Піти в соціальні працівники - значить, віддати своє серце людям

Добавить новость

Вторник, 18 Марта 2025 11:30  |  Просмотров: 288

На знімку: соціальні працівниці Деревин Валентина Воробіна, Віра Ющенко і Людмила Швець

Ми продовжуємо цикл розповідей про особливу когорту людей, які спішать надати допомогу тим, хто опинився на старості в безвиході, скруті, самотності, або страждає від хвороб, через що важко виконувати навіть найелементарніші дії з самообслуговування. Мова про соціальних працівників, жоден з яких не опинився в даній професії випадково – кожен прийшов сюди за покликом серця, бо інакше нести такий вантаж дуже непросто. І якщо в малонаселених пунктах громади зазвичай з обслуговуванням немічних людей справляється одна працівниця, то в Деревинах, де налічується понад 150 жилих дворів, їх троє. Це Валентина Воробіна, Віра Ющенко і Людмила Швець.
Валентина Григорівна – дружина старости Миколи Воробіна. У неї під опікою на сьогодні 13 односельців – десять жінок і три чоловіка. До більшості з них вона навідується двічі на тиждень, але є такі, до кого треба ходити щодня.

– Мені у вересні вже 55 років буде, – жваво говорить метка жіночка. – Соціальною працівницею труджусь вже 16 років. Починала з роботи вихователькою в дитячому садку, потім дітей меншало, групи скорочувались, врешті садок як повноцінний заклад закрився. Працювала в колгоспі, потім технічним працівником у сільській раді, і ось вже тривалий час як знайшла себе саме у професії соціальної працівниці.
Деревини – село велике. Підопічні Валентини Григорівні живуть у різних його кутках – в радіусі двох кілометрів від її оселі. А є такі, що поруч. Ті щиро вважають, що їм поталанило, бо їхня Валя прибіжить щодня, а то й не раз на день, якщо є потреба.

– Кожна людина – особлива, зі своїм характером, до кожного потрібен окремий підхід, – каже пані Валентина. – Зайшов у хату і дивишся – у настрої господар чи господарка, чи ні. А тоді вже знаєш, що казати, кого як краще втішити, кому суворо щось приказати, а кому за краще й промовчати. Вивчиш хто яких ліків потребує, в кого які гастрономічні уподобання, бо допомагати ж треба і з прибиранням, і з готуванням. Комусь треба допомогти помитися, а комусь – і нігті обрізати. Коли приходять старість і немічність, не кожен може себе самостійно обслуговувати, але ж кожна людина достойна гарного рівня життя. І якщо поруч нема рідних – то саме соціальні працівники й допомагають справлятися з немічністю.

Вихідними у соціальних працівників вважаються субота та неділя. Але в Деревинах так не виходить – по суботах приїжджає виїзне відділення Укрпошти. А це значить, треба поприносити заповнені книжечки на оплату комунальних послуг за електроенергію та за газ, адже Деревини – село газифіковане. Хоча це зовсім не значить, що всі опалюються виключно блакитним паливом. Це дороге задоволення, не завжди субсидія покриває витрати, тож доводиться допомагати деяким стареньким і грубу підтоплювати.

– Ми з чоловіком як їдемо у Городню, то маємо замовлень на цілий список, – каже Валентина Григорівна. – Комусь ліки треба купити, комусь насіння для городу чи клумби, комусь – продукти, адже в міських магазинах вони відчутно дешевші, ніж у сільських. Тож і тягнеш усе – від цукру до хліба, а тоді розносиш замовлення. А що робити, як у літніх людей, що все життя тяжко пропрацювали, пенсії мізерні?

Про окупацію пані Валентина згадує неохоче. Хотілося взагалі б стерти з пам’яті те, що відбувалось. Страшно було у перші дні й на вулицю виходити. Але ж треба було довідуватись, як там підопічні.

– Я ото їхала отут з бугра велосипедом, – показує рукою на вулицю села, – а два БТРи ворожі вилітають з-за рогу. Ну все, думаю, зараз чергу випустять – і поминай як звали. Аж бачу, в одному з дворів хвіртка відкрита, то я у ту хвіртку прямо з велосипедом і упала. І думаю: ну, вже що Бог дасть. Лежу й аж не дишу. Пролетіли повз… Я – далі їхати, а в центрі їхньої техніки стільки стоїть, видимо-невидимо. Усіляких розмірів. Психологічно важко було на те дивитись. А щодо підопічних так скажу: те покоління – то міцні горішки. Ті, в кого діти та онуки десь в небезпеці були, хвилювались, звичайно, але все те мужньо намагались переносити. А хто геть самотній – було, казали: «Нічого не поробиш. Як буде – якщо доля помирати, то, значить, так тому й бути».

На запитання з ким легше працювати – з малятами у садочку чи з самотніми літніми людьми, подумавши, каже: «Не легко і з малими, і з старенькими. І ті, й ті потребують захисту, опіки, уваги і турботи. І тим, і іншим треба віддавати частинку себе».

Віра Ющенко – найстарша з соціальних працівниць деревин. Їй 56 років. Сміється: «Вже б на заслужений відпочинок треба, але ніхто не відправляє. Мушу бігати». Бігати – інакше її роботу й не назвеш, бо у Віри Іванівни окрім підопічних, які мешкають у Деревинах, є ще під доглядом літня жінка, яка проживає у Кусіях.

– Їх там було в мене дві, – каже пані Віра. – Пам’ятаєте, ви в газеті розповідали про столітній ювілей Ганни Захарченко років два тому? На жаль, Ганни Юхимівни не стало з пів року тому. Вона померла у віці 101-го року. До Кусіїв від Деревин сім кілометрів. От, сходиш туди й назад, вже 15 набігає. Але мені те не в тягар – я ж сама родом з Кусіїв, тож виходить, навідуюсь у рідне село.

Саме там, у Кусіях, Віра Іванівна починала у 1997 році роботу соціальною працівницею. Село було величеньке, в неї під опікою було 12 людей, які потребували догляду й піклування. Переїхали вони родиною з Кусіїв у Деревини років 20 тому – у Кусіях вже школу закрили, а меншому сину якраз треба було в перший клас іти. Це був 2006 рік. Але Кусії ще залишалось живим селом, розташованим за півтора – два кілометра від кордону з білоруссю. Тоді в сусідній країні, яка нині стала агресором, у сусідньому населеному пункті через кордон Будищі Гомельського району функціонував цегельний завод, на якому працювала й частина жителів Кусіїв.

– У мирні часи ми з Кусіїв велосипедами в те Будище по хліб їздили, – каже Віра Іванівна. – Хто ж коли думав, що по вулиці сусідніх Деревин, яка з білоруської сторони, у лютому 2022-го попруть ворожі танки? І та техніка йшла, йшла – по всій довжині вулиці. Інформації ніякої не було, то ми, хоч і з острахом, та виходили на вулицю, намагаючись непоміченими по селу пересуватись – а як же, підопічним все так же, та ще й більше, потрібна була наша допомога. А і в Кусії ходила, їздила велосипедом. Вже потім, коли після звільнення ми дізнались про звірства окупантів у Бучі, Ягідному, волосся дибки ставало: це ж нас Бог милував, а могло бути інакше…

Вони йшли, хоч було страшно, бо знали, що старенькі їх чекають. Віра Іванівна посміхається, згадуючи свою нинішню підопічну з Деревин: літня жінка після початку вторгнення виїхала до сина у Гомель. Але, дізнавшись, що Віра все так же ходить у Кусії регулярно, бо там ще мешкала сторічна бабуся, зібралась і приїхала назад: «О, Віра ходить? Тоді я повертаюсь. Віра приходитиме, пенсію даватимуть – будемо якось жити».

Однак війна не обійшла родину Віри Іванівну стороною – її син Роман, який захищав країну у лавах Збройних Сил, отримав важке поранення у листопаді минулого року під Вовчанськом.

– Син побув у відпустці дома. Як же я раділа, – з болем каже жінка. – А потім поїхав і отримав поранення в голову. Майже три місяці був по лікарнях – і в Харкові, і у Одесі, і в Ужгороді. Уламок так і не змогли лікарі витягти. Тепер не дай, Бог, десь головою вдаритись – наслідки можуть бути непередбачувані. Біда. Йому ж тільки 31 рік. Як ішов воювати – все хвилювався, щоб не залишитись без руки чи без ноги. А воно он як вийшло… Скільки біди та війна в наші долі принесла…

Людмила Швець – наймолодша з соціальних працівниць села, їй 46 років. Але досвіду в неї не менше від старших колег: адже працювати в соціальну службу вона прийшла ще 22-річною дівчиною. 1 грудня нинішнього року її стаж роботи у цій сфері сягне 25 років.

– Я місцева, деревинська, – каже, посміхаючись. – Тут вийшла заміж, тут і живемо родиною. Тоді, коли ще головою сільради у нас був Володимир Миколайович Дохлик, тут, у Деревинах, був соціальний працівник чоловік – Степан Кирилович. Ото він і попрохав мене якось підмінити його на роботі на час його відпустки. От вони тоді мене і вмовили: як Степан Кирилович піде на відпочинок – ти його повинна будеш замінити, он як у тебе спритно все виходить. Так і сталося. І я не жалкую.

Життя на кордоні має свої особливості. Людмила каже, до сусідньої з Деревинами білоруської Буди – рукою подати. Жителі обох населених пунктів можуть спостерігати за плином життя: деревинцям видно, як у Буді люди по вулицях ходять, як приїжджає туди автолавка і сигналить, сповіщаючи про свій приїзд.

– Мене повномасштабне застало якраз під час лікування в Чернігові, тож я залишалась там, допоки не можна було виїхати, – каже пані Людмила. – Чоловік розповідав, росіяни допомогу тут пропонували, у нас же нічого не було – ні продуктів, ні ліків. А у нас донька епілепсією хворіє. Все одно відмовлялись: «Не треба нам від вас нічого, у нас усе є». Виручала чоловікова сестра, яка в Терехівці мешкає – кордон же відкритий був, вона нам передавала необхідне, і ліки в тому числі.

У Людмили 15 підопічних. У декого діти живуть в білорусі, тож мають зв'язок з батьками тільки телефоном. Буває, дзвонять Людмилі, адже у кожного є її номер: «Людо, щось батько слухавку не бере, побіжи, глянь, чи все там добре?». І хіба тут будеш рахуватись з робочим часом чи вихідними?
– Ми звикаємо до кожного, а вони – до нас, – каже Людмила. – Не встигнеш попрощатися, ступаєш за поріг, а вони, буває: «А коли ти прийдеш?». Або: «Ну, погуляй зі мною хоч трохи, порозмовляй просто. У сусідки моєї он, бач, ти скільки сиділа, то і в мене погуляй!». У всіх цих стареньких різні долі, різний характер, різні життєві складнощі, а то й трагедії. Є в мене бабулечка, їй 83 роки. І от її син, що захищає Україну у війську, з серпня минулого року вважається зниклим без вісті. Як тут можна залишитись байдужим до материнського горя? Літні люди й так хворіють, а у таких випадках їм подвійна увага і турбота потрібна, щоб хоч трохи притупити душевний біль.

Дівчата, які охоче розповідали про свої роботу, враз замовкають. У кожної – теж свої емоції, свої переживання, свій рівень вразливості і здатності пропускати чужий біль через себе. А потім підсумовують:
– Наша робота не з найлегших, – кажуть. – Але її просто треба любити, як і людей. І ми щиро вдячні директорці Центру надання соціальних послуг Наталії Семеновій, що вона про нас турбується – нам і велосипеди дають, і сумки, і чоботи – дутики, і перчатки. Словом, ми турбуємось про людей, а вони – про нас. Отака командна робота як єдиного механізму. По іншому не можна.

Джерело: "Новини Городнянщини"

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: