Олександр Бабич: «Під час наступу розвідка – це ті ж самі штурмовики»

Добавить новость

Четверг, 26 Октября 2023 18:49  |  Просмотров: 1918

Влітку цього року ЗСУ прорвали оборону ворога на Запорізькому напрямку, повернувши під контроль декілька населених пунктів. В одній із таких операцій брав участь і уродженець Городнянщини, командир взводу розвідки 47-ї механізованої бригади «Магура» Олександр Бабич.



Він добровільно прийшов до військкомату, аби стати на захист Батьківщини. Після тривалого навчання був серед тих сміливців, які одні з перших форсували першу лінію оборони на Запоріжжі неподалік Малої Токмачки, за що у серпні цього року був нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.

Олександр Бабич родом з міста Городня Чернігівської області. Після закінчення дев’яти класів вступив на навчання до Чернігівського ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою. Дядько – військовий, дід – військовий, тому й не дивно, що Олександр обрав цей напрямок.

Тоді, хлопчиною, він мріяв стати льотчиком. Проте життя розпорядилося по-іншому.

«З військовим вишем у мене не склалося. Після завершення ліцею я, звісно, спробував вступити до Харківського національного університету повітряних сил ім. І. Кожедуба, проте за показниками здоров’я не пройшов відбір. Так, власне, і завершилась, не розпочавшись, моя кар’єра військового льотчика, – розповідає Олександр. - Тоді я вирішив вступати до Харківського національного педагогічного університету ім. Сковороди, бо саме місто Харків мені дуже подобається. І хотілося навчатися й жити саме там – що, власне, і сталося».

Вступивши до харківського вишу і облаштувавшись на новому місці, хлопець шукає себе. У той час він починає захоплюватися кулінарією. Влаштовується в один із харківських ресторанів помічником кухаря і паралельно вчиться.

«Мені подобається кулінарія, подобається для когось готувати, – говорить Олександр. – І я працював в одному з ресторанів Харкова, планував розвиватися в цьому напрямку».

У Харкові Олександр проживав в уже відомому на весь світ районі – Північній Салтівці. Напередодні повномасштабного вторгнення він пізно ввечері повернувся додому з роботи і мав свої плани на 24 лютого, але росіяни їх поміняли.

«Рано вранці 24 лютого вже було чутно вибухи, вікна в квартирі ходили ходуном, за вікном виднілась червона заграва від вибухів, – згадує той ранок Олександр. – Десь о 7 ранку ми з друзями вийшли на вулицю, а там люди бігають, метушаться, знімають гроші у банкоматах, стоять у черзі по продукти».

Того ж таки дня Олександр дізнався, що колони російської техніки зайшли до рідної Городні, де в нього лишалася мама. Рідна людина опинилася в окупації, за весь час якої їй вдалося лише раз зв’язатися з сином, щоб дізнатися, як він, і сказати, що сама жива і здорова.

«Дуже переживав, коли з мамою не було зв’язку, – згадує Олександр. – За себе не боявся, боявся за неї. Бо зв’язку зовсім не було. Ми жили десь місяць на Салтівці з товаришами. Рано вставали, ходили по воду, по продукти. Черги в магазинах були до двох кілометрів. Такі ж самі черги стояли, щоб зарядити телефон. Через деякий час ми виїхали в Черкаси, і я відразу пішов у військкомат. Не знаю, чому прийняв таке рішення. Я часто себе про це запитував, але відповіді не маю. Просто відчув, що настав мій час, що я маю піти. Хтось же має воювати, бо в іншому випадку росіяни все ж прийдуть у Київ. Це було моє обдумане рішення».

У той час вже звільняли Чернігівщину, тож хлопцю у черкаському військкоматі сказали їхати за місцем проживання, тобто в Чернігів.

«Я, звісно, поїхав у Чернігів, зайшов у військкомат і відразу поїхав до мами в Городню, – говорить військовий. – А десь за місяць подзвонили з військкомату і запросили на службу. До цього у війську я не служив, за плечима була лиш військова кафедра і навчання в чернігівському військовому ліцеї. Тож мене спершу відправили в навчальний центр, де я провів місяць. А потім, після навчання, був розподіл по бригадах. Я потрапив до 47-ї механізованої бригади «Магура», де став командиром взводу розвідки».

Навчання за кордоном

Разом із іншими бійцями 47-ї ОМБр «Магура» Олександр понад місяць проходив навчання у Німеччині. На американській військовій базі українців вчили, зокрема, інструктори зі США: кожен із них відповідав за свій напрям роботи. Вчили як військовій науці, так і керуванню західною технікою.

«Я взимку цього року в складі 47-ї бригади на півтора місяці їздив до Німеччини. Ми туди поїхали на навчання і отримати американські «Bradley» – бойові машини піхоти. Ця техніка дуже крута, все комп’ютеризовано, броня значно краща, ніж у наших БМП, товща. Там ми навчалися ними користуватися. Також була бойова теорія і тактика, тактична медицина. До речі, щодо тактичної медицини, то американські інструктори дають непогані знання. Навчали нас на одній із баз НАТО, – розповідає Олександр. – Та, як виявилося, ми також можемо їх дечому навчити. Наша війна значно відрізняється від тих, де брали участь натовські, американські військові. В нас зовсім інша війна. В них же під час операцій спершу літаки, потім артилерія, потім вже йде піхота. А ми не можемо, не маємо права так воювати. І наш досвід для них також цінний. Ми ж воюємо з сильним противником, який переважає в техніці і особовому складі. Я б сказав, значно переважає. І це, я хочу зауважити, не «чмоні», як усі звикли говорити. Це професіонали своєї справи. Вони досить гарно екіпіровані і мають багато техніки. І навички воювати в них також є».

Західна техніка рятує життя

Протягом бойових дій у Запорізькій області вже траплялося безліч разів, коли американська БМП «Bradley» рятувала українську піхоту. Цьому значною мірою сприяла надійна броня цієї техніки. Олександр розповідає, як під час одного з боїв «Bradley» витримала підрив на міні.

«Я був дуже вражений міцністю цієї техніки. І якщо порівнювати її з радянськими зразками озброєння, як-от БМП та БТР, то це зовсім різні класи захисту. «Bradley» краща як в озброєнні, так і в захисті екіпажу. У нас всі екіпажі, які підірвалися на міні чи постраждали від влучання ПТУРа, лишалися живі, – каже Олександр. – Був випадок, коли наші хлопці підірвалися на міні. Машина, звісно, постраждала, а от екіпаж лишився живий. Звісно, з пораненнями, контузіями, але живі. І це найголовніше – життя людей. Якби більше таких бронемашин для ЗСУ».

Заміновано все!

Україна сьогодні – одна з найзамінованіших країн у світі. Станом на літо 2023 року загальна площа замінованих наших територій складає понад 173 тисячі квадратних кілометрів. Аби розмінувати їх, за оцінками експертів, знадобляться сотні років. Найбільше та найщільніше замінованими вважаються Запорізька, Донецька, Луганська, Харківська та Херсонська області, де й досі тривають важкі бої.

Росіяни, як розповідають військові, мінують наші землі цілими гектарами: протитанковими, протипіхотними мінами, різними «розтяжками», мінами-пелюстками. До речі, останні – одні з найпідступніших.

Ворог мінує буквально кожен метр – якщо у росіян є час перед відходом з власних позицій, вони також заміновують траншеї та окопи, бліндажі й усе довкола них. Інколи мінують тіла своїх загиблих, а також тіла українських військових і підбиту у боях техніку.

«Я думаю, всі розуміли, що на тих територіях, де ворог окопувався більше року, буде багато мін, але такої кількості точно ніхто не очікував, – говорить Олександр. – Кажуть, противника не можна недооцінювати, і ми знали, що буде непросто, але щоб аж так... Таке відчуття, що росіяни на тій ділянці тільки й займалися рік тим, що ставили міни. Перша лінія вся в мінах, багато мін. Ми там ходили з саперами. Ті прокладають вузьку доріжку, з якої не можна сходити. Поранених своїх виносили теж із саперами. Там усе засіяне мінами і розтяжками. Був випадок: людина наступає на міну, падає, зачіпає розтяжку рукою і йому відриває руку, потім іншу. Це страшно. Та й мені здається, ще й удача військова грає роль. Було таке: йдемо групою, перші пробігли по посадці нормально, а через пару хвилин за нами пройшла і підірвалася людина».

Лишилися зовсім немічні чи «ждуни»

Села в Запорізькій області, які знаходяться недалеко від лінії фронту, майже постійно зазнають ворожих обстрілів. Причому луплять росіяни по них усім, що мають, не жаліючи. Більшість мешканців таких населених пунктів вже давно повиїздили до більш безпечних місць. Проте лишаються й ті, хто відмовляється полишати свої домівки. І в кожного свої причини.

«Були ми в Малій Токмачці – до повномасштабної війни це було невелике село, але його вже немає. Просто кругом розруха, – продовжує Олександр. – Коли ми заїхали, там ще були люди. Деякий час ми навіть жили там, у покинутих будинках, щоб ніхто не знав. Одного дня до нас зайшов дід, і в нього на кепці був зображений російський прапор. Він подумав, що то вони зайшли в село. І не дуже зрадів, коли дізнався, що ми – українці. Загалом ми намагалися менше розмовляти і спілкуватися з місцевим населенням, яке там лишилося. Вони не раді були нам – у всякому разі, ті, що мені зустрічалися. Не дуже вони були доброзичливі. Тобто мені здалося, що там чекають росіян. Іншого пояснення в мене немає. Адже в селі нема ні світла, ні води, ні продуктів, постійні обстріли, а вони сидять. Мала Токмачка знаходиться за три кілометри від позицій росіян. І там лупило все, що є. КАБи прилітали різні – від 250 до 1000 кілограмів. Вони, як на мене, найстрашніші. Чого там сидіти мирним – не розумію».

Штурмував російські позиції на Запоріжжі

На початку літа цього року 47 ОМБр «Магура» отримала дуже складне та важливе завдання: прорвати російську оборону на Запоріжжі в напрямку міста Токмак. Один із найскладніших для українських військових напрямок – від сіл Оріхова і Малої Токмачки вздовж лінії фронту до Токмака. Окупанти облаштували там кілька ліній оборони і встановили на шляху українських сил безліч мінних полів. Окрім цього, там цілодобово працює російська авіація. Та прорив цієї лінії оборони рашистів поблизу Токмака відкриває змогу ЗСУ рухатися далі до Мелітополя – стратегічного міста біля Азовського моря. Його визволення переріже сухопутні шляхи постачання до Криму. Наш герой брав участь у перших контрактах у напрямку Новопрокопівки і Роботиного, які зрештою потім були звільнені.



«Перший бій я пам’ятаю, але підсвідомість, напевно, так влаштована. що стирає усі деталі. Я б сказав, усі найжахливіші деталі, – говорить Олександр. – Під час наступу розвідка – це ті ж самі штурмовики, військова розвідка в піхотній бригаді працює разом з піхотою. Тож ми, як і піхота, штурмували російські позиції, відбиваючи їхні окопи.

Перші дні здавалося, що то комп’ютерна гра. Взагалі, поки мене не поранили, було відчуття того, що ти молодий і тебе не можуть вбити.

Пам’ятаю той день, коли ми пішли в наступ. Часто запитують, чи було страшно. Звичайно, що було. Там всім страшно – головне зібратися і взяти верх над своїм страхом.

У кожного військового є якісь свої обереги, амулети. Перед важливими завданнями чи наступом кожен хоч ненадовго занурюється в себе. Хтось молиться, хтось дивиться на фото сім’ї чи дівчини, хтось тримає в руці свій оберіг – у когось це іконка, в когось – футболка, в когось – дитячі браслети. Є такий і у мене – ланцюжок із хрестиком, який товариш подарував перед тим, як я пішов на службу. Перед штурмом усі про щось своє думають і за свої талісмани тримаються. Це нормально. А потім з’являється ворожа піхота, ти отримуєш наказ, збираєшся і просто з холодною головою робиш свою роботу. На війні не можна «тупити», бо ціна цього – життя, в чому я не одноразово переконувався на полі бою.

Ми першу ніч штурмували на «Bradley», і мушу сказати, цей штурм не був вдалим. Ми не очікували таких мінних полів. Там на кожному сантиметрі розтяжки, протипіхотні міни-пелюстки. Дуже важко. Просто піхотою йти дуже важко, бо міни скрізь.

Та наступного дня ми знову пішли в атаку, і нам вдалося.

Пам’ятаю, як ми штурмували їхні окопи. Штурм тривав 10 днів. Цей час ми майже не спали і не їли. В принципі, й не хотілося. Я, до речі, після штурму ще декілька днів не їв, бо не міг. Це ж літо, на вулиці спека, а скрізь трупи, розірвані тіла, кров – такий запах стояв…

Коли зайняли їхні окопи, то трохи був здивований тим, як вони там облаштувалися. Там не земляні траншеї, а цілі «квартири» з повноцінними спальними місцями. Вони довго окопувалися і мали купу часу обжитися в них. Чого ми там тільки не знаходили... Навіть гумових жінок».

Поранення отримав, повертаючись з «нуля»

«Коли ми виконали поставлені задачі, зайняли ворожі окопи, то наша група розвідки в складі трьох чоловік 18 червня повинна була відходити. Тож ми переночували з піхотою у щойно відбитих окопах, збираючись повертатися на наступний день, але на ранок знову почався бій. Росіяни прагнули повернути ворожі позиції, і нас почали обстрілювати з танка, – з перервами згадує той день Олександр. – Коли займаєш їхні позиції, вони знають координати, і зрозуміло, що обстрілюють. Тому насипали вони щедро, а після того почала йти і ворожа піхота. Вагнери взагалі лізли під своєю ж артилерією і закидали нас гранатами. Вони не лякаються, навіть коли по них стріляєш. А ще вони майже ніколи не забирають своїх поранених і вбитих. Нам навіть доводилося прикопувати їхніх загиблих, коли ми займали ворожі позиції».

У той злощасний день загинули декілька його побратимів, а Олександр отримав важке поранення голови. Він смутно пам’ятає, як його евакуювали і як він опинився в лікарні. Це було в районі Роботиного, але дійти до нього військовий не зміг.

«Я пам’ятаю, як по нас почав працювати ворожий танк. Пам’ятаю, як кричав побратиму сховатися в бліндаж, а він чомусь із нього вийшов. І в цей час прилетіло. Він загинув у мене на очах. Людину, з якою я недавно сидів поруч, навіть будував якісь плани, просто розірвало. Мені прилетіло в голову. Ми почали відходити. Я не знаю, як нам вдалося вибратися, бо все пливло перед очима. Медики з точки збору вивезли мене до стабілізаційного пункту, потім було Запоріжжя, а потім перекинули в Дніпро, після – в Київ. Вже там зробили операцію і перевели в Чернігів, – розповідає військовий. – Я ще в Дніпрі просився у Чернігівський госпіталь. Там до дому ближче, та й мама змогла б приїхати».

Попереду на Олександра чекали декілька місяців лікування. Причому це стосувалося не лише фізичного здоров’я, важко було й і психологічно. Як розповідає сам герой, коли ти там, на полі бою, то нема має часу думати про те, що відбувається довкола. Та коли опиняєшся в мирному житті, час з’являється. І спомини побаченого, пережитого картинками спливають у пам’яті.

«Лікування було довготривалим, після чого ВЛК написала висновок – обмежено придатний. Тобто тепер мені не можна обіймати бойові посади. Ось так…»

За особисту мужність, виявлену у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане виконання військового обов’язку лейтенанта Олександра Бабича було нагороджено орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.

Джерело: che.cn.ua

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: