Ніжинець відбився від двох озброєних чоловіків

40-річний ніжинець Володимир Зеленько відбився від розбійників. Одного з них скрутив у власному дворі. Нападники прийшли в шапках з прорізами для очей, рукавичках, озброєні пістолетами. Якби Зеленько розгубився, невідомо як би закінчилася ця історія. Окрім нього, в будинку були дружина Світлана, сини: 11-річний Саша і 16-річний Ваня.

«Я не герой, просто нікуди було діватися»

— Було 31 травня, північ. Ми вже й спати полягали, — пригадує зловісний день Володимир Анатолійович. — Дверей вхідних не замикали, що у нас красти? Собаки у дворі гавкали, та ми на них уваги не звертали. Часто буває, хто вулицею пройде чи проїде, посторогу дають. Коли раптом чую крик дружини: «Вова!..» Я кинувся на той крик. V першій кімнаті двоє у шапках з прорізами для очей, з пістолетами, мого зросту, кричать: «Гроші давай!»
Дім Зеленьків не відрізняється від сотень інших у Ніжині. Йому вже не один десяток літ. Старенький паркан. Кілька автомобілів у дворі. Господар їх купує, ремонтує, потім знову продає. До цього 10 років проробив на міській маршрутці.

Маленький бізнес створив сам. Ще в радянські часи йому випало служити в Німеччині. Після служби залишився там працювати. Прожив два роки. Заробив грошей. Купив МАЗ. їздив по селах, міняв продукти на картоплю. Бульбу возив продавати в Донецьк.
Зароблене вкладає у нові запчастини. Прибуток — це гроші, які він виручить за свою роботу.
— Не бізнес, а виживання, — говорить Зеленько про свої заробітки. — Два місяці тому я купив «Субару» і «Міцубісі». Всі гроші витратив. За порогом стояла сокира, про всяк випадок. Та до неї було далеко. Я в одних трусах, з голими руками кинувся на нападників. Вибив зброю з рук першого розбійника, зірвав з нього шапку-маску (на жаль, людина виявилася незнайомою) і светр. Речі так і залишилися лежати на порозі. Розбійники на якийсь момент розгубилися. Другий навіть пістолетом не скористався. Цієї миті вистачило, щоб схопити нападника за руку зі зброєю. Почалася боротьба. Кількісна перевага далася взнаки, і перший, який залишився без пістолета, допоміг напарнику,вдарив мене по голові.

Коли я від удару впав і почав підводитися, озброєний нападник чотири рази вистрелив у мене. Три кулі поцілили у грудну клітку. Два поранення біля серця, одне на животі зліва. Перемагаючи біль, я направив пістолету бік розбійників. Вони кинулися тікати. Тому, що без маски, вдалося втекти. Та коли хвіртка на міцній пружині зачинилася за першим, другий не встиг її відчинити, і я наздогнав його. Повалив на землю, схопив ззаду за шию. Боявся задушити. Пару раз стукнув пістолетом по маківці. Він обм'як. Я попросив сина принести мотузку. Він приніс трос, і я скрутив нападнику руки за спиною. Він лежав і мовчав. Я навіть перелякався. Згодом очухався, головою почав крутити. Я його долонею по обличчю — лясь! «Лежать!» — кричу. Він каже мені: «Давай домовимося. Я тут ні до чого. П'яний був, мене у хату заштовхнули».

— Володимире Анатолійовичу, яку вас вистачило сил справитися з двома розбійниками?
— У мене зріст метр 74, нападники десь одного зросту зі мною. Спиртного не вживаю, не курю принципово. Коли мені було 7 років, батько помер від раку легенів. Потроху тримаю себе у формі. Є турнік, і синів своїх привчаю. Штангу тягаю.
До речі, про тих хлопців. Кажуть, що вони обібрали ще одну жінку в Ніжині, відняли 700 гривень. Мо, і ще кого, та люди бояться звертатися до міліції.
— Про що ви думали, коли кинулися відбиватися від розбійників?
— Треба їх знешкодити. Хоча, коли на тебе з пістолетом, а ти з голими руками, думати ніколи. Я сім'ю захищав.

«Мама кричала: «Не вбивайте, усе віддам, усе...»

— Коли тато вибіг, ми були в кімнаті. Мама злякалася дуже, не пускала нас із братом, — розповідає 11-річний Сашко. — Кричала: «Не вбивайте, віддам усе!». Я чув гучні хлопки, ніби здоровенні педарди вибухали. Я кинувся за татом, усе у коридорі було в диму. Тато кричав: «Свєта, викликай міліцію!» Все тривало секунди, а може, хвилини. Я вискочив за батьком надвір, а він кричить: «Саша, мотузку неси!». Це він уже коли тримав розбійника біля хвіртки. Я схопив перше, що попало під руку, невеликий трос, ось він, — показує хлопчик, — і подав тату.
— І не боявся?
— Не знаю. Не пам'ятаю. Ми ж світло у дворі по-вмикали. Коли тато скрутив його, я не стримався і став штурляти нападника ногами. Сусіди набігли, приїхала міліція і «швидка».

Невдалий напад

Міліціонери приїхали до двору Зеленьків, забрали одного підозрюваного: Ним виявився 24-річний Юрій Кисіль, раніше судимий за скоєння ДТП з тяжкими наслідками і розбій. Кажуть, що він учився в університеті Поплавського на юридичному факультеті, заочно. З місця події міліціонери вилучили темну шапку з прорізами для очей, стріляні гільзи та два пістолети калібру 9 мм для стрільби травматичними набоями, ключі від автомобіля «Хюндай». Неподалік від будинку потерпілого на покинутому колгоспному подвір'ї знайшли машину червоного кольору, зареєстровану на мешканку Житомирської області, знайому одного з нападників. У самій машині знайшли ще одну шапку, обрізок металевої труби, документи Кисіля і його мобілку. Кажуть, на тій мобілці були фотки і власника, і його дружка зі зброєю. Хизувалися перед камерою.
Спільник Кисіля, 27-річний підозрюваний Юрій Кресан так тікав, що навіть пістолет загубив. Машиною втекти не зміг, бо ключі лишилися у Кисіля. Отож переховувався від міліції. Із Ніжина виїхав. Та це не врятувало. Через два дні його затримали міліціонери на території Київської області. Тепер міліція перевіряє обох на причетність до скоєння аналогічних злочинів на території Ніжина, району і області. Кримінальний дует — уродженці Ніжина. Одного з них усі у місті знають під прізвиськом Матрос.

«Від грабіжника замки не врятують»

— Володимире Анатолійовичу, ви тепер замки дорогі поставили, дерев'яний паркан на величезні мури заміните? Зброю придбали?
— Хату стали на ніч замикати. А паркан новий я не збирався ставити. Взимку грейдер проїде, зачепить на розі, як завжди. Якщо вони захочуть вдертися, зброя нічого не дасть. Коли до тебе лізе грабіжник з однією думкою у голові — гроші, він здатен на все.
— Як живете після нападу?
— Після поранення мене оглянули лікарі, наклали пов'язки. Рани гояться. Спочатку ходили і думали, чого чекати? Дружина спати не могла.
— Так ви б її до бабки-шептухи звозили.
— Ходити по бабках — гріх. Ми щонеділі ходимо до церкви. Я віруюча людина. Сповідався батюшці, на душі легше стало. Тільки одне непокоїть: по-християнськи тебе вдарили в одну щоку, підстав іншу. А я дав відсіч. Тепер думаю, чи правильно вчинив?
Рано чи пізно вони вийдуть з-за ґрат. Та слід пам'ятати, вони сміливі доти, поки їм не чинять опору.


Володимир Зеленько: "У мене не було іншого виходу. Я захищав сім'ю"

Валентина Остерська, тижневик «Вісник Ч» №25 (1259)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.