Загиблий старший солдат Артем Любчик був життєвим енеражайзером

Добавить новость

Пятница, 16 Февраля 2024 14:15  |  Просмотров: 2384

Йде урок письма у 1 класі ліцею №1. Вчителька Тамара Семенівна Радченко розповіла діткам про лі­тери, які потрібно сьогодні вивчити, учні побачили їх і, віртуально, в повітрі, кілька разів спробували написа­ти, а потім класовод сказала: «Дітки! Ви добре роздивились, як пишуться нові літери, що ми сьогодні вивчили. А зараз ви заспокоїтесь, затихнете, зосередитесь і напишете у своїх зошитах три рядки вивчених літер.»



...У класі стало тихо-тихо. Діти нахилились над зо­шитами і почали старанно виводити.
Вчителька повільно проходила між рядами парт, дивлячись у зошити учнів і стиха коментуючи написане. А за секунду щось гучно. бу-бу-х!... - «Я миттєво під­воджу очі, - говорить Тамара Семенівна, - аж тут.. із стільчика впав учень . Докрутився . Я кинулась до нього: «Артемку, Атремку, ну що ж ти так?!..» Діти на секунду оторопіли. А потім, від несподіванки, вибухнули гучним, довго не стихаючим, сміхом!..

А він, Артемко, як ні в чому не бувало, підвівся і спо­кійно сів за парту.

Коротка біографічна довідка

Любчик Артем Олександрович народився 3 листопа­да 2001 року в м. Корюківка Чернігівської області.
Потім родина переїхала до смт Варва, де Артем із 2008 до 2019 року навчав­ся у Варвинському ліцеї №1, по за­кінченню якого продовжив навчан­ня в Національному університеті «Чернігівська політехніка». На друго­му курсі вишу, в червні 2021-го, всту­пив на військову службу за контрактом до військової частини А 04...
Старший солдат, старший стрі­лець механізованого батальйону.
Загинув при виконанні бойового завдання 26 травня 2022 року біля с. Новолуганське Бахмутського району Донецької області.
Похований 31 травня 2022 року в смт Варва Прилуцького району Чернігівської області.
21.07.2022-го Указом Президента України нагородже­ний орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).

***
- Жвавим, енергійним, непосидющим, любопитним, дружнім до оточуючих хлопчиком був Артемко Любчик як у початкових класах, так і в середніх та старших, - говорить класовод Тамара Семенівна Радченко.

- До школи прийшов повністю підготовленим. Пам’ятаю, на почат­ку вересня пішла з учнями на прогулянку в сквер «Казкове містечко». А там, як відомо, є танцпол із за­асфальтованим майданчиком. То я взяла крейду і давай на асфаль­ті писати приклади на додавання. Артем задумався на секунду і гово­рить: «Я, Тамаро Семенівно, знаю, як додати до семи шість.» - і швидко пояснив перехід через десяток, що дітям дається досить нелегко.

- А ще, - після паузи пригадала Тамара Семенівна, - у лютому 2022-го Артемко при­їздив у відпустку і завітав до мене. А ми з колегами з перших днів війни намагались допомагати фронту. Тож, Микола Іванович Бойко, очільник ТОВ «Прогрес», давав нам заколе­них поросят, а ми з колегами робили тушонку і намагалися доправляти передачі в бригади, де служать варвинці. Довідавшись, що Артем приїхав у відпустку, ми зателефонували батькові. Вони вдвох із сином приїхали до ліцею №1 і ми віддали йому посилку.



А ось спогади класного керівника Ар­тема - Лідії Іванівни Нічик.

- Коли в 5-у класі я взяла цих діток, то всі учні звертались один до одного на ім’я, а Артема діти називали «Любчик» (і це не тому, що йо­го кликали за прізвищем, а тому, що його ді­ти дуже любили). Якщо незнайома людина чу­ла дитяче: «Любчик, Любчик!», то обов’язко­во думала, що мова йде про скорочене ім’я «Любомир», яке із задоволенням проговорювали діти, а реально це було красиве, символічно-знакове прізвище дитини. Адже Артем був дійсно улюбленим учнем класу.

- Яке враження від спілкування з Артемком?... - перепитую Лідію Іванівну.
- Незабутнє. Адже він був досить допит­ливою і надзвичайно цікавою особистістю, від­гукувався на будь-які пропозиції учнів та пе­дагогів. Блискавично знайомився, робив це легко, невимушено і вмів підтримувати друж­бу. Зрозуміло, що цього дитину ніхто не вчив, адже й навчити цього неможливо: благород­ні комунікативні риси даються самою матінкою-природою.

