Захисник Володимир Семінько поховав брата-прикордонника, пережив поранення, але повернувся боронити Україну

Добавить новость

Вторник, 27 Августа 2024 14:09  |  Просмотров: 827

Володимира Семінька родом із Липового світлоокого, доброго і водночас дуже сильного молодого чоловіка пам’ятаю ще хлопчиком. Люди, незалежно від віку, мені запам’ятовуються поглядом. А очі людські — це єдиний орган, який залиша­ється незмінним від народження і все життя. У Володі вони волошково-ніжні — очі чоловіка, який майже все своє дорос­ле життя на війні. Він вибрав цей шлях давно і не збирається із нього зійти аж до тих пір, доки й духу останнього загарбни­ка не залишиться на рідній землі.

Нині сержант ЗСУ Володимир служить у 63-му батальйоні 110-ї Черкаської окремої механізова­ної бригади імені генерал-хорунжого Марка Безручка. Про війну не любить говорити, тим більше скаржитися на щось і на когось. Рідним завжди говорить, що все добре. На запитання мами «Син­ку, а ти де саме?» відповідає часто жартами. Не в його стилі чимось засмучувати найрідніших, не в його стилі скаржитися на щось...

— Іноді, коли буваю тут, у тилу, в період відпустки, чую провокативні запитання — «любов» чи «нелюбов» до влади. Реаль­ність чи нереальність перемогти ворога. Страшенно не люблю диванних експертів і прихованих провокаторів. М'яко кажучи, злять такі запитання. Особливо, коли хтось із тих, кого війна ще і не за­чепила, каже: «А кого захищать? Депутатів?» і т д.

Чесно кажучи, почувши подібне, стримую себе, щоб не «заїхати». Ми захищаємо свою землю, свій народ, свої ро­дини! І якби ми не робили цього впродовж 10 останніх років, за­гарбники були б уже тут. А що бу­ває на окупованих територіях, ми вже знаємо. отож, ніщо не зупи­нить нас. Думаю, за останні роки війни ми це довели. Коли у лютому-березні 2022-го мене запиту­вали, що я робитиму, коли ворог захопить столицю, я казав, що коли виживу, то піду в партизани. Але боротися буду до останнього ворога на українській землі! — го­ворить Володимир.

У пам'яті незабутня зустріч із ним за два місяці до повномасштабної війни. До неї спонукало фото з Інтернету, на якому вій­ськовослужбовець 58-ї окремої мотопіхотної бригади імені геть­мана Івана Виговського Володи­мир Семінько в окопі на одній із крайніх позицій у селищі піски гладить двох цуценят. Знімок зроблений у квітні 2021-го, коли російські війська групувались на кордоні з україною. Всього у рей­тингу — 13 світлин. Фронтова світ­лина з російсько-української війни військового фотокореспондента Олександра Клименка потрапи­ла в рейтинг найкращих знімків 2021 року за версією агентства Reuters. Коли фото мелькнуло у стрічці новин, не відразу впізнала у ньому Володю. Та коли вчитала­ся, фото сподобалося ще більше. Це ж наш Володя Семінько! І на­віть у такій ситуації, він знаходить місце для любові. І хоч на фото не видно очі воїна, я впевнена, що він посміхається!



У грудні 2021-го Володимир два тижні провів у відпустці. Зу­стрілися. Він співбесідник, з яким легко говорити, хоч і про складні речі. Та почали ж, звичайно, про оте фото.
Ми довгенько говорили про життя-буття, ніби давно знайомі ровесники. Він показував фото­графії на телефоні і відео тих по­дій, які були до того, як потрапив у журналістський об'єктив. Агресор знищив укриття наших солдат. Володя показав, як було в окопах до і як після обстрілу.
— Світало, і ми, звичайно ж, із «ніжними побажаннями» ворогу, виходили на свої позиції. Наша окопна сучечка недавно наро­дила цуценят. Вони вже розплю­щили очі, але втекти не могли б. Вони — як діти товклися всюди за нами. Думаю — загинули, бо мовчать. Але почули мій голос і вилізли із завалів. Я так зрадів! І попався в об'єктив! — згадував мій співбесідник.
Тоді, за два місяці до повномасштабної війни, ми говорили про те, чим може обернутися агресія росіян, якщо її не зупи­нити. Розказував, що окупанти постійно обстрілюють позиції, підтягують війська. Що все дуже складно.

Через кілька днів після нашої розмови Володимир повернув­ся на службу, де і зустрів повномасштабну війну. Його підрозділ саме перебував на ротації на Сумщині, поблизу Конотопа. Уве­чері 23-го лютого він подзвонив мамі і дружині і сказав, що без­межно їх любить.
Володя не вважає, що робить щось особливе у своєму житті. Він — воїн! І цим усе сказано. Чи мріяв про таке життя? Ні! Мріяв працювати, заробляти і тішити свою родину. Бо вважає, що саме родина для кожної людини дуже важлива. Та чи можуть українці сповна насолоджуватися життям, коли всюди чатує ворог?

