Отримала аліменти від… Брежнєва

Добавить новость

Пятница, 5 Февраля 2010 16:57  |  Просмотров: 2731

Марія Никифорівна Хомовська

Був у житті Марії Хомовської з Горностаївки Ріпкинського району такий епізод. У неї четверо дітей на руках, а чоловік від сплати аліментів ухиляється. Куди тільки бідна жінка не зверталася — усе без толку. От і написала Брежнєву, розповіла про свої поневіряння. І справа зрушила з місця.

«Де я його знайшла на свою голову? У Криму»

— Господи, це так давно було, що й згадувати не хочеться, — утирає сльозу Марія Никифорівна. Її дім на центральній вулиці села сяє чистотою. Щоправда, холодно.
— Газу в селі немає. Топлю дровами, — каже. — Оце вранці протопила, а тоді ще на ніч. Гріюся на печі. Доки черінь тепла, лежати під ковдрою добре. Чого тільки не передумаєш, про що не згадаєш... Така трудна жизнь випала на мою долю, що ворогові не побажаєш...
У мами й тата нас п'ятеро було. Старшого брата Івана убили на війні. Я його і не помию. Він 1922 року народження, а я — тридцять восьмого, сама менша. Як закінчила семирічку, робила у колгоспі. Паспортів тоді не давали, кой-як випросили справку, і з нею поїхала у Крим, де у Ленінському районі жив брат Ярослав. Там теж робила в колгоспі, у садівничій бригаді. Виноград обрізали, абрикоси доглядали...

Там і з Анатолієм Сидоровим познайомилася. Він на тракторі робив. Сильно добивався мене, проходу не давав. Ми розписалися, і тільки тоді я дізналася, що Анатолій на два роки молодший за мене, що йому ще в армію йти. Шебушний був, гарячий. На цілину поїхав, а тоді повернувся. У нас народився син, назвали Віктором. Свекри мене жаліли, гарні люди були. Батько хоч і не рідний Толі, а ставився і до нього, і до мене добре.
Я скучала за домівкою, і ми приїхали в Горностаївку. В армію Анатолія проводжали звідси. Служив він три роки. Повернувся — купили невелику хатку. А тоді вже зібрали грошей, тато мій допоміг, і купили у Гомелі оцю хату, перевезли і поставили. У нас народилося ще дві дочки і син.

Життя перетворилося на пекло

— Анатолій робив на тракторі й на комбайні, я ж із дітьми — вдома. Хазяйство держали. Роботи від раннього ранку до пізнього вечора, як у кожного в селі. Усе б було нічого, якби чоловік не пив. Доки тверезий — людина як людина. Як вип'є — звір звіром. Бив і мене, і дітей, навіть на батька з матір'ю руку піднімав. Мої батьки, царство їм небесне, Анатолія розкусили зразу, казали: «Гони його геть. Виростимо дітей». Я довго терпіла, ходила з синяками. Згадувала, як свекруха, ще коли ми тільки побралися, казала, що він з дитинства навіжений. Він же, протверезівши, каявся, просив прощення, обіцяв, що все буде добре. А тоді напивався і бив мене нещадно. Кулаками, носаками...
Зрештою моє терпіння увірвалося. Меншому сину Толику було ще тільки два роки, як я подала на розлучення. Нас розвели, я перейшла на дівоче прізвище, а Анатолія відправили на примусове лікування від алкоголізму в ЛТП аж у Херсонську область. Два роки він там був, а тоді знайшов собі молодицю, жив у неї. Не знаю, може, вона теж така, як він, була. Сини її його били. Він два чи три рази приїздив до нас, просив, щоб прийняли. Але ми добре знали, що він за людина, і відмовили. Їдь туди, звідки приїхав, не муч нас, сказали.
Аліментів на дітей я фактично не одержувала. Зрідка, як насмішка, приходило 3 карбованці. Це на чотирьох! Пишу в Херсонську область, а мені у відповідь повідомляють з різних районів про його місце роботи. Розумію, що тут якийсь обман. Чи підкупив когось, аби тільки не платити аліментів. Не знала, що робити. Жити важко, дітей треба вчити, на ноги ставити. Б'юсь, як риба об кригу, не знаю, як ту копійку розжитися.

«Шукаю захисту у Москві»

— Думала-думала і вирішила написати Брежнєву. Нікому, звичайно, не сказала, а щоб лист дійшов до ЦК, вклала його у конверт і послала рідному дядькові у Москву. Він працював у військовій прокуратурі. Пояснила йому все і попросила посприяти, аби мій лист потрапив, куди треба.
Так усе й сталося. Брежнєву мого листа навряд чи віддали, а, як це робилося, відправили його у Київ з припискою розібратися і допомогти, з Києва — до Чернігова, а тоді вже у Ріпки й Горностаївку. Виявилося, що Сидоров весь час працював на одному місці, в Херсоні, в рембудтресті зварником. І виконавчий лист знайшовся, за яким мали вираховувати аліменти з його зарплати. За багато літ зібралася чимала сума боргу.
А я до того вже їздила в Ріпки в районний суд. Хотіла забрати виконавчий лист, аби не соромитися перед людьми за ті копійки, які іноді надходили. Суддею тоді був Іван Дмитрович Ющик, який не порадив цього робити.
Каже:
— Сидоров же може відсудити в тебе півхати, і ти залишишся з дітьми ні з чим.

