58-річний ніжинець після смерті дружини залишився з 3 маленькими доньками

У дворі Ніжинської школи № 7 стоїть дитячий сучасний візочок. За кілька хвилин з дверей виходить невисокий чоловік. На одній руці — маленька дитинка, у другій — рожевий портфелик, позаду біжить дівчинка. Чоловік вправно кладе немовля у візочок і поспіхом — до виходу. На тата у садочку чекає ще одна донечка.
6-річна Настя, 4-річна Машенька та 3-місячна Вікуся — дітки Віктора Іванька.

Щоранку татусь розводить малечу у школу та садок, з найменшою йде до власної майстерні, а увечері по тому ж маршруту—школа-садок. Віктор Вадимович — у Ніжині людина відома. Він співає у кафе, на весіллях і тамадою підробляє. Був директором міського парку культури імені Шевченка. Разом з молодою дружиною Тетяною робив весільні фільми, фотографії. Та два місяці тому від гострої серцевої недостатності 29-річна Тетяна померла. Чоловік залишився з трьома дітками у двох кімнатах гуртожитку.
Про Іванька кажуть різне. Хтось підтримує. Хтось не розуміє — навіщо діти?

«Я любив усіх своїх дружин»

— Тетяна (дівоче прізвище — Харченко) — моя третя офіційна дружина, — розповідає Віктор Вадимович. Він хутко прибирає зі столу, розігріває молочко для Вікусі. — Ви вже вибачте, буду займатися своїми справами і розказувати.
Так от. Уперше я одружився, коли мені було 22 роки. З красунею Світланою. Вона і справді була світлою. Білявка. Ми познайомились ще в школі, я сам родом з Бахмача. Вона вчилася у восьмому класі, я у десятому. Закохалась у мене. Після випуску я вступив до Чернігівського технологічного. Провчився два роки, кинув. Пішов до армії. А тоді поступив у Ніжинський пед на фізмат. Уже у Ніжині одружився зі Світланою. На світ з'явився Андрій. З першою дружиною прожив найменше — сім років.

Коли я женився вдруге, моя дружина Надія була студенткою третього курсу факультету іноземних мов. Тринадцять років ми з нею прожили у гуртожитку. Народилися Вітя та Юля. Батьки дружини купили їй квартиру у Сіверськодонецьку. Разом з дітьми Надя переїхала туди. Кликала і мене, але це вже були не ті стосунки. Розійшлися. До знайомства з Тетяною я деякий час жив ще з однією жінкою, та з нею ми не розписувались.

— Ви йшли від жінок? Чи вони вас кидали?
— Розумієте, я прихильник палких, щирих почуттів. Як щось не клеїться, краще розійтися, ніж жити чужаками. У мене є знайомі, які у шлюбі більше тридцяти років, вони вже дивитися одне на одного не можуть. Хіба це життя? Я так не міг. Але зізнаюся відверто: я від усього серця любив їх усіх. І люблю своїх дітей. Найстарший Андрій, наприклад, зараз у Москві, архітектор. Ми з ним спілкуємося через Інтернет. Хлопець самодостатній. Пропонує допомогу. Та щоб я з дитини гроші взяв?! У гості приїздить середній — Віктор. Хлопець вдався у мене. Він — ді-джей (ведучий дискотек). Спілкуємося, хоча й менше, з Юлею. Дочка працює перекладачем.

«Тетяна — моя доля»

— З Танею ми познайомилися дев'ять років тому. Земляк привів до мене скромно одягнену, маленьку, проте з великими грудьми двадцятирічну дівчину. Їй треба було допомогти з дипломом. На той час разом з товаришем у нас була власна фірма з ремонту аудіоапаратури. Дівчині я допоміг. А тоді запропонував роботу. Нам якраз потрібен був художник. Невдовзі через прикрий випадок я потрапив до лікарні. Фірма розпадалася на очах. Єдиний, хто залишився, — Таня. Вона регулярно провідувала мене у лікарні. Про почуття ми не говорили, але якийсь зв'язок, безперечно, виник.
Після одужання я вийшов з лікарні і вирішив винайняти будинок. Без зайвих емоцій, просто, запропонував Тані жити разом. Вона одразу погодилась. Та ви нічого такого не думайте. Три тижні ми спали на різних ліжках.

