Ліквідатор опікується юними чернігівцями

Добавить новость

Понедельник, 1 Февраля 2010 13:09  |  Просмотров: 2695

Анатолій Самсоненко

Анатолій Самсоненко знайшов своє місце в житті. Це підтверджує те, що він кожного дня з радістю йде на улюблену роботу, а після неї «на крилах» летить до своєї великої і дружньої родини.
Анатолій вважає, що виконав обов'язок громадянина, коли брав участь у ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській атомній. Інвалідність-наслідок цієї роботи. Але Анатолій переборює хворобу, активно займаючись спортом. А ще долучає до цієї справи дітей, які приходять у клуб «Щит княжого міста», де Анатолій обіймає посаду педагога-організатора.

Любов до спорту чоловік несе через все своє життя. Діти, що приходять займатися в клуб, обожнюють Анатолія Самсоненка за його людські якості та вміння сіяти добре, мудре, вічне. Колеги ж поважають його за професіоналізм та добрі справи. Виховання дітей, організація їхнього дозвілля - що може бути важливіше?
Ось що каже про педагога його вихованець Юра Судак, учень 11 класу середньої школи № 10 міста Чернігова: «Я почав займатися в клубі з 10 років, зараз мені 16. З моїм тренером, Анатолієм Михайловичем, знайомий давно. Він - прекрасна людина, вчить нас тільки кращому. Ми проводимо вільний час у клубі. Тут на нас чекає теніс, займаємось важкою атлетикою, боротьбою, в клубі є боксерська «груша», а скоро буде й більярд. В нас є все!»

Діти по-дорослому опікуються справами клубу, знають про його проблеми й про те, що клуб потребує фінансової допомоги та підтримки меценатів. Вихованці клубу допомагають своєму тренеру у всіх справах. Зараз вони зайняті реставрацією кімнати для перевдягання дівчаток. Діти добре знають, що більшість питань Анатолій Самсоненко вирішує самотужки, практично всі ремонтні роботи виконуються завдяки «золотим рукам» тренера. Сьогодні «Щит княжого міста» входить до складу Центру роботи з дітьми та молоддю за місцем проживання Чернігівської міської ради.

- Як склалося Ваше життя після армії?
- Потрібно було визначатись. В одній з чернігівських газет прочитав об'яву про те, що учкомбінат Чернігівського радіоприладного заводу запрошує на навчання токарів та фрезерувальників з подальшим працевлаштуванням. В той час на ЧРПЗ у працівників зарплата сягаля розмірів 300 рублів та вище.
Обрана справа Анатолію подобалась, заробітна плата влаштовувала, і тому було прийняте рішення навчатись. По закінченні учкомбінату юнак працював за спеціальністю в цеху № 18. Анатолій стверджує, що створення деталі зі шматка металу - творчий процес. З часом з'явилось бажання підвищити кваліфікацію, і Анатолій вступає до технікуму при ЧРПЗ. Вчився вечорами, після роботи, новій на той час професії - програміст (для роботи на станках з програмним управлінням, які щойно з'явились на заводі – Авт.). «Навчатись було легко й цікаво, і оцінки були кращими, ніжу школі», - згадує Анатолій.
На заводі Анатолій не тільки підвищував свій професійний рівень, а й опікувався спортивною підготовкою працівників цеху №18, додатково обіймаючи посаду спорторга. «Всі види спорту були на мені - і лижі, і волейбол, і баскетбол, і важка атлетика, і кульова стрільба (має перший розряд з кульової стрільби - Авт.)» - згадує Анатолій Михайлович.
Так склалося, що у березні 1986 року Анатолій пройшов курси підвищення кваліфікації для офіцерів запасу з підготовки спеціалістів хімічного та радіаційного захисту. По закінченні, через три дні, сталася аварія на ЧАЕС. Ця подія вирішила подальшу долю Анатолія.
Батьківщина призвала колишнього військового-«хіміка» ліквідовувати наслідки аварії у серпні-вересені 1986 року.
База пожежних і хімічних військ була розташована у селі Оране. Там же і жили в наметовому містечку. Анатолій був долучений до виконання робіт з підготовки ґрунту для бетонування території навколо станції. Час на виконання робіт відводився в залежності від рівня радіаційного забруднення місцевості, здебільшого - 15-20 хвилин.

- Як перебування на станції позначилось на стані здоров'я?
- Незвичний стан самопочуття для   молодої   людини... Дуже боліла голова, відчувалась втома,  -  хотілось тільки   відпочинку. Почали  хвилювати ознаки   порушення діяльності вестибулярного апарату, непокоїла просторова дезорієнтація на місцевості, паморочилась голова, погіршилася пам'ять.
Мене відсторонили від роботи, тому що було дуже небезпечно з такими симптомами працювати. Після медкомісії дали II групу інвалідності загального захворювання. Порівняно із зарплатою на заводі пенсія була замала - 120 рублів на місяць. В фінансовому плані було дуже важко.
І знову на допомогу Анатолію прийшов спорт! Чоловік бігав щоранку на пляж «Золотий берег»: влітку - плавав, зимою - «моржував». Чіплявся за кожну можливість покращити стан здоров'я. Поблизу пляжа, біля інститутського гуртожитка, на спортивному майданчику розташовані турники та інше спортивне знаряддя - ідеальні умови для занять спортом. А ще Анатолій із задоволенням грав у волейбол та футбол з студентами педагогічного інституту.
«Я дуже люблю рибалити, - говорить Анатолій Михайлович. - Багато часу проводив на Десні. Відпочивав на свіжому повітрі, милувався природою. Двічі на рік проходив медичне лікування. Оце все у поєднанні й дало ефект, тобто, врятувало мене. Зараз мені 55 років. Як бачите, я досяг всього, чого хотів. Прислів'я стверджує: «Кожен має нести свій хрест». Згоден. У кожного своя доля. Думаю про друзів, однокласників - хто хворіє, а кого вже й на цьому світі немає. Коли я пропоную комусь із своїх знайомих зайнятися спортом, більшість з цих людей знаходять силу-силенну відмовок. Прикро.
Якось у газеті я прочитав статтю про «Інваспорт» - футбольну команду інвалідів з різними видами захворювань. Почав цікавитись, що вона собою являє, а у глибині душі мені хотілося бути у її складі, і справді, виявляється думки - матеріальні. Тренер «Інваспорту» запросив мене в команду. Завдяки блискучому складу та наполегливим тренуванням команда досягла високих результатів. Брала участь не тільки в чемпіонатах України, але й у міжнародних змаганнях, стала срібним призером півфіналу чемпіонату, що проводився у Англії (місто Нотінгем) - програла лише команді «Челсі» з рахунком 1:2.

- Як ви почали працювати у клубі?
- Інколи в житті людини трапляються знакові речі. От я вдома на балконі стою, дивлюся вниз, - поряд знаходиться школа глухонімих дітей, і ці діточки бігають - грають в футбол. Думки рояться, про те, що я неодмінно буду тренером, виводитиму кращу команду на міські чемпіонати, що мене будуть знати. Все так і вийшло. Мабуть, Всесвіт відгукнувся...
До клубу «Щит княжого міста» мене запросили працювати, коли мій попередник пішов з життя. Юрій Гур'єв - офіцер запасу, проводив багато заходів на військово-патріотичні теми. Я прийняв естафету від свого попередника: проводив заняття з кульової стрільби, почав викладати стрілецьку справу. Дітям подобається стріляти з пневматичної зброї. Тим паче, що один постріл у тирі коштує 25 копійок. Хлопці цікавляться «чоловічими» небезпечними видами спорту. Я дуже пишаюся тим, що у нас в місті є заклади, як наш, де діти можуть займатися безкоштовно. Весь час розповідаю їм про небезпеку, яке несуть куріння та алкоголь. Виховую діточок, проводжу тематичні заходи, приурочені всім святам. Мені приємно, що діти змістовно проводять дозвілля, фізично загартовуються. Я отримую задоволення від того, що долучений до цієї справи, бачу результат.
Для роботи з дітьми потрібна була педосвіта, і я був змушений в 50 років навчатися в педуніверситеті. Так у нашій родині стало два педагога. Я і моя дружина Олена Володимирівна - вчитель початкової школи, працює у СШ №5 вже більше 20 років.
З дружиною познайомився на проводах до армії свого товариша. Дружина згадує: «Я пам'ятаю, як ти на мене за столом очими «стріляв» - прямо сидіти було ніяково». Це було кохання з першого погляду. Зустрічались два роки. Потім одружилися (Анатолію було 26 років. - Авт.).
Син Слава народився у 1984 році. Донька - у серпні 1986 року, в той час, коли я був у Чорнобилі. Це була радісна для мене звістка. Доньку назвали Наталею на честь двох бабусь.

- У вас спортивна родина?
- У мене вся сім'я займається спортом. Син - футболом, донька - легкою атлетикою.
Вона закінчила хіміко-біологічний факультет педуніверситету в Чернігові. Зараз виховує сина. Онуку Денису 2 роки і 10 місяців. Малий теж спортивний. Ходить до мене в клуб. Йому дуже подобається теніс, - спостерігав довго, як хлопці грають, а тоді й сам за ракетку взявся. А коли випав сніг, я пообіцяв йому, що навчу кататися на лижах. Було дуже цікаво спостерігати, як малий, не маючи досвіду, вдягнув лижі правильно й почав просуватися в «незвичному інвентарі» дуже вправно (сміється - Авт.), - мабуть, гени діда й прадіда «прокинулись».
Син добре навчався в школі. Брав участь в олімпіадах. По закінченні, вступив до «політеху» вивчати промислову електроніку, але не завершив навчання. Мабуть, бачив, що нам у фінансовому плані важко. Пішов працювати у фірму з виготовлення дзеркал та акваріумів. Заробляє дуже добре у свої 25 років. Фінансово нашу сім'ю підтримує. Дай, Боже, всім батькам таких синів. Все розуміє з півслова. Слава має хист до ремонту комп'ютерної техніки. А якби закінчив університет? Дружина жартує, що син, як батько, буде в 50 років вчитися. Душа радіє, коли такі діти. Отже, живемо всі разом дружньо і весело, - і я з дружиною, і Слава, і донька зі своєю сім'єю. Всім вистачає місця.
Люблю землю, життя люблю. Люблю вирощувати дерева. Біля нашого будинку чимало вишень і слив посадив. Весною дуже гарно - стоять білі, милують людське око. Я їх підрізаю, щоб були кругленькі. Дуже приємно спостерігати, як з моїх дерев люди вишні й сливки їдять.
55 років прожив не даром - і діти є, і внучок, і дерево посадив не одно, а кілька десятків.
Є дача, Діти теж їздять з нами, вже й внучок допомагає.

- Анатоліє Михайловичу, а на майбутнє є творчі задуми?
- Під час подорожі до Англії більш за все вразило те, як люди проводять дозвілля. У вихідні - міста порожні. Переважна більшість людей займається у приміських клубах. В Англії розвинений кінний спорт. У клубі, де тренувалась наша футбольна команда, я налічив 20 футбольних полів. Там тренувалися люди всіх вікових категорій, від малого до великого. От і у мене з'явилась мрія, щоб і у нас в країні така можливість у людей була.

- Користуючись нагодою, до кого б ви хотіли звернутися, що побажати?
- Хочу побажати всім українцям найголовнішого - здоров'я, фінансового благополуччя, щастя кожній родині. Народ в нас працьовитий, тож подолаємо все!

Біографічна довідка

Народився Анатолій Самсоненко у 1955 році у селі Бакланова Муравійка Куликівського району. Там закінчив восьмирічну школу. У Куликівці – десятирічку. Прийшов час стати до лав радянської армії. 31 листопада 1973 року солдат Самсоненко потрапив до «хімічних» військ. Його відрядили на Кубу, де він служив хімінструктором у взводі розвідки дозиметричного контролю та зв’язку. Закінчував службу у складі хімічного батальйону  радянської армії в Угорщині. Демобілізувався ж у листопаді 1975 року.

Тетяна Леонова, тижневик «Чернігівщина» №5 (228)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: