“Чернігів – місто-символ, але вариться у власному соусі”

Цим матеріалом ми започатковуємо цикл відвертих розмов з цікавими і відомими чернігівцями. Про країну і Чернігів, місто, яке нам рідне і в якому ми живемо. Нам цікава експертна думка людей, яким є що сказати. І через газету ми хочемо створити майданчик для обговорення проблем міста Чернігова і його майбутнього. Матеріали з цієї серії будуть публікуватися під рубрикою “ЕКСКЛЮЗИВ”. І першим нашим гостем став Володимир Горбач, політичний аналітик Інституту Євроатлантичного співробітництва.

- Володимире, Ваші експертні коментарі та виступи доволі часто можна побачити на різних українських телеканалах. Бачив Вас навіть у одному з політичних ток-шоу на першому російському каналі. Які теми Вас просять прокоментувати?
- Як правило журналісти звертаються з питань зовнішньої та внутрішньої політики України. Я - політичний аналітик Інституту Євроатлантичного співробітництва. Сама назва організації орієнтує журналістів, а мене зобов’язує… Часом навіть просять прокоментувати якусь суто військову тему, але я відмовляюся, кажу що я політичний аналітик, а не військовий експерт. І даю контакти військових експертів. Але дуже часто доводиться коментувати й питання політики внутрішньої, української. Різні аспекти, від конституційного процесу до регіональних виборів.

- Над чим зараз працюєте?
- Зараз розпочав новий проект – створив та редагую сайт www.euroatlantica.info У перспективі бачу його порталом зовнішньої політики. А поки що це громадянська журналістика.

- Звісно, розмовляючи з Вами, не можемо обійти стороною останні події в країні. Ваша оцінка?
- Події, як на мене, дуже неприємні й сумні... Україна на очах відкочується назад, у радянське минуле. Влада свідомо маніпулює правом та Конституцією, не веде діалогу ні з опозицією, ні з громадянами. Країну ламають через коліно. І усе це робиться за активної участі російського керівництва та мовчазної згоди Заходу. Поступово згортаються здобутки української демократії, які усі ми почнемо цінувати лише після втрати… Харківські угоди, названі «газ в обмін на флот» насправді не про газ і не про флот. Вони про російський контроль над Кримом і Україною загалом. Я впевнений, що ми втрачаємо свою власну геополітичну суб’єктність. Раніше говорили про Україну як колонію, тепер же актуальним стає використання Росією України як інструмента власних геополітичних ігор. Причому це провокує перш за все внутрішній конфлікт у самій Україні. Людей будуть стравлювати одне на одного, а користатимуться з цього зовнішні сили. На мою думку, у конфлікті політичних еліт точку неповернення було пройдено 27 квітня, коли у парламенті відбулася просто звіряча бійка. З точки зору політичної та юридичної легітимності і формування «коаліції тушок», і ратифікація пакту Медвєдєва-Януковича, були не просто незаконні, вони були антиконституційні. І люди, які свідомо переступили через це, тепер вже здатні на будь-що. Звісно, це стосується перш за все влади, але й у опозиції тепер також розв’язані руки. У них з’явилося моральне право на протидію. Але ще немає сили.

- Але ж більшість експертів сходяться в думці, що саме уряд Тимошенко завів Україну у російську “газову петлю”. Особливо критикують газові домовленості 2009 року, які по суті ставили економіку країни на коліна...
- У «газову петлю» нас завело російське керівництво, яке власне у цьому й було зацікавлене. Усі останні уряди України, і Єханурова, і Януковича, і Тимошенко, і Азарова кожен по своєму просували голову у цю петлю. На жаль цілих дві програні «газові війни» так і не навчили українських політиків відстоювати консолідовані національні інтереси, а не використовувати зовнішні сили для перемоги над своїми внутрішніми політичними опонентами. І угода Тимошенко-Путіна, і угода Януковича-Мєдвєдєва для української сторони мала насамперед внутрішній український вимір – конкуренцію за право бути партнером Кремля й заробляти на газових схемах. Ключова проблема української економіки не у ціні на імпортний газ, а у енерговитратності виробництва. Саме у цьому зацікавлений монопольний постачальник енергетичних ресурсів в Україну. А промислові споживачі цих ресурсів – у так званих «знижках». Держава ж мала би дбати насамперед про диверсифікацію поставок і конкуренцію на національному ринку.

- Чи не здається Вам, що «помаранчева» влада своєю неефективною економічною політикою сама змусила український народ віддати державне кермо Віктору Януковичу?
- Тут справа не лише в економічній політиці, а у державній політиці загалом. Економічної продуманої державної політики практично й не було, згоден. «Економіка проїдання» - це бажання й далі експлуатувати результати економічного підйому минулих років попри те, що він уже давно перетворився на спад. Це усе через страх проводити реформи напередодні перманентних виборів (за 5 років відбулося дві парламентські, дві президентські кампанії) у особливих умовах гострого політичного конфлікту як між «помаранчевою» владою та опозицією, так і усередині «помаранчевої» влади. У таких ситуаціях уся політична воля спрямовується на внутрішнє протистояння й політичну боротьбу, а не на конструктивну й планомірну роботу влади. Саме внутрішня конфліктність українського політикуму призвела до розбалансування органів державної влади, політичної поляризації суспільства і в результаті ослабила зовнішню силу української державності як такої. Теперішня влада віддає перевагу тому, щоб поділитися своєю владою з російським керівництвом, аніж з власною українською опозицією. У такий спосіб вони намагаються закріпитися у владі якомога довше.

- Які основні плюси і мінуси нової української влади?
- Основний плюс – виконавська дисципліна й темп консолідації влади. Це різко контрастує з виконавською розхлябаністю й практичною безкарністю їхніх попередників. На тлі інстинкту панування нової влади попередній режим виглядає безвольно й безпомічно. Але це тільки на тлі попередників. Новий режим, на мою думку, спрямований знову ж таки лише всередину України, лише на внутрішню політичну боротьбу. Тут проблема в тому, що Янукович, обраний президентом України, внутрішньо залишається лише “директором автобази”, хоч і з дорогими атрибутами сучасного олігарха. А практично весь склад уряду Азарова – це виконавці. Професійні виконавці чужої волі, чужих завдань та доручень, чужих стратегій. Вони прийшли до влади і принесли з собою вакуум смислів щодо стратегічного курсу держави. Керуватися європейськими чи євроатлантичними орієнтирами попередників – для них принизливо й незрозуміло для чого напружуватися, оскільки особисто їм це лише заважатиме. А тут по сусідству такі приклади – «суверенна демократія» Путіна-Мєдвєдєва та «обикновєнний лукашизм» по-білоруськи. От і заходилися ударними темпами будувати Росію в Україні. Навіть не підозрюючи, що подібні справи як правило закінчуються репресіями проти самих ентузіастів. І експропріацією. Тому головний мінус нової влади – несамостійність, яка обумовлює їхню недалекоглядність. А це ставить під удар весь державний український проект.

- Так, але не варто забувати, що значна частина населення нашої країниі і чернігівців в тому числі якраз і симпатизує не зовсім демократичним, але зрозумілим і прогнозованим моделям влади, як Росії, так і Білорусі. І розмови про “гарні дороги, високі стабільні пенсії, чистоту і порядок на вулицях” виникають не на порожньому місці...
- Це правда. Інакше Янукович не набрав би третини голосів виборців. Але думаю, що й ця третина буде швидко розчарована і Януковичем, і автократичною моделлю влади. Усе це добре сприймається на відстані, у сусіда. А коли українцю хтось наступає на ногу, він про моделі влади не думає. А автократи завжди «наступають на ноги» громадянам. Не всім одразу, але наступають.

