Жінка, яка не знає, коли народилася

У кожного своє щастя. Корюківчанка Зінаїда, наприклад, шукає притулок – донька її побила й на двері показала.
– Я б навіть поїхала в глухе село доглядати когось із старих людей, – зізналася зі сльозами. – Ніколи не думала, що мені так гірко буде. Дітям, кажуть, треба прощати, а я не можу. Де в доньки жорстокість узялася?..
Не всі матері в теплі. Це – біда...

Пелагеї Терентіївні Мелешко, навпаки, затишно. Син з невісткою жаліють. Свою опочивальню віддали. Квартира невелика у старому лісгоспівському будинку, але все одно тут добре. У бабусі телевізор свій, гардероб, ліжко високе, давнє, але надійне.
– Три роки буде, як я свою хату в Шишці залишила. Вже ніби звикла, – Пелагея Терентіївна нічого не приховує. – Перший рік мені важко почувалося. Хоч і сина щодня бачу, невісточка щебече і трудиться, мов бджілка, та моя душа летить у село, до хати, що в лісі. Там і поговорити немає з ким, хіба що з котом. Людей півжменьки. Дві хати, крім моєї залишилося.

Людина, мабуть, так влаштована, що не переживати не може. Хіба ж не телефонували її Олегу з Буди, де сільрада, що в материній хаті ночами хтось світло вмикає. Бомжі якісь… Поїде син, позабиває, та «майстри» відірвуть усі замки. Довідривалися, що й хату спалили.
Заплющить очі бабуся Поля, як її всі називають, і ніби хатка її стоїть, жива і весела. Нащо було її комусь чіпати?.. Усе там було рідне – світлі вікна, піч, кожна шпаринка. Не палац, але своя.

Тихо повідала Пелагея Терентіївна свою історію:
– У мене в паспорті значиться тільки рік народження – 1927-й. Ні числа, ні місяця. Сирота.
Діти з днем народження все одно вітають – 8 березня, у Міжнародний жіночий день. Порадилися і прийшли до такої думки. Як же без дня народження?

Олег недавно вирішив перевести материну пенсію в банк, щоб хоч відсотки якісь набігали, бо її грошей ніхто не чіпає. Не перевели, бо в комп’ютер занести дані про бабусю Полю неможливо. Програмою передбачено, щоб була і дата народження. А де візьмеш? Ні в паспорті, ні в метриках.
– Будемо без банку жити! Нічого не поробиш!.. Сім літ мак не родив, і голоду не було.
Коли маленька Поля загубилася, мабуть, голод був. Пам’ятає тільки якусь станцію.
– Мене з хлопчиком у міліцію привели. Там ще діти були. Повели нас кудись, а я зуміла відірватися і вийшла на трасу. Йшла, стомилася й заснула під кущем. Тут мене й підібрали! Так я опинилася в селі Покрова Багачка. Тринадцять сиріт нас було. Чи це школа, чи інтернат. Хто зна. Ми жили там, нас вдягали й годували навіть краще, ніж сільських дітей, в яких були батьки.

Мені записали, що маю 5 років. Ім’я, мабуть, я своє знала, і батькове теж. А мамине – ні. Це тепер діти у два роки вже навчені й знають, де живуть, а тоді якось не було такої науки. Знаю тільки, що брат у мене був. Згадується велика піч – і нас на ній багато. І більше нічого… Прізвище мені дали Петренко. А яке ж насправді?..
Усе життя Пелагея думала, чи живі її рідні, який у неї рід, звідки? Заболить – відпустить, знову заболить… Доля така.
– Бувало, після школи, – продовжує бабуся Поля, – йшла проводжати подругу додому. Мати її чомусь сварила, покрикувала. Я думала: «Як добре, що в мене немає матері. Ніхто не кричить». А згодом, серед зими, у заметіль бачила з вікна школи, як матері забирали своїх дітей. Хто великою хусткою зав’язував, хто кожуха приносив чи якесь рядно. Я стояла і плакала: «Рідна матінка посварить, але й пожаліє. Он як своїх дітей обнімають, а мене ж ніхто не жде…»

Не мала захисту, от і діставалося мені від ровесників. Обзивали «підкидишем», турляли. Одного разу син голови колгоспу Володя теж почав мене ображати. Пхнув мене, я – його. Узяв камінь – і по голові. Кров побігла. Я тоді з великого зла покусала йому пальці.
Мене забрала до себе додому вчителька Марія Никифорівна і ховала тижнів два, поки батько злого хлопця подобрішав.
У 1938-му інтернат закрили, й Поля опинилася в дитбудинку в Березівці. До Хорола близько.
– Як почалася війна, забрала мене до себе родина Давиденків. Колгосп люди розібрали, і дядько Михайло не полінувався, багато нагріб. Вони удвох із жінкою не вправляються, треба робітниця. Нагледіли мене. Руки пухли від роботи. І в полі, і в стодолі. Снопи до молотарки подавала, гречку вночі «качала», – згадує старенька. – За роботою світу не бачила.

