Подолав 50 км на інвалідному візку від Прилук до Пирятина, щоб побачити кохану

Ця історія сталася 28 серпня. Та про неї і досі говорять у Прилуках. Одні кажуть - романтика, інші – дурість, треті - заздрять: нам би таку любов! 29-річний герой Андрій Жежеря – інвалід І групи внаслідок дитячого церебрального паралічу. Більше ніж чверть століття він у інвалідному візку. Та з усіх сил намагається довести, що люди з обмеженими можливостями мають право на щастя і любов.

«Щеплення забрало ноги»

У квартирі Жежер чисто і затишно. Про хворобу Андрія свідчить хіба що металевий ходунок. Чоловік у теплих шкарпетках сидить на дивані. Темноволосий, широкоплечий, зі сліпучо-білими зубами, здається, нічим не відрізняється від тисяч інших мужчин. Та коли переводжу погляд нижче, бачу ноги, невеликі, схожі на підліткові.

Поряд з ним клопочеться 60-річна мама Ніна Вікторівна. Вона з болем розповідає про синову хворобу:
— Андрюша в мене друга дитина. Сину було вже більше півроку, коли помітила: інші дітки сидять, як по струнці, а мій сутулиться. Я до лікарів: щось із дитиною не те. Одна медичка подивилася: «Ой, Боже мій, у нього ж ДЦП! Йому не можна було щеплень робити...»

Стала я їздити з дитиною по лікувальних інститутах Києва. В інституті педіатрії і акушерства нам сказали: «У хлопчика була легка форма ДЦП, він міг би ходити, трохи накульгуючи, та щеплення забрало в нього ноги. Надія, що він хоч якось пересуватиметься, є, але примарна».
Син ріс. Вчителі приходили додому. Стільки хімії з дитинства в організм потрапило, що в дев'ять років почалися напади епілепсії. Школу закінчив, але атестата не дали, тільки довідку. Єдине радувало: хлопець не замикався у своїй проблемі. Змалечку вивезу його на вулицю, діти з ним граються. Він на візочку і туди, і сюди. Багато їздив, спочатку були мозолі, а потім руки звикли, натренував. Правда, розповнів дуже. Як його тягала у ванну і з ванни, щоб доглянутий був, ніхто ніколи, певно, не зрозуміє, — зітхає Ніна Вікторівна. — Тільки той, хто пережив подібне.

Батько навчив його розбиратися в машинах. Якби не візок, Андрій працював би на станції техобслуговування. Коли батько помер, почав на ринку продавати інструменти, що залишилися. Виходило. Хлопці навіть йому товар під реалізацію давали. Та далі справа не пішла. Хто ж йому за товаром їздитиме?
— Захотів працювати на СТО, — доповнює розповідь матері Андрій. — Було це років три тому. Поїхав до господаря станції: «Візьміть мене на роботу». Той знає мої здібності, каже: «Домовляйся з майстром, забере — працюватимеш». Я до майстра, а він: «Извини, ты нам не подходишь».

Любов творить чудеса...

— Андрію, як ти познайомився з коханою?
— Я член асоціації людей з обмеженими можливостями «Фенікс». Беру участь у різних заходах, які влаштовує асоціація: перегони на візках, творчі конкурси тощо. У нашому центрі вже чотири пари створили сім'ї. В мене багато друзів серед таких, як я, хлопців і дівчат. У глибині душі мріяв, що зустріну ту, яка полюбить мене. І таки зустрів.
Майже два роки тому у дискоклубі «Європа» ми відзначали День інваліда. З'їхалося багато гостей із Дніпропетровська, Запоріжжя, Пирятина Полтавської області. Ми перезнайомилися з хлопцями і дівчатами. Закінчилося святкування, залишилися тільки я й Інна. Вона інвалід II групи, теж ДЦП, ходить самостійно (зараз їй 25 років). Поїзд на Пирятин о 18 годині, а була лише 15-а. Ми сиділи розмовляли. Хоча я і сам їжджу по місту, мама завжди переймається, де я. От і цього разу прийшла мене забирати. Не міг же я дівчину кинути саму. Мама запросила її до нас. Пообідали, поспілкувалися. З'ясувалося, Інна закінчила курси секретарок у Лютежі під Києвом, та у невеликому Пирятині роботи за фахом немає. Отож працює прибиральницею на м'ясокомбінаті, допомагає батькам по господарству. А в них і худоба, і городів багато. Не знаю, хто з нас кого перший вибрав. Та Інна запала мені в душу.

— Тільки-но вона поїхала, ще й додому не добралася, Андрій став їй телефонувати, — каже Ніна Вікторівна. — З того часу вони виговорювали по сто хвилин за день (вважай, місячну норму). Я дивувалася: про що можна говорити?
— То ви, мамо, своє забули, — докірливо каже Андрій. — Говорили про все: про любов, про життя, про мрії. Слали одне одному ММС-ки. Коли гроші на моєму телефоні закінчувалися, брав материн. Інна приїздила до нас.