Пригадую, в ході поїздок у Київ Артем з екскурсантами з усіх куточків України вмить перезнайомився і всіх відрекомендував однокласникам...

Вдома Артемко був привчений до ро­боти, а тому саджати дерева чи квіти для нього було звичною справою. Він усе ро­бив залюбки, оперативно й майстерно.

У 6-му класі Артемко приніс до школи вазон із квітами. А коли в кінці навчального року я запропонувала забрати додому, учень відмовився. Так він вчинив і в наступні роки. Тож вазон із квітами назавжди залишився в класі, як презент від Артема Любчика. Наразі я дивлюсь на цей вазон і постійно згадую Артемка, адже досить несподівано він залишив про себе таку пам’ятну згадку.

Пригадую, в 2014-му батько Артемка - Олександр Анатолійович - був мобілізований в АТО. А ми в школі виготовляли стенд, присвячений воїнам-атовцям. Я тоді просила в Артемка фото батька, а нині виходить - на­впаки: для стенду «Захисники України» я про­шу фото його сина.

Іще пам’ятаю такий епізод. Як завжди, втілюючи патріотичне виховання, я систематич­но запрошувала батьків наших учнів, які вою - вали в АТО. Тож одного разу запросила я батька Артемка, Олександра Анатолійовича, і попросила розповісти про події на Сході України. А він узяв із собою побратима Карпова (ім’я не пам’ятаю) і той дуже яскраво розповів ді­тям, як вони виходили з Іловайського котла.
Дивлячись на дітей, я відчула, що дуже сильне враження справила розповідь на уч­нів. Вони ставили безліч наївних і цілком до - рослих запитань, але найбільше - Артемко. А пролетіли роки і він сам став захисником України ...і віддав своє життя за Україну.

Пройшло десять років після закінчення учнями школи, але коли збираються випускни­ки, то обов’язково відвідують могилу Артема.

Далі розповідь продовжує мама Тетяна Іванівна.

- Син усім цікавився, все йому було по­трібне, дружив із усіма відразу. А коли ми пе­реїхали із Корюківки до Варви, купивши тут бу­динок по вул. 900-річчя Варви, Артемко пер­шим познайомився із мешканцями вулиці і про це розповів нам.
Коли почав підростати, то досить часто з друзями-однолітками організовували пікніки. Я давала сало, картоплю і хлопці пекли й смажили все це в яру, - говорить мама.

- Чим захоплювався Артемко? - запитую.
- Усім: трішки - спортом, трішки - куліна­рією, трішки - навчальними предметами. А коли по­дорослішав, захоплювався інформатикою. І вже знач­но пізніше, коли служив у ЗСУ, його часто запрошували в штаб військової части­ни обслуговувати комп’юте­ри, досконале знання яких здобув самостійно.

Як на мене, здається дивним, але, будучи шко­лярем, Артемко відвідував гурток кулінарії. У нього були діаметрально проти­лежні захоплення, а це го­ворить про те, що син мав різнобічні смаки.

На гуртку записував рецепти, приносив додому і мені показував. Просив мене допомогти приготу­вати щось дуже оригіналь­не, адже простого він не хотів, а в мене, зазвичай, бу­ло обмаль часу, щоб готу­вати щось вишукане. Тож і виходило: я починала щось оригінальне готувати, а син - продовжував, бо в нього було більше часу. - гово­рить мама.

А мені, як завжди, було ніколи, то я зроблю якісь за­готовки, а далі розповім, як готувати й Артемко сам за­вершував. Часто робили ла­занью. А взагалі-то любив просто смажити сало, яй­ця, відварювати пельмені.

Крім цього, Артемко цікавився географією, історією та іншими предметами. Але навчався посередньо. За оцінками «не ганявся».
І ми з батьком не дуже наполягали, дума­ли: примушувати дитину не потрібно, як учить­ся, так і нехай учиться.

Але хочу звернути особливу увагу на участь Артемка у предметних олімпіадах. Він щорічно брав участь в олімпіадах і конкурсах із бага­тьох, діаметрально протилежних, навчальних предметів: у математичному конкурсі «Кенгуру» (2012-2015 р.р.), географічній, історичній, філо­логічній (українська мова та література), біологічній олімпіадах (2013-2015 р.р.).

Артемко отримав подяку за написання есе «Стереотип творчості Олександра Довженка» (2014), брав участь у Молодіжній легкоатлетичній естафеті миру (2017) і виборов почесну медаль.
2013-го син взяв участь у шкільному джентельменському конкурсі «Міс Валентина та міс­тер Валентин», посівши почесне І місце, та от­римавши так звану «золоту» медаль за участь у шкільному святі «День хлоців».

Ніхто Артемка не примушував брати участь у предметних олімпіадах. Зазвичай педагоги запитували: «Діти, хто хоче взяти участь?..» Всі відмовчувалися, а син завжди був готовий взяти участь і систематично, із року в рік, робив це.
Він був дуже сміливий і відважний хлопчик, мав почуття відповідальності і щиро відгукувався на прохан­ня вчителів та однолітків. Одне, що він не дуже любив - це танці. Увесь клас ходив на танцювальний гурток, а він, єдиний, хто не хотів танцювати...

А батько додає:

- Захоплювався астрономією. Любив вивчати зорі, міг спостерігати за ними годинами. Цікавився розвитком га­лактики. І часто запитував мене: «Тату, а ти знаєш, що таке «пульсари» і чим вони відрізняються від нейтронних зірок?...» І наперед знаючи, що я не обізнаний з астро­номією, тут же починав розповідати.

Після астрономічного лікнепу Артемко далі продовжував запитувати мене про особливості «чорних» дір­ок. І відчувалась гордість у його голосі, адже я не знаю, а він - знає і просвітлює батька.

- Де навчався Артемко після завершення школи?
- Після школи продовжив навчання в Національному університеті «Чернігівська політехніка» на факультеті «Землеустрій», - відповів батько.

Після того, як Артемко вступив до університету дея­кі знайомі та однокласники говорили: «Спустіла Варва. Чогось наче не вистачає. То там, то тут було чути: «Любчик! Любчик!.» - і звідусіль долинав гучний сміх сина.

Мама продовжує:
- Коли розпочалась російсько-українська війна, Артемко нам із батьком заявив: «Я вдома відсиджува­тись на буду. Хто ж, як не я? Нам жить у цій державі.»

Тож на другому курсі пішов до Збройних Сил України, підписавши контракт, беручи за приклад батька, який 2014-го брав участь в АТО на Луганському напрямку.

- Де служив Артем? - запитую маму.
- Із вересня 2022-го по травень 2023-го служив у 30-й механізованій бригаді ім. князя Костянтина Острозького. Бригада дислокувалась на Світлодарській дузі, біля на­селеного пункту Новолуганське. Це Бахмутський напрямок.

***
Довідково. Що таке Світлодарська «дуга»? Це територія, яка дугою вигнулась у бік терито­рії ОРДЛО на півночі Донецької області й охоплювала район населених пунктів: смт Новолуганське, місто Світлодарськ, насе­лені пункти Миронівський, Воздвиженка та Луганське.
Світлодарська «дуга» - простір, до якого на початку 2015-го року відійшли сили АТО із Дебальцевого. Місто Світлодарськ розташоване на північ від Світлодарського водосховища. Воно мало і має стратегіч­не значення: на північ від «дуги» розташо­вана Вуглегірська ТЕС, на південь - місто Дебальцеве.
Територія Світлодарської дуги упродовж усього періоду АТО й повномасштабного вторгнення Росії в Україну змінювала під­порядкування.
Тут українські війська неодноразово здійснювали вимушене тактичне перегру­пування, щоб зберегти особовий склад, за­йняти більш вигідні позиції для оборони і по - дальших дій зі звільнення територій. Місто було оточене з трьох боків. Трапилось так, що три населені пункти на Світлодарській «дузі» опинилися під контролем загарбни­ків. У місті Світлодарськ залишилося 9 тис. мешканців.

2015-й рік...
Від початку року й до кінця літа тут не бу­ло сильних бойових дій. Люди гинули з обох боків, проте - не масово. 20 липня 2015-го року група айдарівців підрозділу «Холодний яр» «пробила» коридор до Георгіївки, по якому військовим Луганського аеропорту доставляли продовольство та набої.
21 липня 2015-го терористи пішли в контр­наступ, «прикриваючись» танками.

2016-й рік.
Весною цього року тривали позиційні бої поблизу населених пунктів: Луганське, Кримське та біля Світлодарського водосховища. Цьогоріч характерною рисою бойових дій стало суціль­не вороже мінування зайнятих територій Сходу України.
17 грудня 2016 року моніторингова місія ОБСЄ у районі Світлодарська та Дебальцевого задокументувала 700 розривів мін та снаря­дів великого калібру. 18 грудня - їх зафіксова­но вже 2900. У цей день було здійснено спробу атаки рашистів на українські позиції. Ворогом були здійснені три вогневих нальоти від трьох до шести годин кожний.
У результаті збройних сутичок українські війська змогли зайняти 4 опорних пункти во­рога в лісі, на високому схилі, західніше від Грязевського ставу.
23 грудня 2016-го до селища Новолуганське, що тривалий час перебувало в «сірій» зо­ні, увійшли підрозділи батальйону «Донбас-Україна». З нашого боку недорахувались кіль­кох убитих і поранених.

2017-й рік.
На січень 2017-го року ЗСУ знаходились за 5-6 км від окупованого Дебальцевого, а рік то­му наші війська перебували на відстані 25 км. 23 січня відбулось бойове зіткнення північні­ше с. Калинівки. Впродовж усього часу з обох боків велися позиційні бої. Батальйон «Айдар» зайняв позиції біля Новолуганського. Українські війська здійснили шалений обстріл селища Луганське.
13 вересня 2017-го йшли систематичні об­стріли Світлодарської дуги. 4 грудня 2017-го року один із підрозділів ЗСУ, який виконував бойо­ве завдання в районі Світлодарської «дуги», відбив на­пад диверсійно-розвідувальної групи російських окупа­ційних військ.

2018- й рік.
На початку лютого 2018-го українські війська знищи­ли другу позицію терористів.
24 листопада поточного року Збройні Сили України звільнили с. Розсадки Бахмутського району Донецької області.

2019- й рік.
Увесь рік ішли позиційні бої.

2022-й рік.
24 травня 2022-го ЗСУ тимчасово відійшли від Світлодарська. Під час відступу було знищено міст через р. Луганку і війська закріпились у с. Луганське, зберігаю - чи контроль над Вуглегірською ТЕС. У кінці липня 2022-го українські війська відступили до Новолуганського, району Вуглегірської ТЕС та населених пунктів Семигір’я і Кодема.
Чому бойовикам так важлива Світлодарська дуга?
За словами ексочільника «Азова» Андрія Білецького, Світлодарська «дуга» має невелику відстань - 15 км. Поруч розташоване м. Дебальцеве А воно є найбільшим залізничним вузлом між ДНР та ЛНР. Коротка відстань дає можливість ЗСУ використовувати артилерію навіть невеликих калібрів для накриття станції Дебальцеве, де перебував ворог. А тому надважливо для ворога «зріза­ти дугу» і відкинути українські війська на безпечну для рашистів дистанцію.
Станом на сьогодні Світлодарська дуга знаходить­ся у підпорядкуванні ворога.
А я продовжую бесіду з батьком Артема - Олександром Анатолійовичем.

- Як загинув Артем, адже він був у числі перших у Варвинській громаді, хто віддав своє молоде й квітуче життя за Україну в ході війни?
- Це трапилось 26 травня 2022 року біля населеного пункту Новолуганське Бахмутського району Донецької області

За словами побратимів Артема, троє друзів-військовозобов’язаних жили разом і мали позивні: Бонд, Банан і Люба (Любчик). Тож, 26 травня 2022-го вони просну­лись зранку. Бонд заварив каву і покликав хлопців. У цей момент над їх дислокацією (с. Новолуганське) проле­тів безпілотник, а через миттєвість розпочався шалений обстріл. Хлопці кинулись до приміщення спостережного пункту, але обстріл був настільки сильний, що не було можливості підвести очі.

Вони попадали на землю. Як виявилося, військовослужбовців безжально обстрі­лювали ворожі танки.

Після припинення атаки в Банана був перелама­ний хребет, у Бонда - зламаний ніс, а потім Бонд звернувся до Люби - той мовчав, лише по його обличчю розійшлися червоні плями. Друзі зрозуміли, що юнак тяжко поранений. До нього негайно викликали лікаря, з яким Люба дружив. Напевне його правий бік був ду­же пошкоджений, бо лікар сказав санітарам не пере­вертати на цей бік. Лікар ще кілька хвилин посидів бі­ля тяжкопораненого, а потім скинув рукавички і жбурнув їх у бік, сказавши: «Все... Люби немає...Прощавай, герою!» - і гірко заплакав.









Побратим Коля на позивний «Фіша» неодноразо­во розповідав батькові Артема про те, як бійці взво­ду любили його сина. Сам Фіша постійно підкреслю­вав, що хотів би мати Артема своїм зятем.
Він розповідав і плакав, повторюючи: «Яка люди­на!... Яка була людина!... Таких немає. Він один та­кий.»

А взводний старшина, бачачи працездатність Люби, забирав його до себе, умовляючи переходи­ти. Правда, Люба не хотів своїх хлопців залишати. Дуже вже зріднилися, адже ця дружба була скріпле­на кров'ю.

Із усього взводу неушкодженим залишався лише один воїн. Тож 2-3 червня батальйон вивели з населеного пункту Новолуганське для доукомп­лектування.

- Хто сповістив про це?
-Очільник третього відділу Територіального цен­тру комплектування Сергій Юрченко та спеціаліст центру Леся Коломієць.

-З а деякий час до трагічної події зателефонував син, - пригадує мама, - і сказав: «Мамо, є ймовірність, що ми декілька днів можемо не виходити на зв'язок. Нас навіть можуть оточити.»
А я йому у відповідь: «Синочок, ти хоч просто за­ходь в «Телеграм», не пиши нічого, а просто зайди, і я побачу, що ти живий. Більше мені нічого не потріб­но.»

Жахливо, але син був у «найгарячіших» точках Сходу України, прямо на лінії розмежування.

-Указом Президента України Артем Любчик був удостоєний ордена «За мужність» ІІІ ступеня (по­смертно). Де і як Ви отримали нагороду?..
-Орден вручав голова ОВА В.А. Чаус у лютому 2023-го.

-Безперечно, Артемко, будучи наймолодшим із усіх славних героїв-земляків, які загинули за Україну та рідну Варвинщину (йому виповнивсь лише 20 років), обов'язково мав якусь мрію, адже всі моло­ді люди про щось мріють. Якою була мрія Артема?...
-Хотів досконало вивчити інформатику. Він на своєму рівні приклав максимум зусиль, щоб само­стійно опанувати її. За час служби Артема часто ви­кликали в штаб військової частини і просили допо­могти розібратись із комп'ютерами.
А в ході служби в Збройних Силах України вирі­шив стати військовим.

-Пройшов час із тієї жахливої миті, коли ви отри­мали звістку про втрату сина. Розумію, що цей біль ніколи не загоїться... Що Ви робите у пам'ять про си­на?- запитую маму.
-По-перше, кімната Артемка навічно залишилась його кімнатою. На стінах висять фото сина, його шкіль­ні дипломи та грамоти, військові та бойові нагороди.

По-друге, якщо ми з чоловіком чуємо, що хтось збирає кошти на допомогу військовій частині, ми обов'язково здаємо в пам'ять про сина.

По-третє, щоб хоч чимось прислужитися захисни­кам, ми намагаємось систематично вносити кошти всім волонтерам, які допомагають фронтовикам.

По-четверте, якщо хтось із мешканців Варви ро­бить добру справу, наприклад, встановлює дитячий майданчик чи облаштовує лавочки для відпочинку, ми завжди фінансово допомагаємо - в пам'ять про си­на, проговорюючи: «Синочок, знай, ми тебе пам'ята­ємо, і завжди будемо пам'ятати".

Крик душі, перемішаний із болем, відчаєм і страж­даннями, постійно розриває батьківські серця, важко стримати сльози.

Тож, у розпачі Олександр Анатолійович зверта­ється до сина:

Артеме, рідний сину!
Тебе взяли і просто вкрали Із нашого життя.
Російський танк підступно Вистрілив у спину,
Забрав навіки молоде життя.
Так спочивай же з миром,
Любий сину,
Ти - наш Герой,
Ти - наше рідне соколя...

Читає ці рядки тато і сльози течуть по його щоках.

Ось таким, справжнім життєвим енерджайзером, переповненим кипучою енергією, направле­ною на добрі справи, був захисник Батьківщини, військовослужбовець, справжній патріот України та своєї малої Батьківщини - Варвинщини - Артем Любчик...

Шановне товариство!
Нам усім, а не лише рідним загиблих, важливо пам'ятати про героїв, адже вони захищали усіх нас і робили все, від них залежне, для наближен­ня світлого Дня ПЕРЕМОГИ!

Валентина САВЕРСЬКА-ЛИХОШВА, Варвинський селищний голова Фото з архіву родини Любчиків.

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: