На їхніх обличчях - горе

Їм обом - за 70. На їхніх обличчях - горе. І живуть вони без свят. Єдиний день, що приносить радість, -16 грудня. День народження молодшої онуки. Вона єдина, хто тримає на світі Василя та Віру Мироненків з Гірська.
Все життя вони прожили в селі. Все життя вона - на фермі, він - за кермом та ковалем у тракторній бригаді. Сім'я як сім'я. Сварилися, мирилися, ростили синів. Коли народився молодший, їхньому первістку Миколі було 6 років. Саме він попросив назвати братика Василем - на честь друга і «як батька». Найзаповітнішою Миколчиною мрією в дитинстві був мотоцикл.

На мотоциклі йому судилося і загинути. Всього у 22 роки. Уже відслужив в армії, працював у Києві на заводі «Арсенал», зустрічався з дівчиною, хотів одружитися.
Трагедія сталася увечері на трасі. їх осліпила зустрічна машина. Хлопець, що сидів позаду, уцілів. Не тільки день загибелі сина - весь 1981 рік став для батьків Миколи чорною датою.

Поховали Колю в Гірську, - розповідає мати. - Я не хотіла жити.
Але тоді ще було для кого: підростав Василь. Вивчившись, працював у Білорусі на бурових. Жив у гуртожитку.
Там і зустрів свою Люду, - веде далі Віра Мироненко. - Пригадую, як вони вперше до нас приїхали. Заходять у двір, а ми картоплю з погреба вибираємо. Глянула я: дівча дівчам. Тендітна, молодесенька, сором'язлива. Я сама такою була у 18, коли заміж виходила. Одружилися вони. Отримали квартиру в Мозирі. Альонка народилася. А через два роки - Юлечка.

Жили з радістю: любов між ними була. Бувало, приїдуть, наробляться, натомляться, а просто так одне повз одного не пройдуть: обнімуться чи доторкнуться неодмінно. А пустувати почнуть - як діти. Наче зараз бачу: Вася звалить Люду собі на спину і носить по двору.
«Подруги заздрять, що в мене такий чоловік», - щасливо зізнавалася невістка.
Їхні приїзди були для батьків найкращою втіхою. Син знав про це і старався навідуватись частіше. Дівчат привозив на канікули.

... Наближалося 7 листопада, і Віра думала про свято. Дарма, що «жовтня» уже не відзначають, у них будуть свої, родинні урочистості. З Мозиря приїдуть діти, онуки. Кабанчика заколють, свіжини візьмуть.
Машина під'їхала до двору вранці, ще й сьомої не було. З неї вийшли син і молодша онука.
А де ж Люда з Альонкою? Може,трапилось що? - занепокоїлися батьки.
Виявилося, що старшу онуку через якесь порушення в оформленні документа не пропустили в Україну. Щоб не залишати доньку саму, на пропускному пункті разом з нею вийшла з машини і Люда.

Тож не тільки свіжини не було, а й поговорити до пуття не вдалося. Тільки «зрастуйте» - і назад. На пропускному пункті в Сеньківці забрали Люду з Альонкою і вирушили додому, в Мозирч Але не доїхали.
На мосту у Василя стався серцевий напад. Некерована машина полетіла вниз. Люда сиділа поруч з чоловіком. Отримані нею травми були несумісні з життям. Сестер знайшли в багажнику. В салон проникла вода. Найімовірніше, непритомна Альонка захлинулася. Рятувальники, котрі не вперше стикаються з подібним, зізнавалися: картина була страшна. І першою її побачила Юля - коли прийшла до тями.

Шокована, покалічена дівчинка якось зуміла дотягнутися до мобільного телефону, додзвонитися до знайомих. Ті підняли на ноги відповідні служби. Рятувальники намагалися постійно підтримувати зв'язок з Юлею. А він постійно обривався: дівчинка непритомніла.
Її довго повертали до життя, перш ніж дозволити приїхати в Гірськ, де в одній могилі поховані її 44-річний батько, 36-річна мама і 16-річна сестра. Лікарі, вчителі, знайомі - всі боролися за Юлю. А надто - найближчі татові з мамою друзі. Вони забрали Юлю до себе. Оформили опіку. Жаліють і люблять як власну доньку (своїх дітей не мають).

А в квартирі, де жили Мироненки-молодші, все залишилося так, як було 7 листопада 2008 року - коли вони вийшли з дому, щоб поїхати до батьків у Гірськ...
Нині вони, осиротілі, зовсім зломлені горем і хворобами.
- Уже тричі була «на хімії», - зітхає Віра. - Хтозна, що буде з нами завтра...
Але так вже влаштований світ, що доля кожному з нас завжди залишає надію. Мироненкам вона залишила онуку - маленький промінчик у їхній безпросвітній печалі.
Перед нинішнім новоріччям Юлі виповнилося 15. Ще трохи - і випускний бал, вступні екзамени, весілля. Треба жити...

Марія Ісаченко, тижневик «Чернігівщина» №23 (246)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.