— Гарна дівчина, — каже Ніна Вікторівна. — Взялася готувати — смачно. Прати — чисто. А що вже питається на кожному кроці, і слів немає. Путяща, роботяща. Все по хазяйству вміє. Кращої пари сину я б і не хотіла.
Вона з'явилась у житті Андрія, і виявилося: любов творить чудеса. Живемо на другому поверсі. Візочки у нас стоять у гаражі. Сину я допомагаю спуститися вниз. Він сідає на лавочку під під'їздом, а я йду за візком. Вмощується і іде у справах. Старший брат спеціально металеві поручні приварив до стінки, щоб Андрію було легше. Сину по хаті ходити з ходунком важко. А як закохався, то вниз по східцях сам зійшов, тримаючись за стінку і перила. Хіба це не диво?

Минуло кілька місяців, і ми поїхали свататися в Пирятин. З хлібом-сіллю, як годиться. З того часу Інна та Андрій живуть у цивільному шлюбі, їх доля звела давно, це ми зрозуміли лише на сватанні.

Водій прокусив пластмасовий стаканчик

— Було мені років вісімнадцять. Я по Прилуках кілометрів по десять намотував на візку за день. Чого вдома сидіти? — розповідає Андрій. — Якось під'їхав до продуктового ларка. Там стояла машина хлібоприймального комбінату. Молодий водій пив каву з пластмасового стаканчика, а вантажник дядько Гриша чекав. Я знав його наглядно, Прилуки — невелике місто. З Гришею розговорився, він і сказонув: «Я б такого зятя хотів». Водій від почутого аж стаканчик з кип'ятком прокусив: «Ну, Гришо, ти й даєш! Якби ти випивши був, одне діло, а то таке верзеш тверезий...»
А дядько Гриша розповів, що в нього донька є, 15 років, з ДЦП. Хороша дівчина. Ще й на листочку написав Штучна Інна Григорівна і адресу. Я той листочок кілька років зберігав. Потім він десь загубився. І тільки, коли сваталися, я по голосу впізнав «тестя». А він мене зовсім не впізнав. З'ясувалося, за ці роки їхня сім'я переїхала з Прилук до Пирятина. Ось така історія.

Без дружини не їсть, не п'є

— Ой, у них така любов, така любов, — каже Ніна Жежеря. — Інна переїхала до нас жити. На роботу їздила в Пирятин, поки підприємство не закрили. Робила три дні через три. Так він її на візку і на вокзал проводжав. Сніг, холод, а вони через усе місто, за руки. Він на візку, а вона поруч.
— А ми так і на дискотеку ходили. Інна танцює, а я поряд. Іноді кружляли, тримаючись за руки. Одні дивилися на нас, як на білих ворон, інші — з розумінням.

Взимку Інна рідше їздила до батьків. А як почалися городи, то й на тиждень, і на два — роботи повно, в них же ще й дача.
— Як поїде дружина, він не їсть і не п'є. Схуд, як у Бухенвальді, так сумує за нею. Я вже й покрикую на нього. Сказала, приїде, ти ж щодня зідзвонюєшся. А він у отвіт: «Я сумую, а ви, мамо, своє вже забули...» Він їй і троянди дарував, і по місту на екскурсію водив.

Вісім годин на колясці по трасі

— У кінці серпня Інна поїхала копати картоплю. Сказала, повернуся, як впораюся. Минув тиждень, другий, а її немає. Я дзвоню, питаю, коли приїде, — розповідає Андрій. — Відповідає, що у вівторок. А я вже так скучив. Дзвоню, кажу, я до тебе приїду. Вона думала, жартую...
— Була субота, 28 серпня, я пішла до матері, вона старенька, — розповідає Ніна Вікторівна. — Андрій сказав, що поїде в цирк. Якраз у Прилуках були гастролі «Шапіто». Директор давній знайомий сина, от і запросив.

Телефоную йому о 14.30: «Андрію, треба обідати». «А я булочку купив». Зазвичай, коли він гуляє містом, кілька разів зідзвонюємось, а тут його телефон мовчить. 18, 19 година, а його немає. Телефоную: «Андрюшо, ти де?» «Дай слово, що не будеш кричати. Я під Калиновим Мостом» (а це Полтавська область). У мене руки й ноги похололи. Сіла, мене тіпає. Сусідка зайшла, щось говорить, а я не чую. Як він на інвалідному візку у сусідню область своїм ходом? Набрала Інну: «Андрій до тебе їде». А у відповідь тиша,, її це так вразило, що мову на мить відібрало. Доки слово мовила, мені ніби вічність минула.
— А чого ви волновалися? Я, мамо, самостоятельний. А їздить не звикать.

Мати докірливо похитала головою.
— До вівторка, доки приїде Інна, так довго. Нікого не попереджав. На залізниці хто буде зі мною у візку тягатися? Підніми у вагон, тоді висади, а навколо чужі люди. Я вже не раз казав керівнику залізниці, що треба для людей з особливими потребами спеціальний вагон обладнати. Та ніхто і пальцем не ворухнув. Отож вирішив їхати самотужки. Дорогу трохи знав, і свататися їздили, і літом у Кротах (селі, де дача батьків Інни) був. Купив булочку, води і рушив по трасі на колясці. На виїзді з Прилук знайомі бачили мене, блимали фарами. Зустрічалися даішники, дальнобійники, та ніхто не спитав, хто я і чого їду трасою на візку. Було таке, що їхав по Полтавщині — ні людини, ні звіра, поля і поля, лише пташки в небі.

— Дорогою в туалет не хотілося?
— Уявіть собі — ні. Незважаючи на спеку, я пив лише по ковтку води. Економив, щоб на всю дорогу вистачило. Де ж магазинів набратися?
— А мозолі натер?
— Руки у мене звикли. Жодного.

На Калиновому Мосту діда зустрів, сидів на лавочці. Від окружної Київ-Харків до Пирятина залишалося сім кілометрів. «Сынок, откуда едешь?» — спитав старий. «З Прилук». Дід дивно так на мене глянув... Доїхав я за вісім годин.

«Якби мене хтось так любив»

Після дзвінка Ніни Вікторівни Андрія вже чекали у Пирятині. Вийшли на дорогу. Інна кинулася до коханого. Обнялися. «Заради мене, як ти зміг?» — прошепотіла, і покотилися сльози. 13-річна Юля, молодша сестра Інни, сказала: «Якби мене хтось так любив...» Молодята переночували разом. Вранці вони сиділи, взявшись за руки, коли машиною приїхали мати Андрія і старший брат Сашко.
— Ми засікли на спідометрі: від нашого будинку у Прилуках до двору сватів у Пирятині 50 кілометрів, — каже Ніна Вікторівна.

Андрія забрали назад у неділю. Інна залишилася ще на день, їй треба було у понеділок у центр зайнятості. Вона приїхала, як і обіцяла, у вівторок.
— Андрію, збираєтесь розписатися, дітей заводити?
— Хіба штамп у паспорті разом тримає? Прийде час, розпишемось. Про дітей була мова. Інна побоюється народжувати. Поки що мріємо. Знаю багато випадків, коли у таких пар, як ми, народжувались здорові діти.

«Він романтик»

На час мого приїзду в Прилуки Інна знову поїхала до батьків на кілька днів: буряки, городина. Мама на роботі, сестричка займається у танцювальній студії — скоро дадуть диплом, не можна занять пропускати. Вся робота на Інниних руках. Поговорили з нею по телефону.

— Як розцінюєш вчинок Андрія?
— Коли сказав, що їде, думала, жартує. Коли побачила, серце ледь не вискочило з грудей. Він великий романтик. Подруги мені заздрять.
— Скоро думаєш повернутися? Андрій знову не їсть, не п'є, худне без тебе.
— Як упораюсь...
— А чому б не забрати його з собою?
— У Прилуках нам простіше. У Пирятині маленька хата без вигод, туалет надворі. Четверо людей в хаті. Тіснота...

* * *

— Після тієї поїздки довелося міняти шини у візку. Старі згоріли, стерлися і колодки. Візок уже відремонтували. Мені б коляску з електроприводом, — мрійливо каже Андрій. — На жаль, такої мені не дають через те, що психіатр не підписує довідки. Причина — епілепсія. Хоча логіки в цьому ніякої. В електричній натиснув кнопку на поручнях — і коляска іде. Прибрав руку — зупиняється. Важільну коляску, яка розігналася, важче зупинити. А коли напад — і поготів. Ще хочу нову коляску. Таку, на якій їздив у Пирятин. ДКС-407, вона російського виробництва, призначена для вулиць. У мене аж три візки. Одного колись купили, оцього російського. Та я стільки їжджу, що ті, які мені видали, вже давно зносилися, а строк заміни ще не сплинув. Якби мені міцну електроколяску, за своїм коханням не тільки б у Пирятин, на край світу поїхав би...

P.S. Купувати Андрію коляску — не по кишені. З доходів тільки мамина та його пенсії. Якщо у вас є такий візок, який йому потрібен (може, в когось є такий, що був у використанні), подаруйте. Однією доброю справою на світі стане більше.


Ось на цьому візку і їхав

Валентина Остерська, тижневик «Вісник Ч» №41 (1275)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.