А потім було весілля її подружки, на якому Таня була старшою, а я — співав. Цей день я запам'ятав назавжди. 11 вересня стало початком нашого спільного життя.
Перший наш рік ми потім згадували, як рай. Поки було тепло, вечеряли на свіжому повітрі. Варили у дворі кашу. До Ніжина в педагогічний вступив молодший брат Тетяни Сашко. Він жив разом з нами. Ми були щасливі. Таня не була найсексуальнішою з дружин, зате найлюдянішою.
За три роки я влаштувався на частину ставки працювати до Ніжинського професійного аграрного ліцею (колишнє училище № 35), Таню взяли туди ж художником. Нам дали по кімнаті у гуртожитку.

Розклали речі, збиралися святкувати новосілля. Мене саме у кімнаті не було. У цей момент хтось посміявся з 23-річної Тані: навіщо тобі старий (на той час Віктору Вадимовичу було 52 роки). Коли я повернувся, ми сильно посварилися.
— Закладай прохід між кімнатами, — суворо сказала вона. І стала збирати речі. — Жити з тобою не будемо.
Я тільки попросив її приготувати качку. Друзі прийдуть відмітити переїзд. Поки Таня готувала, стінку ми з другом заклали. Посиділи, та й полягали спати. Я у себе, вона — у себе. І так окремо ми прожили цілих півгодини.
Потім Таня прибігла до мене, вся у сльозах. Помирилися. А рівно за дев'ять місяців на світ з'явилася Настуня. А через півтора року — Машенька.
Ми купили відеокамеру. Я співав на весіллях, Таня знімала, робила фільми та весільні плакати. Дуже кмітлива, їй не потрібно була кілька разів повторювати.
Таня — сенс мого життя, моя доля.

«Вітя, це — шиза»

— Жили ми нормально, як усі. Бувало, сварилися. Та інколи в Тетяну ніби біс вселявся. Вона могла піти, нічого не сказавши. Потім поверталася. І життя продовжувалось. Мене непокоїла її поведінка. Та що я міг зробити?
Згодом Тетяна вступила на заочне відділення до Ніжинського університету на психолого-педагогічний факультет.
У кінці серпня, перед самою сесією, сидячи увечері на кухні, Таня раптом сказала: «Тихо. Я інформацію з космосу получаю».

А вночі вона встала і крикнула: «Йди звідси!». Та так суворо. А тоді накинулась на мене з кулаками. І де в ній, малій, стільки сили взялося? Ненормальна сила. Я ледь випхав її за двері, щоб викликати «швидку». Та коли лікарі приїхали, вона, ніби нічого і не було, усміхалася, сиділа сумирно. Ій зробили укол, і ми пішли спати.
На ранок вона почала ходити по кімнаті і кричати: «Іде архангел Гавриїл. Архангел Гавриїл іде».
— Мама кричала ось так: а-а-а-а-а, — тихо промовила Марійка.
— Дружину забрали до лікарні. А знайомий відверто сказав: «Вітя, це — шиза». Зі Срібного приїхали Тетянині батьки, прийшла рідна сестра Катя. Вона живе у Ніжині.
Коли Тані стало краще, я попросив відпустити її додому. Сам колов їй уколи, слідкував, щоб приймала ліки.

Два роки тому ми з Танею офіційно розписалися. Вона йшла на поправку. Інколи, правда, робила неочікувані вчинки. Так, перед кутею, коли я працював, забрала дітей і повезла їх до батьків у Срібне. Повернулася сама. Дівчатка були у бабусі з дідусем. За чотири місяці ми дітей забрали до себе.
Хвороба ніби відступала. Та навесні 2009 року Таня знову пішла. На всю ніч. Уранці я відвів дітей у садочок. А сам подався шукати дружину. Знайшов у міліції. Змучена, з брудними ногами. Виявилося, що вона стала перелазити через огорожу приватного підприємства, і спрацювала сигналізація. Таню забрали до відділку.

А тоді зателефонував лікар зі Срібного і сказав, що Тетяну треба серйозно лікувати. Порекомендував Ромни (Сумська область). Там їй поставили діагноз шизофренія. Півтора місяця, доки тривало лікування, діти були зі мною. Потім повіз дружину лікуватися у Чернігів (Халявин), де вона пробула два місяці. Разом з дівчатками ми їздили провідувати нашу маму.
З лікарні я забрав зовсім іншу Таню. Веселу, добру, люблячу. Таку, як вона була декілька років тому.
Ми знову працювали разом, у вільний час гуляли з дітьми. Були щасливі. І навіть наважилися на ще одну дитинку. Було багато планів. Вагітність проходила добре. Ось подивіться, на цьому знімку Таня на останньому місяці. Тут уже чотири моїх любих дівчинки. Таня з Вікусею у животику, Настя і Маша, — Віктор показує на фото над двоспальним ліжечком дівчат. Донечки туляться до матусі. — Та після пологів почалося знову. Вона то тікала, то вела себе агресивно. Я дуже боявся за маленьку Вікусю.

25 липня Таня раптом вибігла на вулицю. Я побіг за нею. Знайшов недалеко від дому. Голою. Уранці 26 липня Таню повезли на Чернігів.
— Чого ви хочете мене убить? — дивлячись прямо в очі, запитала мене Таня. Більше живою я її не бачив.
29 липня уранці мені зателефонували і повідомили страшну звістку: моєї Танюші не стало. кілька днів не дожила Таня до дев'ятої річниці нашого спільного життя.

«Мрію про власний будинок для моїх манюнь»

Ось уже три місяці Віктор Вадимович у декретній відпустці по догляду за Вікою. Та сидіти вдома не може. Хто ж годуватиме дівчаток? Грошей, яких виділяє держава, замало на чотирьох. Удень він займається у власній майстерні по ремонту аудіоапаратури. Кілька днів на тиждень по вечорах ходить до кафе «Юг» співати. Мати Тані хотіла забрати дівчат. Не віддав.
— Де ж дівчатка, коли ви на роботі? —запитую у чоловіка.
— Цілий день старші у садочку та школі. Віку беру із собою у майстерню. Ви не думайте. Там у мене і плитка є, і пляшечки, щоб манюню годувати. На вечір наймаю няню. Та з цим великі проблеми. Не така легка справа. Дешевше, ніж за сто гривень, мало хто погоджується. Та зараз ніби знайшов хорошу жінку. Інколи приїздить моя мама, допомагає.
Улітку дівчатка разом з бабусею, Таниною мамою, їздили відпочивати на море. Сашко, брат дружини, дуже допомагає, провідує нас. Він — хрещений Віки. Не забуває і Катя, сестра Тані.

— Хто ж господарство веде? Їсти готує? За Вікою треба догляд. А ви один!
У кімнаті, звичайно, не ідеальний порядок, але чистенько. Меблі усі нові, сучасні: дитячі ліжечка, комп'ютерний стіл, велике гарне ліжко, диван (його подарувала мама Тані), сучасні шпалери. А на підвіконні — квіти у горщиках.
— А я вже звик. І дівчатка мені, знаєте, як допомагають. Настунь, ану піди під водичкою кашку Вікусі охолоди. Бачте, побігла. Помічниця. — А я з папою стіраю, — хвалиться Маша.
— Встаю о шостій, — продовжує чоловік. — Треба води нагріти. У гуртожитку гарячої нема. Нагодувати усіх, одіти. Не пропадемо. Ану, манюні, збирайтесь. Підемо прогуляємось.

Дівчатка натягають джинсики, розові кофточки. Гарні, чистенькі.
— Це нам тьотя Катя подарувала, — крутяться Настя і Маша.
— Ви за мамою сумуєте?
— Мама дуже хворіла, — майже пошепки говорить мені Маша, ніби не хоче, щоб хтось це почув.
— Папа вас не ображає?
— Ні. Папа хороший. А ми на качелі підем? — лисичкою дивиться на тата Настя.
— Та підемо, підемо, — усміхається той. — Тільки недовго. Папі ще треба постірать.
— А чим же папа вас годує?
— Я катлєти люблю, — говорить Маша.
— А я пільмені, — кричить і собі Настя.
— Так, раніше ми всією сім'єю домашні ліпили. Багато-багато. І дівчаток привчали. Та зараз нема коли. Готові купую.

Доки говоримо, Віктор Вадимович уже вдягнув Вікусю. Разом виходимо надвір.
— О, манюні на вулицю вийшли, — дорогою зустріли тьотю Таню. Тетяна Войтова працює вахтером у ліцеї. Інколи няньчить дівчаток. — Ну, як животик у малої, не болить?
— Та я клізмочку поставив. Наче нормально.
— Справляється тато? — запитую у жінки.
— Він старається. А ми помагаємо. Та Віктор ще при мамі був за маму. Так що йому не звикати. Тільки б житло їм. Важко такою родиною у гуртожитку. Квартиру б.
— Нас уже поставили на пільгову чергу. Триста якимись. Та я про власний будинок мрію. Хай не готовий, а хоч ділянку дадуть, а сам вже побудую, — сказав чоловік. І покотив возик далі, на гойдалки, до магазину. Йому ще «стірать» треба.


Мама Таня з Настею та Машею

Марина Забіян, тижневик «Вісник Ч» (1272)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.