Зіпсувала життя собі та дітям

П'юща людина, як правило, такою себе не визнає. Вона ж, ця маленька худенька жінка з золотими руками, у нашій розмові немов сповідувалася. Згадувала пережите, давні щасливі дні, кохання і народження дітей. І те, коли раптом усе скінчилося, з'явилася страшна залежність, через яку вона втратила все нажите — дім, автомобіль, а головне — повагу до себе. Горілка — не вода, а людська біда. Тетяна Беженар це розуміє, а зупинитися не може.

«Батько в мене азербайджанець, а мати — полька»

— Не схожа на слов'янку? — дивляться на мене великі чорні очі. — Народилася я в місті Новогрудок Гродненської області. Батько був азербайджанець Мамед Мамедогли, а мама Ядвіга Йосипівна Старикович — полька, з Вітебська. Я — в батьків рід, чорнява, худорлява. Батько після війни служив у Білорусії, ліквідовував банди. Мама ж у війну була вивезена до Німеччини. Звільнили їх американські війська. Повернувшись додому, трохи викладала німецьку мову в школі. На момент знайомства з батьком працювала секретарем сільради в Гераньйонах Лідського району. Вони побралися, нажили четверо дітей, я — найменша.
Подружнє життя не склалося. Батько дуже пив, знущався над дружиною і дітьми. Тверезий — добрий і ласкавий, а як нап'ється — біда. Бувало, ночували на базарі в будках, до хати не пускав. Від постійних знущань і побоїв мама почала сліпнути.

Після восьмирічки я пішла на швейну фабрику. Середню освіту здобула заочно. Шити вміла з дитинства. Бабуся навчила. А тоді закінчила курси секретарів-друкарок, працювала в будинкоуправлінні. Але жити вдома було неможливо, і я поїхала з подругою в Горьківську область. Влаштувалася черговою у військовий готель, викладала на курсах крою і шиття. Там вийшла заміж за солдата Василя Беженара, болгарина з Ізмаїла.
Коли чоловік відслужив строкову, ми поїхали в Калінінградську область, де мій брат Михайло Мамедов працював директором радгоспу. Одержали квартиру, завели хазяйство. Тримали корову, свиней, кролів, птицю. Вася допомагав у всьому. Радів народженню сина Колі.

Усе було добре. І раптом чоловік мені зрадив. Потрясіння було настільки сильним, що в мене стався крововилив у мозок. Василь каявся, просив прощення, благав простити, але я не простила. Дуже любила його, образа була надто глибокою. Тільки п'ятий суд прийняв рішення про наше розлучення.
З дворічною дитиною я поїхала в інше місце, знайшла роботу у військовій частині. Там познайомилася з Сергієм Бадризловим, лейтенантом із Тюмені. Ми побралися. У 1985 році народився Діма. Вагітність і пологи були дуже важкими. У сина знайшли стафілокок. Спасибі лікарям, дитину вилікували. З часом ми одержали хорошу двокімнатну квартиру у місті Кібартаї у Литві. Сергій працював головним інженером у ЛТП, а я там же, секретарем-друкар-кою. Жили добре. Сергій був прекрасним батьком і Колі, і Дімі. Він і досі дбає про них, щороку приїздить, допомагає і синам, і мені.

«Розвалився Союз, і ми в Литві стали зайвими»

— Коли розвалився Радянський Союз, російськомовне населення у Литві стало зайвим. Треба було щось вирішувати.
Ми з чоловіком порадилися і вирішили виїхати. Продали квартиру, поділили гроші. Сергій поїхав у Тюмень, аби з часом одержати там житло. А я з дітьми рушила у рідну Білорусь. Купила будинок у селищі Жолудок Гродненської області, влаштувалася секретарем-друкаркою в школі.
Сергій писав листи, слав гроші, приїздив, кликав мене з дітьми в Тюмень. Мене з дітьми. Але без матері. З батьком мати розлучилася давно. Він жив у сина Михайла в Калінінградській області. А мати — зі мною. Хоч і недужа, допомагала мені ростити дітей. Обов'язок дочки не дозволив мені залишити її. А Сергій не погоджувався, аби вона їхала з нами до нього в Тюмень. Відносини між ними і раніше були складними, а тепер, як мовиться, найшла коса на камінь. Що мені залишилося робити? Кинути немічну матір я не могла. Ми розлучилися. Дімі тоді було шість років. До першого класу він пішов уже в Білорусі.

А батько мій помер у сина в грудні 1995 року від раку легенів. Ми з мамою їздили на його похорони. Ховали старого солдата з усіма почестями. Несли перед труною бойові ордени і медалі.
Треба було жити далі. Я взяла патент, почала торгувати. Купила автомобіль «Москвич-412», возила до Карелії куртки, костюми, плаття, дитячий одяг — усе, що шила сама. Ремесло це дається мені легко. Вмію шити все — від нічної сорочки до костюма і пальта. Роблю це без жодної примірки. Фасони вигадую сама. Шиття мене й досі годує.

До Горностаївки приїхала забезпеченою людиною

— У Карелії я познайомилася з Михайлом. Гарний собою, він у минулому мав сім'ю — дружину і двох дітей. Аліменти не платив давно, зібрався чималенький борг. Я весь погасила. Не знаю, що на мене найшло. Хотілося, аби поряд було надійне чоловіче плече. Що воно в Михайла не таке, не помічала. Як і того, що красень не береться ні за яку роботу. Привезла його додому. Матері Миша сподобався.
— Рішайся, дочко, — сказала вона мені. — Самій з двома дітьми жити буде важко. Не проживеш.

А в Михайла були свої плани.
— Продай дім, — розпорядився він. — Тут місце нехороше. У мене у Світлогорську брат, а в нього—дім. Віддадуть в обмін на твій «Москвич». Там тільки треба дещо доробити — і можна жити.
І я продала дім. Мама з дітьми ще залишалися в ньому, чекали, доки доведемо до толку нове житло у Світлогорську. Купили цеглу, обклали нею будинок до половини. Поміняли вікна, двері. На моїй машині вже їздив новий господар. І раптом мені заявляють, що дім буде не мій, а Михайла. Михайла, який ніколи ніде не працював і не вклав у дім ні копійки. Бачу, щось тут не те. Почалася сварка. І я сказала:

— Повертайте мені машину. Я їду.
— Ти не хвилюйся, — заходився Михайло вмовляти мене. — Поїдемо до моєї матері в Нові Яриловичі. Там ти дім точно купиш.
Так ми опинилися на Чернігівщині. Дім купили в Горностаївці. За місяць зробили ремонт, прибудову, навели порядок. У Жолудку я найняла фургон, перевезла сім'ю і все, що нажила: меблі, килими, посуд. У село приїхала за кермом «Москвича», гарно вдягнена, впевнена у собі. Це було у серпні 1994 року. Першого вересня мої діти пішли тут до школи.

На той час я була людиною цілком забезпеченою. Працювала й далі, не покладаючи рук. А Михайло нікуди на роботу не йшов. Командувати ж любив, вважав себе господарем становища. Почалися сварки, скандали. Одного дня він зібрався й поїхав до першої дружини. Через півроку повернувся. Потім поїхав у Карелію. Казали, завів нову сім'ю, у якій народилася дочка. Господь з ним. Нехай живе.
Я ж сім'ю годувала сама. Шила. Замовлень було багато — з навколишніх сіл, з Ріпок, навіть із Чернігова. Навчилася шити бурки, робити резини. Це вигідніше, ніж чаклувати над модною сукнею чи костюмом. У Горностаївці багато людей заробляють на бурках. От і я... Умію малювати, пишу вірші. Кілька моїх поезій надрукувала Ріпкинська районна газета. Картини свої продавала. Людям подобаються мої пейзажі.

Сама не помітила, як пристрастилася до чарки

— Сталося це якось непомітно. Заприятелювала з Катериною Григорівною. Збиралися на такі собі посиділки, відпочивали, пили по чарці. Сподобалося! І сама не помітила, як попала в залежність.
Катерина познайомила мене зі своїм сином. З 1995 року ми разом. Віктор молодший за мене на 13 років, що спочатку мене бентежило, але в 2002 році ми зареєстрували шлюб. У нього слабке здоров'я. Порок серця, судини — це ще не всі хвороби, якими страждає Вітя. Людина добра, він дуже допомагав мені, коли зовсім злягла моя мама. Рік і дев'ять місяців була прикута до ліжка. У 2004 році померла від раку. Страшна хвороба забрала і батька, і матір.

Після маминої смерті я ще більше запила, топила горе в горілці. Зіпсувалися відносини з Віктором. Лаялися, доходило до бійки. Усе по п'янці. П'ємо обоє. А тоді вже ніякого контролю над своїми діями...
Розходилися. Якось сусідка зателефонувала старшому сину в Чернігів, що Віктор мене б'є. Я про це не знала. Коля приїхав у село і до Віктора: «Ти чому знущаєшся над матір'ю?» Почалася сварка, мордобій. Слава Богу, що закінчилося все благополучно. А якби сільські хлопці прибили сина? Не доведи Господи...

