Як у Михайло-Коцюбинську храм святкують

Храм — не тільки споруда, у якій відбуваються богослужіння. Це ще й свято, що відмічають парафіяни певної церкви на певне християнське свято. 12 липня напросилася на храм у селище Михайло-Коцюбинське Чернігівського району. На Петра і Павла.

Храм є, а церкви немає

У селищі храмують двічі на рік. Бо колись було у ньому дві церкви.
Михайло-Коцюбинське ділиться на дві частини. Умовна межа проходить по рівчаках пересохлої більше ста років тому річки Вереп.
— Частина селища, парафіяни Петропавлівської церкви, святкує храм влітку, 12 липня. Інша частина, парафіяни Покровської — восени, 14 жовтня, — каже 49-річний парафіянин Петропавлівської церкви Михайло Шкаруба. — Петропавлівську церкву розбуряли комуняки на початку 60-йх років. На Петра і Павла люди ходять на службу до Покровської, що розташована в центрі, біля школи.

— Як так: одну церкву при радянській владі зруйнували, а іншу — ні?
— У 1968 році з Покровської церкви зробили школу. Це її від лиха і врятувало. У 1992-ому приміщення знову стало церквою.

Готувала та варила — і концерт пропустила

Близько десятої ранку підготовка до свята йшла повним ходом. Господиня Надія Шкаруба мила підлогу. Поспішала. Гості от-от прийдуть.
— Чекаю на маму з Ведильців, брата, кумів з Чернігова і Михайло-Коцюбинського... Хто саме завітає — не знаю. На день народження, Новий рік, Різдво гостей запрошують. На храм, як правило, ні, — розповідає Надія Михайлівна.
Клопотів багато. Господиня навіть не пішла на святковий концерт до Дня селища.

— А у безпрограшній лотереї порося розігрували...
— Я колись уже виграла у лотерею вівцю. Та й як тут підеш гуляти, якщо храм на носі? Треба ж їжу готувати! Навіть у церкву сьогодні зранку не ходила — ніколи!

Вчора готувала м'ясо, холодець, салати, солодощі. Лягла в дванадцять, підвелася о четвертій.... Бачите — повний холодильник. Свинина лежала в морозилці ще з Різдва. Дві качки та два бройлери зарізала три дні тому. Власноруч. Чоловік у такі справи не встряє. Боїться. Налисники на тижні зробила, — показує Надія Михайлівна. — Аби холодильник більший був, стільки наготувала — полиць не вистачає! Тож я дошки напиляла, на каструлі і тарілки в холодильнику поставила — ось і додаткові яруси!
Робимо бутерброди. З яйцем, сиром, майонезом, часником.
— Зверху клади помідори та петрушку. Фаршировані яйця прикрашай кетчупом, — підказує мені господиня.

Надія бере чавунок — будемо варити картоплю.
— Кажуть, якщо картопля на столі є, більше нічого не треба. Викладаємо шарами картоплю, моркву, перець, засмажку, смалець із тушонкою. Щоб перевірити, чи достатньо води, нахиляю посудину на 45 градусів. Побачила водичку — більше доливати не треба.
І на газ. Надія любить готувати на плиті. Хоча є й піч.
— А от «Галою» для миття посуду не користуюся. Мило краще.

Останні приготування: жінка перевдягає домашнє плаття на святкове вбрання — білий верх, чорний низ.
Близько дванадцятої приходить мати господині Євдокія Михайлівна, брат Славко Самійленко з синами Дімою та Максимом, куми Яків та Ольга Підгірні, Марія Рептух, її дочка Марина Коломієць з чоловіком Миколою та дочкою Віталіною...
Кума Марія витягує з пакета гостинці: зефір, цукерки, солодкий рулет, для 10-місячної онучки господині Даринки — одежу, іграшку лева, що вигукує голосами різних тварин, для куми — туалетну воду...

На столі чекає холодець, смажена та заливна риба, печіноч-ний торт, копчене м'ясце, голубці, «шуба», сири, ковбаси, салати з маринованими шампіньйонами, відвареними бройлерами, тертою цибулею, морквою, яйцем, твердим сиром, огірки та помідори, біле вино, горілка. На солодке — налисники зі сметаною, збиті вершки, желе.

«Движняку» стало менше

З деяких хат на вулицю повиходили господарі — чекають на гостей.
— О, вже «движняк» якийсь є...Хоча, коли я була підлітком, було багатолюдніше, — каже 23-річна невістка господині Людмила.
— П'ять-сім років тому на храм ціла свадьба машин стояла біля нашої хати. За столом сиділо тридцять-тридцять п'ять чоловік, — згадує Надія Шкаруба.
— У клубі до одинадцятої—дискотека. Пізніше збиралися своїм кутком. На поляні, у Низу. Гуляли, випивали. Хлопці включали магнітофон, лампочки — робили світломузику. Зараз теж у Низу гуляють, але не так масово, — каже невістка.
— А в мою молодість це місце називалося Сливки, — додає Михайло Шкаруба.

— Що запам'яталося з дитинства?
— У дитинстві храмувала восени. Бо у Ведильцях, звідки я родом, храм на Покрову. Найяскравіше запам'ятались орелі. Це гойдалки на місцевому діалекті,— каже Надія Шкаруба.
— В мою молодість гойдалки були просто з гілля верби, — говорить 73-річна сусідка Раїса Полуян.
— А ми в ловця грали, — згадує Марія Рептух.

— А їли що?
— Пам'ятаю, ми, діти, їли багато насіння. На столах — холодець, шуба, риба, картопля, пшоняна та гречана каша, кисіль з яблук та груш, — перераховує Раїса Полуян.
— Мене балували варениками з вишнями, коржами з маком, медом та сметаною, — каже Надія Шкаруба.

— З роботи на храм раніше тікали?
— Коли я був молодший, о четвертій-п'ятій годині сидиш і думаєш, як додому попасти, — пригадує Михайло Шкаруба.
— На роботу йти заставляли. Люди вечорами полями тікали, щоб на храм потрапити. Бригадири втікачів іноді ловили, штрафували, по десять-п'ятнадцять трудоднів їм урізали, — розповідає Раїса Полуян, яка працювала в колгоспі дояркою. — Храм заставляє прибратися в хаті. Як же цього не зробити, якщо до тебе прийдуть люди? Увесь храм буду сидіти вдома. А що коли до мене хтось завітає, а мене немає вдома? Чоловік племінниці з міста Білопілля Сумської області Микола Бублик уже приїхав. Петро сьогодні, Павло — завтра. Два дні гулять. А якщо їжі вистачає, можна й три.

Сидіти вдома і жерти!

На місці колишньої Петропавлівської церкви — трава та дерев'яні футбольні ворота.
— Батюшка Петро сказав, що побудує у цьому році нову церкву, Петровську, на цвинтарі, — каже 52-річна Анна Черниченко. Вона храмувала неподалік, на цій же вулиці. — Пригощайся! — звертається до мене. (На храм прийнято годувати кожного, хто зайде. Навіть незнайомця).
— В 80-их роках церкви в селищі взагалі не було. На храм ходили молитися в спеціальну хату, — згадує Раїса Полуян.

Це були часи, коли радянська влада виховувала в людях атеїзм. Зараз же віруй, відмічай, святкуй — а звичаї сходять нанівець. Не всі ходять у церкву, молодь не вішає орелів, не грає в ловця.
—У бар підемо, потім у більярд, — каже 22-річний двоюрідний брат Людмили Руслан Кулініч.
По дорозі зустрічаю двох дітлахів з морозивом, їм років по дев'ять.
— Знаєте, що на храм треба робити?
— Сидіти вдома і жерти! — відповідають Дмитро Новик та Маша Машкун.
«Відмирають традиції», — кажуть дорослі.

Як гість — так і рюмочка

До вечора в хаті назбиралося близько двадцяти чоловік. Усі їдять з апетитом, та їжі на столі менше не стало. Навіть побільшало
— хазяйка виносить все нові і нові страви. Очі розбігаються!
— Наїлася, вже не можу, — зітхаю.
— Наливайте їй — бокал наполовину порожній! Треба, щоб повний був!
— Якщо зовсім не пити, він теж повний буде, — гадаю я.
— Ні, так не можна — як гість, так і рюмочка! — до будинку заходить кум, Михайло Левченко.
— А де ж кума? Вже лежить? — регочуть родичі. Це вже друга хата, в якій пригощають Левченків.

Господиня дзвінко заспівала, родичі підхопили: «Ой у полі на горбочку, де не скошена трава, там стояли дві подруги, гірко плакала одна». Потім ще: «Хоч пройшли вже роки, і ми стали батьки, але наша любов не зів'яла».
— А ти чого не співаєш? — питають кума Якова Підгірного.
— Не та кондиція! — відповідає його дружина і доливає чоловіку в чарку.
— Ходімо дивитися, як Люду викрадали! Збираємося навколо телевізора — дивитися весілля невістки Людмили.
Увечері чернігівські гості від'їжджають.
— У нас кажуть: краще кілька Покровів, ніж один Петро. Ну дуже вже на нього жарко! — господарі запрошують на храм восени.


На храм спочатку тріщать столи, потім - пуза

Аліна Сіренко, тижневик «Вісник Ч» №29 (1263)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.