Хворі ніжки, тому Настя навчилася ходити на руках

Восьмирічна Настя Лалетіна з Чернігова прекрасно танцює, може віджатися від підлоги, підтягтися на перекладині. А ще вона вміє ходити на руках. Ніжки — тоненькі та нерухомі. Такі наслідки перенесеної у п'ятимісячному віці невроінфекції у формі нижнього парапарезу тяжкого ступеня. З таким складним діагнозом лікарі не дають гарантій на повне одужання. Дівчинка навряд чи ходитиме, говорять вони. Але бабуся Надя, вся сім'я та и сама Настя упевнені — на ніжки дівча стане будь-що. Бабусі часто сниться, як Настя розганяється і біжить, біжить, біжить їй назустріч. Справжня віра творить чудеса.

У кімнаті гуртожитку було сиро, холодно

Настя — бабусина принцеса. З Надією Олександрівною вони скрізь — і на лікуванні, і на навчанні, і на кухні. Мама Марина постійно працює, їй треба заробляти на всю сім'ю. Бабуся, мамин брат Вітя та Настя живуть у 12-метровій кімнаті гуртожитку в Чернігові, у робітничому районі Шерстянка. На п'ятому поверсі. Мама зараз переселилася у 8-метрову кімнатку кількома поверхами нижче.
— Настуню ми чекали, як сонечка, — говорить Надія Лалетіна. — Тато від неї відмовився ще до народження. Але дочка Марина трималася мужньо. Вагітність проходила нормально. Та й пологи теж. Народилася онучка у червні 2002 року. Дівчинка, хвалити Бога, росла здоровою.

Осінь того року була холодною, постійно йшли дощі. У нашій кімнатці і сирість, і протяги. У листопаді Настя захворіла на запалення легенів. Разом з мамою їх поклали до лікарні. Діло йшло на поправку. Та одного дня приходжу, а Марина плаче. У дівчинки знову висока температура.
— Мамо, я Настю ставлю на підвіконня, а у неї ніжки трусяться, — сказала дочка.

Скоро ніжки відняло, і ручки теж. Дитинку паралізувало. У лікарні вони пробули ще чотири страшних місяці. Поступово ручки стало відпускати. Та ніжки не рухалися. Дитя не сиділо, якщо посадиш, гойдалося, як лялька.
— Я обкладала її подушками, щоб Настя тримала голову, привчалася сидіти, — продовжує Надія Олександрівна. — І, ви знаєте, допомагало. Потрошку-потрошку я прибирала подушки, клала менші. Онука почала сидіти.

Та біда не ходить одна. Коли Настю паралізувало, помер чоловік Надії Олександрівни.
— На роботі, я працювала на камвольно-суконному комбінаті, поставились із розумінням. Дали мені півтори ставки. Працювала, як шалена. Крім мене, заробляти в сім'ї було нікому. Грошей від держави не вистачало (тоді при народженні дитини платили трохи більше 300 гривень. І як хочеш, так і живи. — Ред.). Зарплату ми вибирали ще до того, як її нараховували. Все до копійки. А Насті потрібні були масаж, ліки, одяг, памперси. Нам виписували допомогу.

Дівчинка постійно хворіла. Людей в одній кімнату як бджіл у вулику. Двері весь час навстіж. Протяги.
— Розумово дівчинка розвивалася нормально?
— Не те слово, — дивлячись на онуку, лагідно усміхається бабуся. — Вона почала розмовляти, як усі діти. Ми багато спілкувалися з дівчинкою. Читали казки. Настя говорила без упину. їй і зараз пальця до рота не клади. А коли були у санаторії в Одесі, то психолог сказала: «У неї такий гарний словарний запас! Два слова скаже, а в голові ще з десяток».

«Ба, ану прибери стільця!»

Надія Олександрівна поставила собі за мету будь-що вилікувати онуку. Настю возили до санаторію, до столичних спеціалістів. У Харків, де дівчинка місяць лікувалася в інституті протезування. Там їй зробили корсет для сидіння. Через те, що Настя багато сидить, у неї викривився хребет. А також у Харкові для дівчинки зробили легкі пластмасові «панчохи». Вони повністю фіксують ніжку, і дитинка може ходити. Всього добилася баба Надя.
— Люди дивувалися: ну як ти до Харкова потрапила? Невже безкоштовно? А хто б мені гроші дав? Якщо хочеш, то все вийде. Я упевнена. Треба знов звертатися за новими «панчохами». Ті, що є, вже малі. Тоді Настя лінувалася ходити. Так майже без діла і простояли. А зараз каже: «Бабуню, так хочу ходити».

Ну, не можна ж дитині відмовити. Треба обов'язково нові.
Поки говоримо з бабусею Надею, Настя починає підтягуватися на перекладині двоповерхового ліжечка.
— Отака вона. Ще й не такі трюки виробляє, — хвалиться онукою жінка.
— І хто тебе, Настю, навчив?
— Ніхто, — не відволікаючись від свого заняття, відповіла дівчинка.
— Вона як училася повзати, то виходили стрибки, як у жабки. А тоді якось сама почала підтягуватися. Від підлоги віджиматися. І навіть на руках ходити.

Руки у Насті, як у справжнього спортсмена. Міцні, м'язи накачані. Важко повірити, що то ручки восьмирічного дівчати.
— І ось так можу, — Настя з силою згинає руку у лікті, і на плечі з'являється рельєф м'яза. Ручки, як ніжки. — І так. Ба, ану прибери стільця.

Жінка звільняє підлогу. І Настя, як на манежі цирку, починає ходити на руках.
— Раніше ми сиділи зі своєю проблемою в чотирьох стінах. Були тільки ми та наше горе, — згадує Надія Олександрівна. — Мені підказали, що в Чернігові є організація для таких дітей, як Настя, з особливими потребами. У «Шансі» зрозуміла — таких людей немало. Розповіла про своє, послухала інших. І, знаєте, полегшало. У Насті з'явилося багато нових друзів. А ще вона почала займатися танцями на візках. Ви б бачили, що онука виробляє. Інколи аж страшно стає. Вона відчайдуха. А як танцює, то очі аж світяться. Любить ліпити фігурки із солоного тіста. Тепер «Шанс» — наш другий дім, усі ми там як рідні.
Разом з танцювальним колективом Настя їздила до Польщі на танцювальні змагання, Привезли звідти аж два дипломи.

Лікував дельфін Річард

Восени цього року Насті пощастило — за підтримки меценатів дівчинка змогла поїхати до Криму, де плавала разом з дельфінами. Кажуть, після таких сеансів люди одужують. Про поїздку сім'я мріяла давно, але грошей на лікування Лалетіни не мали. Один десятихвилинний сеанс коштує 500 гривень. А їх потрібно не менше десяти за один курс.
Настя, уперше летіла літаком, уперше купалася у морі і вперше заворушила колінцями! Улюблений дельфін Річард плавав разом з дівчинкою, а вона годувала його рибою. Річард постійно торкався мордочкою Настунчиних колінець, п'яточок, хребта.

— Спочатку Настя плавала з тренером, тоді удвох з дельфіном, а далі попливла сама. А на сьомому занятті почала згинати і розгинати ніжки. Ось подивіться, — Надія Олександрівна показує відеозапис на мобільному. Настя плаває упевнено, як жабка. А поряд з нею дельфін Річард.
— Дасть Бог, поїдемо і наступного року.
А ще в них є мрія потрапити на Кубу. Щоб кубинські чудо-лікарі вилікували Настю.

«Виховуємо здорову дитину»

— Настю, давай платтячко одінемо. Тьотя нас сфотографує, — бабуся одне за одним дістає вбрання дівчинки. Пишні сукні, рожеві і жовті. Як у справжньої принцеси. — І волосся гарно зав'яжемо. Де заколки, що бабуся купувала?
Надія Олександрівна метушиться перед онукою. А дівча крутиться. Непосидюча.
— Це зараз у Насті такі кіски красиві. А до п'яти років на голівці тільки пушок був. Дуже переживали.

Настя вчиться у Чернігівській школі №14. Оцінки хороші, та найбільше любить образотворче мистецтво — складає з паперу журавликів, метеликів. Діти її приймають, друзів у дівчинки багато.
— Буває, гуляє надворі. Дівчата її не відпускають. То до себе запрошуємо. І сидять тут восьмеро чи семеро дітлахів. У тісноті, зате їм весело.
Вона і прати помагає, і готувати. Та все просить, щоб я рецепти записувала і їй віддавала. Ми Настю виховуємо, як здорову дитину. Як шкоду зробить, караємо. Важко, звичайна. Візок доводиться тягати на п'ятий поверх. Добре, як син удома. То він помагає. А так виношу візок, тоді піднімаюсь за Настею. У поліклініці спустимося на один поверх, передихнемо, тоді знову. Я вже так хочу, щоб вона пішла.

А ще Настя досі вірить у Діда Мороза. Минулого року приходив. Так вона його і за бороду скубла. Перевіряла. А тоді і каже:
— Бабуню, він справжній.
Та інколи Настя говорить бабусі:
— Як я стану на ніжки, то буду сама до школи ходити, без тебе. А ти будеш мене чекать і думать: як там моя Настенька?
Що буде далі? Обіцяємо через рік повернутися до цієї історії.


Настя

Марина Забіян, тижневик «Вісник Ч» №41 (1275)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.