Я дала оголошення про продаж будинку, а сама поїхала до дітей у Чернігів. Молодшому, Дімі, в один з приїздів батько купив у Чернігові дачний будиночок. Він і про них дбає, і про мене. Хороша людина, уже підполковник. Нині в нього нова сім'я. Повернення нема. А у наших синів тепер своє житло. Доводять до ума куплений батьком будиночок. З Колею живе дівчина. її дідусь допомагає хлопцям добудовувати житло. Хороший будиночок. На два поверхи. Я приїхала до синів, знайшла роботу. Свій дім продала, меблі, килими теж. і раптом зрозуміла, що не можу без Віті. Серце розривалося, сумувала страшенно. Не сказавши нічого синам, поїхала в Горностаївку. Від Нових Яриловичів ішла до села пішки. Зателефонувала Віктору. Кажу: «Якщо хочеш мене побачити, зустрінь». — «А ти сама?» —питає. «Так».
Він виїхав назустріч велосипедом. Ми прийшли в мій — уже не мій дім. Випили і пішли до свекрухи. Я залишилася в селі. З Віктором дали одне одному слово, що буде у нас усе добре.

І покотилося по накатаній доріжці все так, як раніше. Нап'ємося — сварка, скандал. Знаю, що жити без нього не можу. Ось він опік руку. Іду в ліс по лисички. А спека ж така, в лісі все висохло, тих лисичок немає зовсім. Сьогодні ось набрала 400 грамів, продала, купила Віті ліки.
Ходжу по людях, допомагаю на городах. Теж хоч якийсь заробіток. Там наливають — так заведено...
Перед синами відчуваю свою вину. Не дала їм того, що мусила б дати як мати. Свого дому у мене нема. Виручені за нього гроші давно пропиті. Коли твереза, думаю про своє нікчемне життя, складаю вірші. Я низько впала, далі нікуди. Мене можуть штовхнути, обізвати найгіршими словами. І я терплю.

Запитаєте, чому не лікуюсь? Після приступів білої гарячки (дожилася й до неї!) була в Халявині. Погодилася пройти курс лікування. Прилетів з Тюмені Сергій, заплатив за лікування. Кодуватися я відмовилася. Здоров'я ж слабке, двічі перенесла хворобу Боткіна.
Нічому не рада. Затишніше почуваюся в лісі, наодинці з природою, коли навкруги — нікого, тільки я і природа.
Часто сплю в гаражі. Зариюся в солому і сплю. Собаки гріють. Вони люблять мене. Може, єдині істоти на землі.


Фотографуватися Тетяна Беженар не хотіла. "Ну, нащо?", - противилася. Ледве вмовили

Із петлі вийняв сусід

— Мене вже й із зашморгу виймали. Якось дуже полаялася з Віктором. Було на душі так кепсько. Я замислилася: заради кого живу, копчу Небо? Нікому не потрібна. Іти нікуди. Зіпсувала життя і дітям, і собі, хоч сини від непутящої матері не відмовилися, дбають, провідують, підтримують. Я ж їх принижую своїм життям. Нащо так жити?
Зайшла в сарай, накинула на шию зашморг і — повісилася.
У цей час до хати заглянув сусід Коля Дроздик. Приніс штани підрубити. Бачить, двері відчинені, а мене нема. Він — у сарай. І побачив, що я вишу. Схопив серп, перерізав вірьовку, покликав людей. Вони мене й відходили. Тиждень не могла вимовити ні слова. Відчула, що таке смерть.

Більше так робити не буду. Нащо дітям ще й таке пережити?
Страшне життя. Розумію, що треба вирватися з прірви, в яку сама себе загнала. Може, поміняти оточення, виїхати? Брат Михайло кликав до себе. Але туди потрібен закордонний паспорт. Грошей у мене немає зовсім. Що зароблю, проїдаємо і пропиваємо. Соромно так про себе говорити, але ж це правда. До пенсії ще далеко. Здоров'я нікудишнє. Вітю залишити не можу. Дорогий він мені. А перед синами соромно. Вони могли б бути щасливими. В усьому винна тільки я.

* * *

Наша розмова з Тетяною Мамедівною була довгою. Ця жінка мені не здалася пропащою. Я слухала її поезії, присвячені першому чоловікові, якого вона дуже любила. Милувалася картинами, які вона малює. Чарівна квітка прикрашає передню зовнішню стіну хати. Диво-рослини в'ються на комині печі. Зимовий пейзаж веде у прекрасний світ рідної природи. Сільська хата сяє чистотою. На швейній машинці лежить чиєсь розкроєне плаття. Природа щедро обдарувала Тетяну. У неї красива мова, гарні манери. Усе вона розуміє — в яку біду потрапила. А як вирватися з неї, повернутися до нормального життя — без горілки? Як подолати мерзенну пристрасть? Кажуть, треба дуже захотіти цього. То що, Тетяно Мамедівно, може, спробуєте? Я переконана, що у вас вийде.

Лідія Кузьменко, тижневик «Вісник Ч» №30 (1264)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.