- Чого, на Вашу думку, слід чекати українцям найближчим часом в економічному і політичному аспектах?
- В економіці нічого нового не буде. Думаю, що навіть МВФ грошей цьому урядові не дасть. Зовнішні запозичення необхідні перш за все як соціальна подушка для вразливих верств населення при проведенні соціально-економічних реформ. Кредити на проїдання вже ніхто давати не буде. А реформ не буде. Буде закручування гайок, у тому числі в економіці. Буде перерозподіл власності. Оскільки цих людей привів до влади крупний олігархічний капітал, то вони прагнутимуть до подальшої монополізації ринків, звуження конкуренції та наступу на малий і середній бізнес. Буде утверджуватися олігархічна модель економіки. А поки що багато хто з бізнесменів і політиків продовжують вичікувати, що зможе протиставити владі опозиція. І якою вона буде, ця нова опозиція. Виглядає так, що якщо до вересня 2010 року Тимошенко не спроможеться на щось адекватне ситуації – вона втратить фактичне лідерство в опозиції. І тоді відбудеться процес нового суспільного розподілу: хто у владу, а хто в опозицію. Шанси на дієву протидію режиму Януковича-Азарова є. Але ідеї імпічменту чи дострокових парламентських виборів – утопічні. Опозиції необхідно ставити перед собою реалістичні цілі. І розуміти, що обов’язковими умовами досягнення цілей є внутрішня єдність і законні методи боротьби.

- Повернемося до Чернігова. Часто буваєте на батьківщині? Хто з рідних залишився в місті?
- Мої батьки вчителювали в Ніжині, а тепер на пенсії живуть переважно на селі. Їх навідую регулярно, практично через тиждень. А Чернігів – це вже ностальгія. Місто студентської юності й початку професійної й громадсько-політичної діяльності. Цієї весни обов’язково навідаюся разом з дружиною і сином. Тим більше, що у Чернігові лишилися не лише близькі родичі, але й друзі.

- Приїжджаючи сюди час від часу, помічаєте якісь зміни? Негативні чи то позитивні?
- Контраст із Києвом відразу помітний. Майже немає метушні, час тече повільніше, люди спокійніші, стриманіші, немає дорожніх пробок і завищених цін. Попри зміни у зовнішності міста у мене кожного разу складалося враження, що це не Чернігів змінюється, а я сам. Просто доводиться іншими очима дивитися. Під різними кутами зору й з різної відстані. Чернігів – це місто-символ. Тому він вічний.

- На Вашу думку, в чому полягають основні проблеми у політично-економічному розвитку Чернігова?
-  Це добротний і цілком самостійний обласний центр. Не придаток Києва. Ніжин з Прилуками йому також не конкуренти. Є усі дані для нормального розвитку. Але як на мене, місто програє конкуренцію за молодих, динамічних людей, які ставлять собі амбіційну мету досягати успіху. Чернігів «вариться у власному соусі». Трохи більше динамізму, сміливості політичних та економічних еліт, ставка на освічену молодь, і усього можна досягти.

- Чи відстежуєте Ви політичне життя Чернігова? Тенденції, закулісні чвари та навколополітичні розклади?
- На жаль вже не встигаю… Хіба хтось сам щось розкаже.

- Назвіть основні проблеми, які заважають Чернігову здійснити поштовх у своєму розвитку. І що потрібно зробити для їх подолання?
- Освіта молоді. Місто не має класичного університету, тому системно не відтворюється інтелектуальне середовище. Окремі навчальні заклади живуть власним ізольованим життям. Місто сприймає себе як локальне явище, що у глобалізованому світі не сприяє стрімкому розвитку. Чекає на гостей, але уникає власної експансії в світ. Інертність політичних та бізнесових еліт. Ніхто не хоче «висовуватися» й ризикувати на свій страх і ризик. Краще пересидіти «варяга з Києва», ніж ризикнути розпочати життя з початку. Місцевий бізнес з усіх сил уникає конкуренції немісцевого капіталу. А без крупних зовнішніх інвестицій ніякого поштовху не буде. Потрібно ризикувати!

- У Чернігові вже багато років точаться чисельні розмови про перетворення його на туристичну Мекку. Як Ви оцінюєте туристичні можливості міста? Що допоможе зрушити ситуацію з місця?
- Ну, для Мекки потрібен релігійний культ… Церкви, печери й паломництво є, але без ренесансу православної релігійності у межах України чи східного слов’янства «Чернігівські Афіни» не відновляться. Ставка на туризм принципово правильна, але його не потрібно абсолютизувати. Вже сьогодні я знаю багатьох киян, які у захваті від Чернігова, Ніжина, Батурина. Вони не проти приїжджати сюди двічі-тричі на рік і залишати свої гроші. Їдуть і іноземці, але переважно з Києва і на один день. Головна проблема чернігівського туризму – як заохотити туристів залишатися у місті не лише на вікенд. Це можуть бути якісь музичні чи мистецькі фестивалі, СПА-готелі на Десні, якісь кулінарні особливості… Тобто самих пам’яток давньоруської архітектури недостатньо. Потрібна сучасна інфраструктура розваг.

- Яке Ваше улюблене місце Чернігова? Чому?
- Вал. Просто я вчився на історика.

- До речі, про історика. У 93-му році Ви закінчили історичний факультет чернігівського педу. Згодом працювали там викладачем. Нещодавно у одному з інтерв’ю колишній декан істфаку (зараз директор інституту історії – ред.) сказав, що “приглядає за своїми випускниками”. А Ви підтримуєте зв’язки з викладачами, студентами чи, можливо, однокурсниками?
- Принаймні на зустрічах випускників буваю регулярно. Хоча й не кожен рік. Олександр Борисович Коваленко – як би не називалася його посада назавжди залишиться душею істфаку. Я не уявляю мого факультету без нього. Він не лише носій традиції, але вже й сам став частиною цієї традиції. Інших викладачів, не менш цікавих людей, випадає зустрічати й у Києві, випадково, просто на вулиці. Завжди дуже цьому радію. Мій колишній завкафедрою, Володимир Ісакович Шевченко, на жаль, вже помер… Як зараз кажуть, «піарю» свою альма-матір, як можу. Наприклад, у власному блозі на Українській Правді вказую, що закінчив істфак ЧДПУ.

- Свого часу Ви були політичним оглядачем в прогресивній на той час газеті “Черниговский полдень”. Як оцінюєте зміни у медіапросторі України і Чернігова?
- Так, на той час це було щось нове у газетному світі Чернігова. Нова стилістика й «задириста» редакція. На якийсь час цього вистачало. Але, на жаль, у «класику» не переросло. Хоча люди, які робили цей проект, відбулися, у тому числі й як журналісти. З усього сучасного медіа-простору Чернігова мені відомий лише сайт Високого Валу. На інше бракує часу. Загалом тенденція інтернетизації медіа захопила й чернігівців. Це дає змогу тримати зв’язок з малою батьківщиною навіть на віддалі. Для чернігівських земляцтв це дуже важливо. Тому дякую Вам за те, що робите корисну справу!

- Ваші побажання чернігівцям.
- Миру, добробуту і щастя. Цінуйте наш Чернігів і поширюйте його на весь світ.

Довідка:

Володимир Горбач – Політичний аналітик Інституту Євроатлантичного співробітництва (Київ) , член Оргкомітету Громадянської асамблеї України, Громадянського конституційного комітету  та Громадської експертної ради при Українській частині Комітету з питань співробітництва між Україною та ЄС.
Вік, де народився – 40 років, село Хороше Озеро Бортнянського району Чернігівської області.
Сімейний стан, діти – одружений, виховую сина.
Хоббі – читання, мандри.
Остання книга – Лурье С. В. Историческая этнология. Учебное пособие для вузов.
Улюблений вислів – Будьмо!
Подія, що приємно вразила нещодавно – з ювілеєм привітав друг дитинства, з яким не бачилися 20 років.
Останнє розчарування – важко виділити щось одне…

Gorod.cn.ua

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.