Олексій Булка - один з героїв війни і фільму
Проєкт із національно-патріотичного виховання учнівської молоді «Зв'язок поколінь» «Українського об'єднання учасників бойових дій та волонтерів АТО у м. Києві та Київській області» спільно із «Just ТV» створив черговий документальний фільм під назвою «Козелеччина — край романтиків». 22 березня його презентували в селі Білейки та в Козельці. У фільмі переплітаються минуле (історія графського роду Розумовських, що пішов із Лемешів і прославив рідну Козелеччину) та сьогодення цього краю, передане у трьох історіях наших захисників.
Автор ідеї створення фільму — Ігор Причина, режисер і оператор — Андрій Непосєдов автор і сценарист — Василь Куртяк. Їм неабияк допомогла депутат Козелецької селищної ради, волонтерка й активістка Ірина Санченко.
- Як місцева, я познайомила творчу команду з краєзнавцями, представниками музею і бібліотеки, звела з родичами загиблого Олексія Булки та з Богданом Піцом і Надією Драпогуз (Онищук), які стали героями фільму.
Сьогодні розповідаємо про полеглого оборонця, якому 15 квітня цього року мало б виповнитися лише 37.
ДЯДЬКО — ЯК СТАРШИЙ БРАТ
У Білейках перед презентацією і переглядом фільму в ліцеї відкрили меморіальну дошку на честь його загиблого випускника 2004 року, уродженця сусіднього села Тарасів Олексія Булки. У Білейківському ліцеї нині вчителює одна з його сестер — Галина Булка. А всіх їх у родині було п'ятеро.
— Дядько Олег (нині покійний), мій тато Борис, тітки Наталія і Галина та Льоша, наймолодший, — перелічує рідних племінник Олексія Василь Булка. — У нас із Льошею різниця — усього три роки, ми з ним росли пліч-о-пліч. Так вийшло, що мої батьки мусили мене маленьким залишити в бабусі і дідуся. Пізніше забрали до себе в Київ, але я плакав там, а Льоша — в Тарасові. Ми настільки сумували один за одним, що батьки повернули мене назад у село.
Я завжди сприймав Льошу як рідного старшого брата, як наставника. Він скрізь брав мене із собою, завжди захищав, навчав мене всього. Ми разом робили ремонт у будинку, лазню, альтанку тощо. Льоша із самого дитинства обожнював виділятися з натовпу (був стилягою, приносив моду в школу) і був нереально креативною людиною. Навмисне збирав, здавалося б, непотріб, аби з нього створити щось цікаве й неординарне. Наприклад, змайстрував люстру зі старої верейки (ніхто навіть не здогадувався, із чого вона), іншу люстру — зі старої прядки, стіл — із саней, гойдалку — із коліс від воза. Льоша зрозумів, що йому подобається робити меблі під старовину, почав це вивчати. Возив свої вироби у Бровари та Київ. Ми створили свій сайт, де публікували Льошині роботи.
Про його вміння люди дізнавалися й через сарафанне радіо, замовляли то гойдалку, то колодязь тощо. Я називав його совою, бо він міг цілі ночі проводити за роботою в гаражі. Тепер чимало Льошиних творінь є не лише в нас дома, а й у сусідніх селах.
Він багато працював на будівництвах, їздив на заробітки в Польщу і країни Балтії. Вдома обладнав гараж, аби фарбувати автомобілі. Іще багато чого планував, але так і не встиг втілити...
— Льоша хотів піти служити ще після 2014-го. Я відмовляв, адже він не проходив строкової служби, не мав відповідних навичок. Після вторгнення я помічав: Льоша ніби відчував якусь провину, що сам не на передовій, не з хлопцями, з якими був у теробороні села. І в листопаді 2022 року за повісткою пішов служити. Позивний обрав собі Буш. Дуже давно, коли ми ще в школу ходили, у нас був великий чорний пес із такою кличкою. Мабуть, на його честь.
Навчання Льоша проходив як водій вантажного автомобіля, але після закінчення його кинули в зону бойових дій (Діброва, Часів Яр, Бахмут) помічником на САУ «Гвоздика». Він мав просто подавати снаряди. Проте снаряди закінчились, і Льошу перевели в піхотинці. У перших боях він себе добре зарекомендував. Так було завжди: за що б не брався, усе робив якісно. І на позиціях з усіх сил намагався не підвести побратимів. Його виділив командир, і Льошу перевели у 80-ту десантно-штурмову бригаду. Він прослужив там усього місяць...
13 лютого 2023-го через інсульт не стало мами Олексія, Віри Пантеліївни.
— Чомусь його не хотіли відпускати на похорон. Ми навіть трохи відтермінували поховання бабусі, щоб дочекатися Льоші. Він таки відпросився, встиг. Уже тут дізнався, що його підрозділ сильно розбили, загинули побратими і командир.
— Ми були тоді шоковані тим, що мама начебто своєю смертю вберегла від загибелі сина. І були впевнені, що тепер він точно житиме... — розповідає у фільмі класна керівниця Олексія Любов Бригииець.
На жаль, не судилося. 10 березня 2023 року Олексій загинув у Бахмуті.
— Коли після чергового бойового виходу Льоша не вийшов на зв'язок, я почав обдзвонювати його побратимів (буквально за кілька тижнів до того попросив у Льоші їхні контакти). Один хлопець сказав: бачив, як від прильоту снаряда Льоша зазнав смертельних поранень, другим контузило вже самого цього хлопця. Коли його евакуйовували, тіла Льоші забрати не змогли. Та через кілька днів хлопці все ж таки повернулися по нього. Я надзвичайно вдячний їм, що, попри смертельний ризик, вони змогли евакуювати його тіло. Із різницею в місяць ми поховали Льошу біля мами.
Тепер уже родичі говорили про інший збіг:
— Бабуся ніби дала нам змогу востаннє побачити Льошу. Приїхавши на її похорон, він із нами певний час побув. Інакше ми б його так і не побачили.
Мені Льоші страшенно не вистачає, ми були дуже близькі! І дідуся підкосила вже третя смерть (найстарший син, дружина, наймолодший син), його здоров'я відчутно похитнулося...
Ця болюча, непоправна для Василя Федоровича і всієї родини Булок втрата засмутила і всіх, хто знав Олексія, особливо сільських дітей, вони його обожнювали.
— Малеча біля нього крутилася постійно. Він днями й ночами щось майстрував, і діти до Льоші приходили в гараж, на гойдалку. Він умів знаходити з ними спільну мову.
— А найтісніший зв'язок у нього був із похресницею — донечкою його найкращого друга дитинства, — каже сестра Олексія Галина.
— Коли Даша (їй 10 років) приходила до нас у гості, вони з Льошею казали: «Не заважайте нам». Зачинялися в кімнаті і годинами про щось фантазували, вигадували цікаві історії. Дивлячись фільм, Даша дуже плакала і говорила:«Як же я скучаю за хресним!»
А ще пригадую, як сусідський хлопчик Ярослав, коли був маленьким, прийшов і питає: «Льоша ще спить? Можна я піду до нього в кімнату й тихенько посиджу поряд, почекаю, поки він встане?» Я дозволила. Минула година — не виходять. Зазираю в кімнату - сидить Ярослав, дивиться на сплячого Льошу й чухає йому бороду. Це було так зворушливо...
Скоро в Олексія могли б з'явитися і власні діти, якби не клята війна! Він уже чотири роки був у парі.
— Льоша сильно хотів дітей. І все до того йшло. Ми разом винаймали житло в Козельці. Він мені освідчився, коли приїжджав прощатися з мамою. А поїхав — і більше я його не бачила, — говорить 24-річна Інна Фільова. — Льоша дуже любив свою домівку, сім'ю, хотів у рідному селі дім збудувати. Він не був призначений для війни. Ніколи зброї в руках не тримав. Хоча, отримавши повістку на блокпості, протягом тижня зібрався і пішов. Жодного разу не говорив, що йому страшно, не скаржився. Про те, що пережив, мені не розказував, а я не розпитувала, щоб не завдати болю.
Льоша навчив мене всього: фарбувати стіни, міняти колеса в автомобілі. Я майже весь час проводила з ним. Він ішов у гараж — і я слідом. Ми разом їздили на заробітки в Польщу. Мене ніхто не розумів так, як Льоша. Він мені замінював усіх близьких і друзів. Такої ідеальної людини в моєму хоті більше не буде!..
— Спогадів про нашого Льошку купа, — завершує розповідь рідних про Героя 52-річна Наталія Булка.
— Я була йому і за сестру, і за маму (вона батат працювала, а я ходила вже до 10 класу, тому догляд за найменшим та його виховання були на мені). Тож і сумую за ним за двох... Єдине, що мене тішить, — пам'ять про Льошу залишиться не тільки в наших серцях, а й у фільмі та вашій публікації.
Джерело: газета “Гарт”, Аліна Ковальова
Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш
Telegram.