Вихованці дитбудинку сімейного типу про прийомних батьків не забувають

Добавить новость

Четверг, 25 Февраля 2010 18:01  |  Просмотров: 2758

Мама Саша з дітьми Сергійком, Вікою, Інною, Тонею, Василиною, Миколкою й Максимом. Знімку вже більше десяти років

Ми часто пишемо про дітей-сиріт чи позбавлених батьківського піклування, яких добрі люди взяли під опіку, в прийомну сім'ю, дитячий будинок сімейного типу або взагалі усиновили чи удочерили. Честь і хвала їм, хто знайшов у своєму серці й домі місце для знедоленої дитини! Діти виростають і, досягнувши повноліття, вирушають у самостійне життя. Як складаються їхні стосунки з прийомними батьками далі?

Двадцять один рік тому

Дитячий будинок сімейного типу Барових у Ковчині Куликівського району був першим таким закладом на Чернігівщині. Про подружжя, яке до власних двох дітей взяло ще п'ятьох з дитбудинку, двадцять один рік тому писали чи не всі газети, розповідало телебачення. В скорому часі дитбудинок сімейного типу створили в Чернігові Сидоренки. Сьогодні таких закладів в області сім. Є й прийомні сім'ї. Чимало сиріт взяли під опіку родичі і чужі люди. Спасибі Богу, все більше дітей потрапляють із притулків, дитбудинків, шкіл-інтернатів у сім'ї. Держава дбає про них, а любов і ласку дарують названі батьки. Це — тепер, а двадцять один рік тому Барови були першими.
Чи існує цей сімейний дитбудинок тепер?
— Ні, його вже нема, — відповіли нам у Куликівському районному центрі соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді. — Діти ж виросли, вже й поженилися. Але Олександру Михайлівну і Леоніда Оттовича вважають рідними батьками. Стосунки у них прекрасні. Сім'єю вони залишилися назавжди.
Олександру Михайлівну ми зустріли в центрі села. Поверталася додому з магазину.
— Та не треба про нас писати, — замахала руками. — Діти виросли, вже онуків нам подарували. Провідують, допомагають, у гості їздять. Усе добре. Ну скільки нам бути на слуху у цілого села! Діти не хочуть.

— А нам цікаво, як склалася їхня доля.
— Та все нормально, не гірше, ніж у людей.
Леонід Оттович чистокровний німець. Його далекі предки потрапили на терени Російської імперії ще за часів Катерини II. Жили під Омськом, а далі — в Киргизії. Там, у Бішкеку, що тоді звався Фрунзе, зустрів Леонід свою долю. 20 серпня 1970 року вони побралися. Батько Олександри був росіянин, а мати — українка, з Ковчина. У війну їх обох вивезли в Німеччину на примусові роботи. Там молоді познайомилися, а після визволення з неволі опинилися аж в Оренбурзі, де й народилася Олександра Михайлівна.
На Чернігівщину спочатку повернулася мати Марія Денисівна. Тяжко захворіла її старенька неня, потребувала догляду. А в 1976 році приїхали й Саша з Леонідом і маленькою Василиною. Жили спочатку в хуторі Петровському, а потім Леонід Оттович одержав від роботи хорошу трикімнатну квартиру. Руки в нього золоті, працювати любить, і в газорозподільному господарстві його цінували. Оператором на АГРС працювала й Олександра Михайлівна.

У 1980 році Барови почали будуватися. Дім звели просторий, з усіма комунальними вигодами. 20 грудня 1986 року увійшли в нього вже з маленькою Тонечкою. Завели господарство, купили авто. Усе складалося добре.
Рішення взяти в сім'ю дітей-сиріт, аби на світі стало менше нещасних і знедолених, визрівало поступово. Олександра Михайлівна їздила в Дитячий фонд, радилася, як це зробити, збирала потрібні документи, готувала до майбутнього поповнення сім'ї дочок Василину й Тоню. Придбали двох'ярусні ліжка, обладнали кімнату, де житимуть діти.

Інна, Віка, Коля, Серьожа, Максим

У березні 1989 року Барови взяли в Прилуках двох донечок і трьох синів. У кожного з них у їх малі літа було за плечима дуже гірке життя. Від когось відмовилася мати ще в пологовому будинку, хтось осиротів, батьків іншого позбавили батьківських прав. Дівчаткам було тільки по два рочки з хвостиком і виховувались вони в будинку дитини. У трирічного Колі з дитбудинку виявився шестилітній брат Серьожа, і Олександра Михайлівна, дізнавшись про це, вирішила, що братів розлучати не можна ні в якому разі. Найстаршому хлопчикові Максимку було вже сім літ. Отак в один день усі вони стали дітьми Олександри й Леоніда Барових, сестрами і братами їхніх дочок.
Чи не відразу вони назвали їх мамою й татом. І так, а не інакше обзиваються до них досі, через 21 рік після того щасливого дня. Діти знайшли тут справді рідний дім і рідних людей. Досягнувши шістнадцятилітнього віку, перед одержанням паспортів, заїкнулися, що не проти і прізвище взяти — Барови, але Леонід Оттович і Олександра Михайлівна зупинили:
— Залишайтесь на своїх. А ми для вас завжди будемо рідні.