Війна – не вічна. У 43-му, як наші прийшли, почали вербувати дівчат на шахту через військкомат. Шістнадцятилітніх не беруть! Просилася, майже на коліна падала. Тоді вербувальник і каже:
– Запишемо тебе, дівчино. Ніби ти на шахту ідеш, та будеш мою дитину няньчити, – не забулося Полі. – Дісталося мені й там. Дружина у цього вербувальника молода, гарна. Він увесь час у відрядженнях. То вона немовля кине й біжить гуляти. Колихаю маля, на руках ношу, а воно таке неспокійне. Йому мама треба, а не я. Повернулася панянка, я на шахту попросилася.

Тоді замість чоловіків дівчата у забій спускалися. Він заввишки лише 65 сантиметрів. А пробути там треба цілу зміну, пригинаючись, майже лежачи. Вугілля важке, піддіру не піднімеш. Бригадиром, правда, був мужчина, якому треба було чотирьох дітей прогодувати. Поставив Полю біля себе і слідкував, щоб легше працювала.
– А в 45-му привезли на шахту ворогів народу. Одного з них – Володю Мелешка до мене приписали в помічники. Це мені вчити? Та я не злякалася. Володя був старший на десять років і ставився до мене, як до молодшої сестри. Дівчата зарплату одержать, гроші додому шлють батькам, щоб податки платили, а мені нікому, то я в пальто клала. Брали їх у мене, що там критися. А Володя сказав: «Одержиш зарплату – мені віддавай, я все тобі купуватиму». Так і робив. Я звикла до нього, бо не було ж у мене рідної душі, а потім ми одружилися, – розповідає далі Пелагея Терентіївна. – Дали нам кімнатку в гуртожитку. Уявляєте, у нас була своя кімната!..

Якраз тоді, коли вони були дуже щасливі, Володю травмувало під землею. Він у лікарні, а Поля народжує донечку, Ніну, на підлозі, у своїй кімнатці. Піднялася через три дні, закутала свою крихітку в стареньку ковдру і пішла провідати чоловіка. Шлях туди три кілометри. Якось подолала їх, ступила на ґанок і прийшла до тями вже в палаті…
– Я все робила для того, щоб Володя піднявся, щоб донечка не була голодною. Нам на шахті давали великий буханець хліба, на долю Володі – теж. То я поріжу й продам на базарі. Куплю йому рибу, ще щось смачне й поживне. А сама як прийдеться. Від вітру хиталася…
Донбас вони залишили. Володя – інвалід, потягло його додому, в Шишку, до матері й батька. Приїхав брат, заносив Володю в поїзд і знімав теж. І Поля поїхала, і дитинка…

Не хотіла свекруха, щоб син привозив сироту, але нікуди діватися…
– Ми з чоловіком і в Корюківці хату купували, і в Соснівці, та йому його село найкраще. Перетягнув до Шишки будинок із сусіднього села й поставив біля батьківської хати. 16 років він лежав, доглядала Володю й молила Бога, щоб дав йому ще днів і днів…
Важко їй було з таким хворим, але вона любила його.
– Володя був для мене і коханим, і братом, і батьком. Син у нас ще народився, Олег, у якого тепер живу. Володя казав: «Нащо? Я помру, як ти будеш з двома дітьми?» А мені хотілося ще й сина. Я ж сама виросла, одна, як палець. Хай і моїй доні буде рідна душа.
15 карбованців платили Полі за рік догляду хворого чоловіка. Та хіба в грошах справа? Як не стало його, пішла працювати в лісництво.

Важко жінці самій у селі вести господарство. Через шість літ після смерті Володі прийняла Леоніда з другого села. Ще одну доньку народила.
Якби Леонід горілки не любив, ще б ряст топтав, у хаті удвох сиділи б. Оковита псувала все життя. Тому й Володю, його доброту не могла забути… Найбільше її багатство – діти. Всіх на ноги підняла, всі розлетілися. Хто в Шишці житиме?!
І вона за ними полетіла, як сива ластівка… Цієї осені по гриби ходила, навіть сусідці Валі відро опеньок принесла, бо в тієї хворі ноги. ліс – за хатою, як в Шишці.

У гостях у її невістки маленький онук, а їй – правнук. Зазирає у двері, щебече, до старенької Полі проситься. Не полінувалася – трьох дітей Україні подарувала, а ті – онуків, правнуків… Рід у Пелагеї Терентіївни тепер великий…

Зоя Шматок, тижневик «Деснянка вільна» №121 (161)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.