А так його половина відійде дітям — у рахунок погашення боргу по аліментах. Признайся, — питає, — як ти добралася аж до ЦК?
— Горе заставило, — кажу. — А написала сама. Що мені було робить?
Правда, мені довелося ще трохи сплатити Сидорову, оцінили хату вище, ніж зібралося боргу по аліментах. Але головне, що залишилися ми під дахом над головою.
У 1982 році Сидоров помер — отруївся алкоголем. Вітя наш служив саме в армії, йому ми не повідомили про смерть батька. А з трьома меншими дітьми я їздила на похорон. Із свекрухою там зустрілися. У наших стосунках із Анатолієм вона завжди була на моєму боці, спасибі їй. А провести його в останню дорогу я мусила. Жорстоким був, але ж батько моїх дітей. Нехай йому Господь простить усі його гріхи, вольні і не-вольні.
Жінка, з якою Сидоров жив останні роки, побачивши мене з дітьми, каже:
— Мо б, ти його забрала? Я навіть розгубилася.
— Він же не в гуртожитку жив, а в тебе, — відповідаю.
І тут втрутилася свекруха.
— Кому робив, — каже, — той нехай і ховає.
Після похорону ми взяли свідоцтво про смерть, аби клопотати про пенсію на дітей по втраті годувальника. Хоч і невеликі гроші, а в нашому житті не зайві.

Діти виросли хороші

— Дочки мої Лариса і Люда в школі вчилися добре. Сини, правда, слабше. А до роботи я їх з дитинства привчила. У нас завжди хазяйство було, корова, свині, птиця. Город порали. А ціле літо з лісу ягоди носили, гриби. Слухняні росли, допомагали мені в усьому.
Віктор вивчився на монтажника-висотника, усе життя на стройці. Живе в Мозирі. Його дочці Ілоні вже чотирнадцять літ.
Білорусія ж у нас рядом. Так що й Лариса моя живе в Гомелі, робить лаборантом на ТЕЦ. У неї дві дочки — Інна й Оля, обидві замужні. В Інни вже й дитятко є. Четвертий рік Лерочці, моїй правнучці.
А Людмила жила в Києві. Тепер перебралася в Чернігів, щоб ближче до матері буть. Працює в магазині. Часто з сином Андрієм провідують мене. На городі усе роблять. У мене здоров'я слабе, так що навіть курей не держу. Більше лежу. От вони й переживають, як я. Недавно брали до себе, до лікарів возили. Люда каже:
— Залишайся в нас. Тут тепло, чисто, ми поруч. У будь-яку хвилину лікаря викличем. Чого ти так рвешся додому?
Сильно мене посадила смерть молодшого сина Толика. Плачу по ньому, журюсь. Дитино моя дорога, синочку, за що ж тобі така доля?

Поїхав на заробітки у Москву й загинув

— Толик учився в будівельному профтехучилищі в Гомелі. Там і на роботу влаштувався. Плитку клав, монтажником був. До роботи він беручкий.
І оженився в Гомелі. Жили з жінкою у гуртожитку, але умови там хороші. Дочечка в них народилася, Алінка. Це вже їй чотирнадцять годочків.
Толя їздив по заробітках. У Москву, в Сочі, ще кудись. Може, через це може, з іншої причини, але сім'я в сина розпалася. Після розлучення приїхав до мене в село. Роботи нема. Почав випивати. Я тривожусь, жаль сина.
У 2008 році тутешні хлопці збираються їхати на заробітки до Москви. Толя каже:
— Мамо, поїду і я.
21 травня вони поїхали. Вийшло так, що тоді я бачила сина в останній раз.
Через якийсь час хлопці повернулися, а мій залишився. Знайшов якусь босячку в Наро-Фомінську. Ще тоді в мене заболіла душа, наче відчувала біду. Але хто нас слухає, старих матерів?
Толя два чи три рази дзвонив Ларисі в Гомель: «Як там мама? У мене все в порядку». Пообіцяв приїхати з тією Леною додому на Великдень. Жду, а їх нема. А тоді й літо минуло. Від сина ніяких звісток. Місця собі не знаходжу, не йде він з думки. Чому не дзвонить, не пише? Що там з ним?
А 20 вересня Ларисі подзвонили з міліції з Наро-Фомінська: Анатолія знайшли мертвим на березі річки в селі Новінському. Приїздіть на пізнання. Співмешканка вже пізнала, дала ваш телефон.

Лариса мені нічого не сказала, а зв'язалася з Людою. У Києві вони найняли транспорт і поїхали за Толею. Додому везли його в цинковій труні. Експертиза показала, що смерть настала десь числа дванадцятого, причину смерті не встановили. Слідів алкоголю в крові не виявлено. Дочки ж мої кажуть, що у Толика на шиї слід від удару колючим предметом, а під оком — синець. Що ж сталося насправді, ніхто й не старався встановити.
Я ж дізналася про біду від небоги. Вона зателефонувала з Чернігова.
— Це правда, що Толика вбито? — запитала.
— Що ти кажеш? — перелякалася я. — Звідки в тебе така новина?
— Дядько Коля подзвонив.
Коля — це Людмилин чоловік.
Ми поховали Толика на хуторі, де лежать мої тато і мама. І я там буду лежать.
Не приведи, Господи, нікому ховати власних дітей. Більшого горя не буває.
Мені випала важка доля. Скільки знущань і побоїв зазнала від чоловіка, й згадувати страшно. І дітей самій ростити — тяжкий труд. Але ростимо ми їх для життя, для радості. А коли в розквіті сил помирає твій син, таке пережити неможливо. Плачу день і ніч, розмовляю з ним у думках, жалію нещасну мою дитину. Господи, як же ти допустив таке?

Лідія Кузьменко, тижневик «Вісник Ч» №5 (1238)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: