жінкам, яким уже сорок, народжувати дітей. Повірте, це таке щастя, осінній поцілунок життя.

Лідія Кузьменко, тиждень «Вісник Ч» №2 (1288)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.