Над цим юнак задумувався ще на початку бойових дій на сході України. До того часу за­кінчив загальноосвітню школу в Липовому, відслужив строкову службу, працював різноробочим на одному будівництві у столиці. Якраз тоді і відбувалася револю­ція Гідності, яка формувала його громадянську свідомість. Отож, у лютому 2015-го, у свої повні 22 роки, він добровольцем пішов на війну, бо саме там бачив себе і своє місце у світі.

— Відносно мирне життя і життя у зоні бойових дій над­то різне. Одна справа побачити подію у випуску новин, зовсім інша — відчувати наяву, і ситуа­цію на позиціях, і як страждає мирне населення, — розповідає Володя. — Зовсім іншими, ніж у мирному житті, стають і військові. Незалежно від звань — усі є од­нією сім'єю. Бліндаж, окоп — це наш дім. Ми бережемо один одно­го, ми цінуємо один одного, радіє­мо один за одного, а коли що, не стримуємо сліз і емоцій. Найго­ловніше — це отой внутрішній дух кожного бійця. На жаль, у житті мирному якось не так. Тут заздро­щі, злоба, хитрість, а в окопах люди інші. Ій-Богу! Я вірю, що у мене сильний ангел-охоронець.

І настане неодмінно той день, ради якого ми сьогодні у окопах!
Людина і справді до всього звикає. Хоча як можна звикну­ти до війни? Та як тоді воювати, коли не звикнути? Наприклад, як розповідає Володя, важко було звикати до бронежилета та каски аж доки не пересвідчувався ко­жен боєць, що вони таки рятують. Особливо, коли осколки ранять руки, ноги і відлітають від броні. У квітні 2016-го його тяжко по­ранило. Життя все ж врятувала броня. Володя під час обстрілу тілом прикрив товариша, який у той час виявися на місці обстрілу без бронежилета. Осколки зігну­ли метал його «броника», а от ноги залишилися незахищеними. Хлопець дістав тяжке поранення. Три місяці лікувався у госпіталі, були операції. Батькам довгень­ко нічого не казав, аж доки їх не повідомили про поранення сина із частини. Вчився ходити і жити з тим, що трапилося. Тяжке пора­нення не минуло безслідно.

Здавалося б, для нього війна вже закінчилася. На нього чека­ла кохана дівчина, з якою позна­йомився відразу після строкової служби. Чогось поїхав у Ромни і зустрів Віту, яка там навчалася. Сама дівчина з Лавіркового, села Талалаївської громади, обміня­лися контактами. А потім стали зустрічатися. Дівчина сприйняла його вибір іти на війну, чекала. переживала і підтримувала, доки лікувався після поранення. Отож їхнє одруження було очікуваним і радісним. Молода пара мріяла про сина. Він, їхній Кирилко, народив­ся у червні 2017-го. Було підґрунтя для тихого затишного життя. Віта працює директором СБК у Харковому, він — господарським робіт­ником у школі. Є житло у селі. Він уже виконав обов'язок справжньо­го чоловіка — воював за Україну! Міг оформити і групу інвалідності після поранення. Але.



— Розумієте, я жив із постій­ним відчуттям, що щось не зро­бив, не виконав. Що мене чекає незавершена справа. І підписав контракт. Є такі, хто скаже — ради заробітку. Але зароблять можна було поїхати у польщу чи Чехію. Словом, туди, де не стрі­ляють, де не ходять під кулями, не місять грязь і не мерзнуть в окопах. Думаю, що там є реаль­ність заробляти. Та виросте мій син, і, дай Боже, завершиться вій­на. Думаю, що він запитає мене, де я був у той час, і мені не со­ромно буде розказати, що я ро­бив. Найбільше у житті хочеться, щоб все це було не дарма! Скіль­ки хлопців і дівчат загинуло за ці роки! Кожна втрата залишається у серці. Це жахливо, і до цього не звикаємо, коли якогось дня втра­чаємо когось із тих, з ким ми ра­зом їли, спали, жартували. кого чекають вдома. Ми всі сумуємо за родинами. Ми дуже любимо їх, тому і на війні.

Мама Володимира пані Тетя­на згадує вечір 23 лютого. З обо­ма синами-військовими щодня хоч словом перекидалися, хоч повідомленням. Володя тоді був на ротації поблизу Конотопа, Рус­лан — на Лебединському напрям­ку. Молодший син прикордонник. обидва сини подзвонили пізно увечері і просили берегти себе, і сказали, що дуже її люблять. Від тієї тривоги їй не спалося. Короткий сон перервав гул у небі ворожих літаків, а потім і дзвінок від Володі, що кацапи прорвали кордон і наступають.

— У ті перші дні війни я не знала, куди себе подіти. Не ви­пускала з рук телефон, бо чекала дзвінків від синів. Так хотілося по­чути, що ворогів уже зупинили, що все буде добре, — вона не може згадувати без сліз. — Та ворожі колони вже були поруч. По теле­візору почула, що поблизу Лебе­дина загинуло три прикордонни­ки. Душа відчула, що один із них Руслан. Не помилилася. Його телефон ще не встиг розрядити­ся. Я зраділа, коли взяли трубку, але то був голос працівника мор­гу з Лебедина. Син загинув на третій день війни. Як не складно було, його тіло змогли забрати, перевезти і, під звуки вибухів, по­хоронити у рідному селі.

Руслан Семінько посмертно нагороджений орденом «За муж­ність» III ступеня. Не знайдеться слів, якими б можна описати ма­теринський біль і розпач. Із ним вона й живе тепер та щодня їз­дить на могилу сина.

Того дня, коли хоронили за­гиблого брата Руслана, Воло­димир із своїми побратимами боронили тяжкий Конотопський напрямок. Наші втрати були надто великими. Як згадує він, практично нічим було зупиняти ворога. Небагатослівний щодо конкретних воєнних події, він зга­дує один момент, коли ненависть до загарбників була настільки сильною, що зупинити могла хіба смерть. Іх, кілька побратимів, зай­мали висоту, звідки було видно шлях, яким рухалася ворожа ко­лона. Зупинити її було нереально. Якби колона продовжувала рух, вони вже не могли б відступить.

І тоді лють у душі, якою вона була переповнена ще і через загибель брата, спрацьовує на його сві­домість чи, може, підсвідомість. Володимир бере гранатомет і ці­лить ним прямо у перші машини колони. Вони вибухають одна за одною. окупанти зупиняються і розвертають колону. Бо, мабуть, вирішили, що їх чекає серйозна оборона. А то були останні гранати захисників. Хлопці змогли вий­ти з оточення і дістатися до наших рубежів. Як це було? У деталях він обіцяє розказати після війни.

— Є питання, на які дуже хотітиметься отримати відповідь після війни. Не тепер, — неод­нозначно говорить воїн. — Перш за все, треба перемогти! Треба обов'язково вижити! Син росте без мене і я подумки часто про­шу у нього пробачення. Згадую, мабуть, усі хлопчики граються у війну. І ми з братом гралися. Та коли я приїжджаю у відпустку, а мій Кирило грається у війну, мені так душа болить. Я на війні сьо­годні, щоб мій син жив у вільному, мирному світі, щоб автомат мав тільки в дитинстві, тільки іграшко­вий. Треба раз і назавжди поста­вити крапку у стосунках із наши­ми божевільними сусідами! отоді для мене закінчиться війна.

Весною 2022-го він звільняв Сумщину від загарбників. Потім були бої за Бахмут, Авдіївка.

І тепер на позиціях, що на Донеч­чині. Згідно із законом, втратив­ши на війні брата, він міг би вже і не воювати. Спочатку на цьому наполягали і мама, і дружина. Врешті, мама зверталася до ви­щого командування з проханням перевести його в небойову части­ну. Не відмовляли. Та зрозуміла, що він сам цього не зробить.

— Колись каже мені відверто: «Розумієш. мам. ну як я хлоп­ців залишу? Як я воювати не буду, а вони будуть?! Я іще за смерть брата не помстився!» Я біль­ше й не наполягаю. Дивлюся на його фотографії і порівнюю як із романтика-майданівця мій хлоп­чик за ці роки виріс і став мужнім дорослим чоловіком — воїном! Я розумію, що він по-іншому вже не зможе жити. Дружина і син теж розуміють і дорожать тим часом, коли він буває вдома. Кирило у своєму свідомому житті знає тата тільки військового. І коли для більшості дітей норма чекати тата з роботи, то для нього норма — чекати тата з війни. Любить його безмежно. Я щаслива тим, що мій син чудовий батько і люблячий чоловік. Колись кажу малому, він уже перший клас закінчив, що треба вчить англійську добре, бо після перемоги будемо подорожу­вать світом. А він так по-доросло- му каже мені: «Навіщо мені той далекий світ. Ми з татом поїдемо у Карпати, бо мій тато казав, що більше ніде так гарно не буває, як в Україні!» — розповідає Тетяна Володимирівна.

Місцевий аграрій Володи­мир Лукаш іще на початку війни купив Володимиру автомобіль. За два роки від того автомобіля залишилася тільки назва «рід­на» — скільки вже разів його, можна сказати, реанімували, а не ремонтували. А скільки життів врятовано саме завдяки тому, що є цей автомобіль. Боєць із побра­тимами його вперто ремонтують і не міняють на якийсь інший, бо саме цей, здається, допомагає їм у найскрутніших ситуаціях. Іноді Володя жартує, що після Пере­моги передасть цей автомобіль у музей історії війни, бо метал теж може говорити.

На питання, чим мріє зайняти­ся у мирний час, говорить просто: перемогти, вижити і ЖИТИ тільки в Україні!

Джерело: газета “Трудова слава0”, Олександра Гостра

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: