Костя: «Якщо заберуть в інтернат силою — повішусь»
Корову Костя виростив сам. Після школи в першу чергу заглядає до неї: "Як ти тут, малино?"
Минув час. Сьогодні Кості Бурому п'ятнадцять. Як справи у нього нині? Що нового в його житті? Щоб дізнатися про це і розповісти вам, ми й поїхали до Гусавки.
Пітерське дитинство було важким
Костик, народився в Санкт-Петербурзі. Його батьки тутешні, гусавські. До Пітера Микола Бурий поїхав учитися, залишився там після інституту. І Ніну туди забрав. Вона й досі там живе зі старшою дочкою. А Костика привезли в село до бабусі, коли йому було п'ять років. На той час сім'я розпалася. В селі кажуть, що Ніна посилала хлопчика у вуличні переходи старцювати. Щоб більше подавали, він мав зображати з себе глухонімого. Так чи ні, не перевіриш. Правда лише те, що у п'ять літ Костик не вмів говорити, а коли пішов до першого класу, вчителька Людмила Дмитрівна вчила дітей читати та писати, а Костю — розмовляти. Хлопчик виявився кмітливим, у дитячому колективі швидко освоївся, наздогнав у навчанні. Щоправда, кількох букв він не вимовляє й досі, а коли пише, саме їх і пропускає. Отакий дефект, абсолютно дріб'язковий, на який діти не звертають уваги, а на зауваження вчителя дружно заступаються за Костю. Його в класі люблять і ніколи не насміхаються.
Усе, мабуть, від того, що ніхто з дитям у його пітерському дитинстві не займався, не вчив говорити, логопеду не показали. А те старцювання в переходах переслідує хлопчину й досі. Він і тепер боїться міліції, нітиться від суворого слова.
У баби Маришки
А тоді давно батько привіз його до своєї матері. Марія Максимівна, царство їй небесне, була людиною віруючою і дуже порядною. Онука любила безмежно. Водила з собою до церкви, вчила молитися, дякувати Богові за все, що він дав. Костя засвоїв бабусину науку і сьогодні, коли вже її нема, ходить до церкви, допомагає священику в службі.
А головне, чого Марія Максимівна навчила онука, це любити працю, бути економним, берегти копієчку. Усе те дуже знадобилося йому, коли залишився сам.
Так вони й жили на бабусину маленьку пенсію. Тримали корову і птицю, порали город. Баба навчила Костю варити суп, готувати іншу нехитру страву. Доїти корову, випоювати теля, годувати курей і качок. А ще прати, прибирати в хаті, слідкувати за порядком в оселі й на подвір'ї, ходити чистим і охайним.
Він ще був зовсім малий, коли баба Маришка почала хворіти. За тепла робила все, а пізньої осені злягала. Костя доглядав стареньку. Варив їсти й годував, перестилав постіль, прав, перевдягав, слухався її в усьому. А ще давав лад у хазяйстві. Бабуся з ним розмовляла, наставляла на подальше життя. Розуміла, що їй залишилося вже недовго топтати ряст, а дитині треба жити. Отак і вийшло, що Костя рано став хазяїном.
При всьому цьому хлопець учив уроки, ходив до школи.
Ніна в село приїздила рідко, гостювала у своїх батьків, провідувала й сина. Заявляла, що хоче забрати його в Пітер, аби він учився там. Далі розмов справа не йшла. Костя ходив до школи, як і раніше, а мати їхала назад.
Микола все ж повернувся в село, жив з матір'ю і сином, працював один час газозварником, їздив на заробітки в інші місця. Людиною він був освіченою, мав хороші руки і добру вдачу. Сина любив. Коли тяжко захворів, знову поїхав до Санкт-Петербурга. Там йому й поставили страшний діагноз.
Марія Максимівна відійшла в останніх числах січня 2008 року. Костик сам закрив їй очі і сидів біля покійної аж до ранку. Будити сусідів соромився і, що бабуся померла, сказав їм тільки вранці.
Село допомогло поховати стареньку і пом'янути, як належить. Відгукнулися на біду сусіди, церковна півча, школа. Батько приїхав уже тижнів через два, жив до весни, посадив город. Був дуже слабий. У травні поїхав до Пітера на операцію, яка вже не допомогла. Помер Микола Костянтинович через півроку після Марії Максимівни.
Ще коли був живий, у селі йому порадили написати заяву про відмову від сина. Тоді його позбавлять батьківських прав, і хлопець зможе одержувати хоч якісь гроші. Жити ж бо нема за що. Микола Костянтинович погодився. А Ніну Іванівну двічі викликали на суд, звертались навіть через консульство до властей Виборзького району Санкт-Петербурга, але вона дверей не відчинила і на суд до Мени не приїхала. Позбавили її батьківських прав заочно.
«Нікуди з хати не піду!»
Костя добре пам'ятав бабусині слова: «Хату бережи, нікому не віддавай. Це твій дах над головою». Після похорону до нього прийшов дід Іван, батько матері, і сказав, що хату треба продати.
— Давай документи. Ти будеш жить в інтернаті, хата тобі не потрібна. За гроші від її продажу я їздитиму тебе провідувати.
Почувши таке, Костя заплакав.
— Я нікуди з хати не піду! — кричав, боронячи дах над головою.
На той лемент збіглися сусіди і випроводили рідню. Хлопцю дуже співчували. Директор школи Наталія Олександрівна Картун кликала в свою сім'ю:
— Іди до мене. Хоч перезимуєш. Іди, Костику. У мене дві донечки. Подружишся з ними.
— Ні, зі своєї хати нікуди не піду, — стояв на своєму Костя. Щоб підтримати хлопця, несли йому молоко вчителі, підгодовувала шкільний кухар. Влітку сапувати город допомагали учні, а копала картоплю уся школа і церковна півча.
А тут ще одна біда. Десь через місяць після похорону отелилася корова, а на ноги не встала. Довелося дорізати. Теличку Малину Костя залишив, купував молоко, аби виростити її. Незабаром у Малини буде перше телятко. Костя чекає його.
— Від молока вже відвик, — каже. — Але скоро буде своє. Тоді вже нап'юся.
Після похорону бабусі у нього залишилося 1000 гривень, не така вже й велика сума, якщо врахувати, що доходу на той час у хлопця не було ніякого. Батьки живі. Костя — громадянин Росії. Про яку пенсію може бути мова? Газ у хаті в них давно, але Костя його не підключив нічим платити. Топив піч дровами, на печі й спав в обнімку з котом.
— Дитина він дуже економна, — кажуть учителі. — Пригадується такий випадок. Ще бабуся жива була, коли ми повезли дітей у Мену в зоопарк. Зупинилися біля магазину. Усі купують морозиво, чипси, цукерки, жвачки, а Костя питає, чи свіжий хліб. Узяв буханець, трішки ковбаси і пляшку олії. Бабуся навчила берегти копійку, не витрачати на різні витребеньки. Хазяйська дитина виросла. За характером він індивідуаліст. Самому йому краще, ніж у колективі. Тому про інтернат не могло бути й мови. Переказували, ніби він навіть заявив: «Якщо заберуть в інтернат силою — повішусь». І вкотре: «Нікуди зі своєї хати не піду!»
Отак і залишився у своїй хаті.
Добрих людей на світі багато
У жовтні 2008 року в село приїхала журналістка Ірина Примак з районної газети. До Кості Бурого її привела директор школи. Хлопець саме перебирав картоплю. Ірину вразила доля підлітка, і вона написала про нього в газеті. А слідом приїхали телевізійники. Після сюжету на ІСТУ директору школи зателефонувала Тетяна Муравйова з Херсона.
— У мене магазин дитячого одягу. Повідомте розміри Кості. Я його одягну, — попросила.
У посилці від неї було все: трусики, майки, сорочки, штани, зимова куртка і ще багато чого.
Люди з різних кінців України, Росії, навіть Канади й Італії слали гроші й посилки. Тодішній голова райдержадміністрації Сергій Григорович Костючок дістав з кишені 200 гривень:
— Це тобі, синку, на цукерки. Скажи, що тобі треба сьогодні найбільше? Я допоможу.
Костя дуже соромився, не звик до такої уваги. А тут відважився:
— Треба телефон.
Наступного дня телефон стояв у нього в хаті.
Приватний підприємець із Мени Василь Кондаков зробив своїм коштом ремонт житла: переслав підлогу, підшив стелю, залатав дах і купив меблі. А на Новий рік запросив хлопця у гості у свою сім'ю.
Добрі люди привезли Кості машину дров, чому він дуже зрадів. В оселі переробили газову систему, яка вже давно застаріла. Один киянин подарував телевізор і DVD. Обласна рада передала комп'ютер. Хтось вручив дуже крутий велосипед. Інші везли продукти. Якось увечері біля двору зупинилася іномарка, з неї вийшло двоє:
— Ти Костя?
Дістали з машини два великих ящики з усякою смакотою:
— Тримайся, брат!
— Шість банок згущенки! — радів Костя.
Директор школи Наталія Олександрівна Картун просить через газету подякувати всім, хто простягнув руку допомоги Кості Бурому.
— Перелічити всі організації, назвати імена добрих людей неможливо, — каже вона. — Усім велике спасибі! Ось і сьогодні телефонували з пошти: хтось прислав Кості 1000 гривень. А Любов Хоменко з Києва переказує йому по 100 гривень щомісяця. Люди у нас прекрасні!
Костя від такої уваги не зазнався. Так само економний, зібраний. Сором'язливий.
— Мо, не треба? Мо, вже хватить? — каже, коли до школи приїздять телевізійники.
Учителі помітили, що хлопчина ожив, уже усміхається, грає з іншими в теніс, іноді навіть пробує балуватися!
— Перед дитиною нарешті почало розвиднятись, — кажуть вони.
19 лютого суд нарешті позбавив матір хлопця батьківських прав, призначив опікуном його хрещену Надію Миколаївну Столинець. Нарешті Кості призначили пенсію.
А влітку він з Максимом, своїм троюрідним братом, сином Надії Миколаївни, їздив у Бердянськ. Вперше в житті купався в морі, валявся на пляжі.
— Це ж ти, Костику, закінчуєш дев'ятий клас, — кажу я. — Куди далі? Мо, в ПТУ?
— Ні, буду ходить у десятий у Локнисте. А після школи що робитиму? Ще думаю.
Зі своєї хати він нікуди. Так навчила бабуся.
Лідія Кузьменко, тижневик «ГАРТ» №15 (1249)
Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш
Telegram.
Теги: самотній, бабуся, Лідія Кузьменко