На Десну через Проньчин рівчак

А далі усе було так, як і належить бути в хорошій сім'ї. Спочатку малеча ходила до дитсадка, далі — до школи. Уроки з дітьми вчила мама, а на батьківські збори ходив Леонід Оттович. А ще водив дітей на Десну. Вони всі навчилися плавати. Йдучи вулицею на річку, батько ставив завдання:
— Перепливете Проньчин рівчак — будете плавати в Десні.
Синів брав із собою на полювання, навчив водити авто. Така батьківська школа — щастя для підлітка, те, що не забувається ніколи.
Відтоді, як був відкритий їхній дитячий будинок сімейного типу, матір'ю-вихователем у ньому стала, звісно, Олександра Михайлівна. За освітою вона економіст, а тут пройнялася обов'язками педагога, няньки, менеджера і ще багато чого, що лягає на плечі жінки, матері сімох дітей, господині великого дому. На моє запитання про методи виховання Барови відповіли, що ніяких особливих методів не було.
— Працювали самі, і діти вчилися на нашому прикладі. От і весь секрет педагогіки, — усміхнувся Леонід Оттович.

Був час, коли перестали платити «дитячі гроші». Вісім місяців не надходило ні копійки.
— Але ж брали ми дітей не заради грошей, — каже Олександра Михайлівна. — Добре, коли вони є, а як нема — значить, нема. Тримали велике хазяйство. Було й чотири корови у дворі. Леонід Оттович доїти навчив усіх дітей. Череду відпасували з дітьми.
— Тримали цілу ферму перепілок — 600 штук було, три інкубатори, — додає господар. — Кролів сто штук, індики, кури... Робота з ранку до вечора.
У нас город чималий, овочами забезпечуємо себе повністю. А ще три гектари землі взяли в оренду. Вирощуємо овес, траву, кукурудзу для худоби і птиці. Трактор свій. Самі трудимося і діти з нами. Праця — найкращий вихователь. Це вам кожен скаже. І сьогодні у нас двоє корів, бичок, троє свиней, індики... їсти є що. Нині, правда, піст, то й страви відповідно пісні.

А ви куштували плов з гречкою? Дуже смачно!

— Батько у нас чудовий кухар, — хвалить чоловіка Олександра Михайлівна. — Не дарма ж жили в Середній Азії, плов готує так смачно, як ніхто інший.
— Коли розвалився Радянський Союз і етнічним німцям дозволили виїзд до Німеччини, усі мої родичі виїхали, — каже Леонід Оттович. — Ми теж могли це зробити. Але без дітей, яких взяли в свою сім'ю. Вивозити їх за межі України не дозволяє закон. Нам сказали: віддайте їх назад у дитбудинок. Ми, звісно, не таке піти не могли. Діти — наші, ніколи нікуди й нікому їх не віддамо. І ми залишилися тут. Тепер, коли вони виросли і живуть своїми сім'ями, можна емігрувати. Там, біля Кельна, у мене старенька мама, сестри, інша рідня. Але тепер закон вимагає, щоб німецькою мовою володіли усі члени сім'ї. У нас же німецьку знаю тільки я. Отож живемо тут, до Німеччини їздимо у гості.
Так от про плов. Ми оце з дружиною недавно повернулися з Німеччини. Одного разу чекали гостей. І я вирішив приготувати плов з гречки. Хвалили, казали, що дуже смачно. Хоча справжній плов все-таки готується з рису.
— А які ще східні страви ви готуєте?
— Ну, звичайно ж, шашлик. Найсмачніший, коли береш суміш баранини і телятини. А ще бешбармак, манти, лагман... Східна кухня дуже смачна. Діти люблять усе, що готую. І самі вміють куховарити. Навчились.

«Головне, що всі наші діти люблять трудитися»

Усі діти Барових виросли хорошими людьми. З батьками сьогодні живуть Василина з дочкою Лідочкою і Антоніна. Василина закінчила Бобровицький сільськогосподарський технікум, за освітою — зоотехнік. Тоня вивчилася на бібліотекаря в Ніжинському училищі культури. Але роботи за спеціальністю в селі немає. А вдома — вистачає.
Віка працює в Києві продавцем, хоч за спеціальністю вона еколог. Інна закінчила Чернігівський педуніверситет, поїхала на заробітки до Італії. По лінії Дитячого фонду вона багато раз гостювала в італійській сім'ї, де її полюбили і запросили до себе. В Італію їздили всі діти Барових.
Сергій живе з сім'єю в тій батьківській квартирі в Ковчині, де колись жили Барови. У нього дві донечки — Сашенька й Софійка. Коля і Максим — у Куликівці. У Колі сина звати Артем, у Максима — Діма. Сини виросли роботящими. Один криє дахи, інший водить трактор і автомобіль, третій кладе плитку, мурує стіни. Коля збирається будуватися, і це батька радує. І Микола, і Максим мають автівки. Не нові, звичайно, але ж їдуть. Усе добре.
Батьківського дому не забуває ніхто. Часто провідують, приходять на допомогу. Оце недавно приїхали і скидали сніг з дахів. Усе, як і годиться в сім'ї.
— Влітку чекаємо гостей із Німеччини, — каже Леонід Оттович. — Душ дванадцять приїде. Мамі моїй Лідії Самуїлівні вже дев'яносто перший рік, вона, звичайно, не приїде. А всі інші зберуться за нашим столом, з моїми дітьми й онуками. Ми й бичка годуємо для цієї події. Пригощу дорогих мені людей найсмачнішими стравами. Так добре, коли збираємось разом...

Лідія Кузьменко, тижневик «Вісник Ч» №8 (1241)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: