Майор ЗСУ Юлія Нестеренко з Прилук розповіла, як служиться в армії жінкам

Добавить новость

Вторник, 2 Июля 2024 19:03  |  Просмотров: 1893

Понад 60 тисяч жінок стоять сьогодні на захисті України, зокрема, більше, ніж 42 тисячі з них долучили­ся до лав ЗСУ. Такі дані були нещодавно оприлюднені у Міністерстві оборони України.



Як там зазначили, ця цифра постійно збільшується, адже у відповідь на повномасштабне вторгнення рф значна кількість українських жінок служить у армії. Сприяють цьому зміни в українському законодавстві, які дозволяють жінкам повною мірою реалізувати себе у війську.

Сьогодні жінка може обіймати посади не тільки куха­ря, юриста, а й артилеристки, снайперки, танкістки, медикині, служити в батальйоні аеророзвідки, вико­нувати, нарівні з чоловіками, складні бойові завдання.

І мова в матеріалі саме про одну з таких сміливих жінок, яка служить нині в армії - про прилучанку, заступника командира однієї з військових частин з морально-психологічного забезпечення, майора ЗСУ Юлію Нестеренко.
Юлія народилася і виросла в нашому місті, закінчила тут загальноосвітню і музичну школи, займалася вокалом у відо­мого у місті педагога Олександра Дубовика. Після закінчення 11 класу вступила на навчання до Ніжинського університету на факультет хореографії та сольного співу.

Працювала у районному відділі культури. У 2006 році вийшла заміж. Її чоловік Сергій викладав хореографію у міській дитячій школі мистецтв.

А познайомилися вони цілком містично (втім, містичні події їх в подальшому не полишали), у традиціях найкращих на­родних українських легенд та міфів - на свято Івана Купала. Вони випадково опинилися разом і разом стрибнули через багаття... Ми всі знаємо, яку магічну силу має купальське вог­нище - вважається, що коли дівчина та хлопець, взявшись за руки, стрибають у парі через вогнище і їхні руки залишаються з'єднаними, то вони візьмуть шлюб і все життя проживуть разом. Вони тоді ще не кохали одне одного, закохалися пізніше, а через рік — одружилися.

У них вже двоє чудових синів - чотирнадцятирічний Роман і дванадцятирічний Владик.

Поспілкувавшись з подружжям, я відчула, що вони щасливі й досі закохані одне в одного, як в юності. Тим більше, що роблять вони одну важливу і благородну справу - захищають Вітчизну, служать в одному підрозділі. Сергій теж майор.



Одружившись, вони якийсь час жили разом з матір'ю Сергія, Іриною Вікторівною, у багатоквартирному старовин­ному історичному будинку, який відомий в місті під назвою «Будинок з привидами».

За однією з легенд (а їх існує декілька), в ньому жив колись давно багатий добродій, купець, грек за походженням, який опікувався чоловічим монастирем, що був розташований поруч.

За народними переказами, кімнатами і коридорами бу­динку блукає жінка-привід на ім'я Настя, яка в давнину була живою замурована у стіну, а її скелет пізніше був виявлений під час ремонтних робіт.

Через мученицьку смерть душа Насті не упокоєна і вічно шукає свого спокою, турбуючи мешканців цього будинку. Старший син зізнавався мамі, що йому якось довелося побачити привид... Українські екстрасенси, різні телекана­ли та режисери-документалісти приїздили до них за цією історичною екзотикою.

У 2016 році родина придбала собі окреме житло і переї­хала в нього, розпрощавшись із привидами.

...Вона одягнула військову форму ще під час АТО - у 2017 році. А коли почалося повномасштабне вторгнення, зрозумі­ла, що її рішення було правильним та своєчасним - тепер вона вже має досвід і принесе Вітчизні ще більшу користь:

- В ті часи кількість жінок у лавах ЗСУ становила близько 30 тисяч. Зараз ця цифра вже вдвічі більша. Тенденція до зростання кількості жінок у війську буде і надалі, тому що створюються усі умови, можливості для розвитку себе і своєї військової спеціальності.

Так, багато хто з чоловіків й досі вважає, що жінці не місце в армії, жінка має народжувати, готувати їжу і взагалі мати інші завдання. Але хто так вирішив, і хто має право вирішу­вати це, окрім самої конкретної жінки?

- Так, щодо жінок в армії завжди існували певні упере­дження, і до повномасштабного вторгнення було не так просто потрапити у Збройні сили. Керівництво деяких підрозділів не хотіло бачити в ньому жінок... У нашому підрозділі - 10% прекрасної статі. Жінки теж хочуть захищати Батьківщину і спроможні це робити достойно. Дівчата - сапери пройшли навчання за кордоном і справляються з цією непростою роботою, наші зв’язківці гарно зарекомендували себе в перші місяці війни - прекрас­но управлялися зі «старлінками», БПЛА... Всі дівчата молодці - довели, що вони справжні бойові побратими.

І ««на нуль» виїжджають, на позиції, на виконання бойових завдань. І, як показує практика, жінки мають гарні результати, немає до них претензій.
Якщо вона гранатометниця, то йде відпрацьовує свої завдання, якщо вона снайперка — йде у поле на вилазку на кілька днів і відпрацьовує свої завдання, незважаючи на якісь фізіологічні осо­бливості... Українки довели сьогодні ще раз, що жінки, як і чоловіки, можуть виконувати завдання на рівні і гідно, нехай навіть можливості чоловічого і жіночого організмів — різні.

Часто люди цікавляться питанням гігієни: «Як жінці митися на фронті?».

Запитую про це у Юлі, і вона спокійно відповідає:

- Митися потрібно як чоловіку, так і жінці. Безумовно, жінці більше це потрібно у зв’язку з особливостями організму.
Але на сьогодні, запевняє вона, в принципі, жінки підлаштувалися під ці норми і в полі, і в бліндажі, і в інших місцях. І це не найстрашніше, що може трапитися із жінкою під час війни.

Юля за цей час, як і її чоловік Сергій, побувала в різноманітних місцях, де велися чи ведуться бої. Бахмут, Часів Яр, Слов'янськ, Покровськ, Вовчанськ, Соледар, Краматорськ. Це не просто назви населених пунктів країни - це поля мужності і хоробрості.

В їх підрозділі вже є поранені різних ступенів тяжкості і загиблі, які навіки за­лишаться у військовому строю і серцях побратимів.

Сергій щойно повернувся з-під Харко­ва, де дуже непроста ситуація. Говорить, що хлопці рішучі, що замінити їх поки що нікому, але «будемо стояти до кінця.»
Ось така вона, війна, в їх родині. Ось така вона, війна, в нашій країні. Озброєння на фронті не так багато, як по­трібно, західні партнери реагують повільно, допомагають «крапельно».

Мобілізація йде повільно, хлопці, що воюють третій рік, зморені, замінити їх немає ким. Ракети сипляться на укра­їнські міста.

При цьому, Юля задоволена своєю службою і тим, чим вона займається - їй вдалося реалізувати себе в армії, сформувати себе тут, як особистість, вона впевнена в собі, потрібна країні, у неї офіцерське звання. Могла б і далі спі­вати і танцювати, трудитися над розвитком культури в місті, районі, але ж, але ж.

Війна зробила майже кожну українську жінку рішучою, сміливою, готовою гідно переносити труднощі, жертвувати, готовою захищати свій дім, своїх дітей, думати про майбутнє.

Їі старший син Роман навчається у Львівському ліцеї імені героїв Крутів, готується стати професійним військовим і захищати Батьківщину. Про це мріє і молодший син Владик. Вони обидва грають на фортепіано, як мама їх татка, як бабуся Ірина Вікторівна, а менший - ще й на гітарі. Займа­ються спортом.

Грають, співають, танцюють, бо виросли в талановитій творчій родині... їм би музикантами бути, а не готува­тися до фронту. Менший, взагалі, великий романтик.

З настанням тепла всі люди, незважаючи на війну, стають трішки добрішими. Цими днями, повертаючись з ро­боти, вона випадково зустріла в магазині хлопчика, який віддав їй честь і сказав: «Бажаю здоров'я, пані майоре!»

Юля пишається своєю формою і тим, що служить в ЗСУ. (До речі, у них є тільки щоденна форма одягу, а ось парадної немає, говорять, що парадну всі солдати і офіцери придбають і одягнуть після Перемоги).

Ще кілька років тому з жіночою військовою формою була проблема, згадує Юля. Фізіологія жінки потребує дещо інших лекал. Жінки забезпечували себе формою самостійно або завдяки волонтерам.

Але тепер військовослужбовиці ЗСУ отримують комплекти літніх польових костюмів, які вже виготов­лені з врахуванням всіх жіночих параметрів і особли­востей. Тепер форма дозволяює жінкам-військовослужбовцям почуватися комфортно під час виконан­ня завдань в польових умовах та пунктах постійної дислокації. Був затверджений перший бронежилет, адаптований до особливостей будови жіночого тіла.

Так, зізнається героїня нарису, інколи хотілося б походити на підборах і в яскравих шовкових платтях, але поки ще не час.
Ось на 16 травня, на День вишиванки, всі пред­ставниці прекрасної статі підрозділу мріяли одягти вишиванки, і командир дозволив.

Юля дорожить своєю родиною: служба службою, але іпостасі матері і дружини ніхто не відміняв.
Вона встигає все - зварити холодець, накрутити голубців для своїх мужчин, полити квіти у дворі. А ще - відвідати тата, який живе у рідних серцю Прилуках... «Я щаслива», - зізнається ця красива, тендітна і така хоробра прилучаночка, яка носить піксель. Вона впев­нена, що Україна переможе, і все у нас буде добре!

Джерело: “Прилуччина + Прилучаночка”, Лілія Черненко

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: