Бджола дівичанська або з історії пасічництва у Володьковій Дівиці

Воскресенье, 20 Августа 2023 17:49 | Просмотров: 2924 | Обновлено 20 Августа 2023 18:20

Бджільництво належить до найдавніших занять українців. Упродовж багатьох віків існування бджільництво пройшло кілька етапів розвитку, з яких дослідники виділяють три основні: дике, бортне, вуликове. Початкове бджільництво було неорганізованим заняттям; в ущелинах скель, у лісових хащах наші далекі предки знаходили гнізда бджіл і найпростішими засобами добували так званий «дикий мед», цілком знищуючи бджолині сім’ї.

Наступним був період, коли бджільництво розвивалося як лісовий промисел. Дикі бджоли роїлися природним способом у лісах, на висоті 4-6 метрів у дуплах дерев, які називалися бортями. Звідси походить й назва промислу – бортництво. Це заняття також залишалося хаотичним, досить примітивним, а спосіб медозбору – важким і навіть хижацьким: знайшовши гніздо і прорубавши до нього потрібний отвір, мед повністю вибирали, а бджіл винищували. Цей спосіб, порівняно з першим, вимагав більшого досвіду, вдосконалених знарядь праці. Найбільша недосконалість обидвох способів медозбору полягала у винищуванні бджіл, що негативно впливало на загальний стан бджільництва.

З давніх-давен люди почали утримувати бджіл на спеціально обраних і захищених ділянках землі. В лісистих місцевостях їх називали посіки, а згодом пасіки. Перехід від бортництва до утримання бджіл на пасіках тривав довго. Проте дослідники стверджують, що розквіт Київської держави (Х-ХІ століття), її суспільно-економічні умови, сільськогосподарське освоєння територій вже тоді сприяли перетворенню бортьової форми бджільництва у пасічну.

У XIV столітті розпочався період так званого одомашнення бджільництва. Якщо раніше бджіл утримували у природних дуплах, то тепер – у штучно виготовлених дуплянках, чи колодах. Їх майстрували із соснових кругляків, видовбуючи чи випалюючи спеціальну порожнину для бджіл і отвір для догляду за ними. Таку колоду – прообраз майбутнього вулика – прилаштовували, як і колись, високо на деревах.

Вулики-дуплянки

Так започатковувався наступний етап розвитку – вуликове бджільництво. Удосконалювався спосіб збирання меду. Бджолині гнізда уже не руйнували, а зберігали, залишаючи на перезимівлю певну кількість меду. Бортні землі та дерева знаходилися й у лісостеповій частині Чернігівщини. У 1627 році бортна земля зафіксована у Дівицьких ґрунтах, крім того на час отримання (4 березня 1623 року) Самуелем Володькевичем привілею на ці землі поряд з городищем Дівиця знаходилося Тотичівське пасічище, куди на теплу пору року привозили бджолярі свої вулики. Це перша відома на сьогодні письмова згадка про бджільництво у селі. Не випадково одним із гербових символів села Володькова Дівиця є бджола – символізує працелюбність та невтомності наших жителів, натяк на місцевість «Тотичівське пасічище», яке було відоме ще за часів Речі Посполитої.

Частина герба села

Унаслідок інтенсивного освоєння лісових угідь під ріллю зменшувалася кількість лісів, а отже, і число бортяних дерев, що спричинювало занепад бортництва.

Наприкінці XIV – на початку XV століть колоди-дуплянки уже не підвішували на деревах, а розміщували на розчищеній ділянці.

Вулики-дуплянки

Так виникали присадибні пасіки, хоча ще довго інструментарій, способи догляду за бджолами і навіть форми колод майже не відрізнялися від тих, що побутували у традиційному бортництві. Процес витіснення традиційного бортництва відбувався дуже повільно і був майже остаточно завершений у XVIII столітті.

Афанасій Шафонський у своєму топографічному описі Чернігівського намісництва зазначає, що у Ніжинському повіті знаходиться 4500 вуликів на 120 бджоляниках. Пасіка графа Петра Румянцева-Задунайського, яка налічувала 770 вуликів, розміщувалася у дівичанській економії. Догляд за нею здійснювали кріпості графа. Цікаво, що після скасування кріпацтва саме колишні піддані продовжили займатися пасічництвом, але уже із своїми бджолами. Зазвичай пасіки розміщували поблизу садиби (в саду, на городі чи леваді), влітку вивозили вулики у поле, ближче до медоносних рослин.

На пасіці

Мед вживали у своїх та питних будинках, а надлишковий продавали у місто. Віск збували Рильським купцям.

Початком якісно нового етапу розвитку галузі можна вважати 1814 рік. Саме тоді наш видатний співвітчизник Петро Прокопович заклав основи раціонального бджільництва винайшовши перший у світі розбірний вулик. Особливість якого полягала в тому, що під час медозбору вощина не руйнувалася, а крім того, забезпечувався добрий догляд за комахами. Петро Іванович також запропонував дерев’яну решітку, через яку проходили робочі бджоли, але не могла пройти бджолина матка, що дозволяло обмежувати вирощування розплоду. Він уперше у світі отримав чистий стільниковий мед без попереднього винищення бджіл. З іменем Прокоповича пов’язане також заснування у 1828 році першої у світі школи бджільництва.

Петро Іванович Прокопоич

Винахід і подальше удосконалення рамкового вулика поклали початок раціональному пасічництву в Україні, а також у багатьох інших країнах світу. Конструкція рамкових вуликів в Україні не зазнала істотних змін; вони відрізнялися радше формою та матеріалом. Найчастіше виготовляли дерев’яні вулики, побутували й плетені з соломи (на Поділлі, Слобожанщині) чи лози, обмащені глиною, навіть керамічні – у вигляді великого горщика.

Завдячуючи Петру Івановичу жителі нашого села мають змогу користуються таким важливим видом транспорту як залізниця. У початковому варіанті Дівиця не планувалася на залізничному шляху. Але відомий винахідник вулика з рамкою, бджоляр з села Митченків Петро Прокопович дізнався, що прокладання залізниці планується по старому Московсько-Київському тракту, що пролягав тоді через Глухів, Батурин, Борзну і далі на Київ. Виявилось, що на цій території знаходилася пасіка вченого. Прокопович відразу ж надсилає на ім’я уряду прохання про перенесення залізниці. Прохання Петра Івановича задовольнили і вирішили прокладати колії через Ворожбу, Конотоп, Бахмач, Ніжин і відповідно через Володькову Дівицю.

ХVIII і перша половина ХІХ століття були періодом різкого зменшення бджільництва. Дешева продукція промисловості (виноробство, пивоваріння, цукрова промисловість) поступово витісняли продукти бджільництва. Скорочувалося бджільництво і через заборону розводити бджіл у лісах і поступово воно перетворилося в аматорську галузь заможної верхівки села. Незважаючи на це, спілки бджолярів час від часу організовували окремі заходи, спрямовані на розвиток місцевого бджільництва. Під час однієї з таких виставок у липні 1846 року в місті Ромни козак Ніжинського повіту Ващенко показав кращий віск, за що отримав похвальний лист.

Перша світова і громадянська війни важко відобразились на економіці. Практично єдиним джерелом харчового цукру в державі в той час могло бути тільки бджільництво. Але кількість бджолиних сімей у 1919 році становила не більше 3 мільйонів, що понад ніж у два рази менше довоєнного періоду. Зокрема, у 1910 році було 6,3 мільйонів бджолиних сімей.

Від початку XX століття бджільництво в Україні розвивалося у двох секторах: індивідуальному (приватному) і колективному. Першим законодавчим актом Радянської держави щодо бджільництва був декрет «Про охорону бджільництва» 1919 року. Прискорений розвиток бджільництва був найбільш раціональним шляхом покращення цукрового балансу держави, з цією метою і був прийнятий згаданий декрет.

Декрет «Про охорону бджільництва» не тільки зберіг бджільництво як галузь, а й сприяв його розвитку. У 1922 році почало розвиватися майже зруйноване за час інтервенції і війн бджільництво. Було створено мережу бджільницької кооперації, яка забезпечувала пасічників штучною вощиною, пасічним інвентарем. Кооперація організовувала різні заходи з поширення знань з бджільництва, курси, виставки, проводила боротьбу з хворобами бджіл.

Курси колгоспних пасічників Носівщини.1952 рік

Впровадження нових методів пасічникування з вищою продуктивністю праці здійснювалось одночасно з поширенням утримання бджолиних сімей у рамкових вуликах. Найбільшу їх частину переселили у нові вулики протягом першої чверті XX століття. Пасіки заможного прошарку селян унаслідок насильницької колективізації на переломі 20-30-х років стали основою колгоспного бджільництва. До 1930 року в Радянському Союзі нараховувалось більш ніж 5,5 мільйонів бджолиних сімей, а на початку Другої світової війни вже 10 мільйонів бджолосімей.

Різкий спад їх чисельності відбувся в період нацистської окупації – у 1944 році залишилося 10% довоєнної кількості. Так у 20 пасічників село було 105 вуликів із бджолами і були зосереджені на кутках Криниця, Грузилівка, Комарівка та Карабановка, тобто з тієї частини села, яка межує з лісом та лугами. Найбільша пасіка із 34 вуликів була у Костянтина Ігнатченка, він єдиний носив офіційний статус бджоляра.

Відродження галузі у повоєнні роки тривало довгий час. Через економічні труднощі, а також обмеження бджільництва статутом колгоспів (у присадибному господарстві їх членів дозволялось утримувати не більше 20 вуликів) приватний сектор приросту бджолиних сімей і пасічної продукції майже не давав. Згодом таке становище виправилось, особливо після пом'якшення податкової системи, зокрема звільнення селян від оплати податку за утримання бджіл. З метою післявоєнного відновлення галузі урядом в лютому 1945 року приймається постанова «Про заходи в розвитку бджільництва». Нею зменшено податок з присадибних пасік, що мали до 15 вуликів, на 50% і з тих, які мали від 15 до 25 вуликів – на 25%. За період з 1944 по 1953 роки бджільництво збільшилося у 9 разів. Пасіки мали в цей час уже 93% колгоспів. Середній розмір пасіки у республіці становив 65 сімей бджіл.

Свого часу в колгоспі імені Крапив’янського пасічниками (110 вуликів стояли під Панським гаєм) працювали Олексій Федорина, Федір Ярмош, Павло Бойко. На пасіці колгоспу імені Куйбишева трудився Дмитро Сірик, інвалід війни.

Дмитро Сірик

Він разом із Олексієм Вовкогоном розширили пасіку до 168 бджолосімей (двадцятирамкові вулики-лежаки), а молодий дипломований Андрій Давиденко, який прийшов у 1979 році на зміну старшому поколінню у перший рік своєї роботи викачав півтори тони меду. Виїздили весною «на дубину» для перги, на гречку. Остання давала гарний результат при агрономі Віталію Бурдінському, який слідкував за сівозміною. Мед викачували за допомогою двох медогонок з п’ятої години ранку до десятої потім гартаначка, продовжували о 16.00, коли починала спадати жара, і до 20.00.

Свого часу в колгоспі імені Куйбишева пасічникували Степан Пилипчак, Сава Крапив’янський, Микола Костюченко, Василь Крапив’янський, Ніна Литвиненко.
У цей час на своїх пасіках паралельно трудилися Іван Буряк, Микита Бочковський, Кирило Костюк, Миколай Судоса, Микола Плющь…

Іван Сердюк

У кінці 70-х років ХХ століття у селі з’явився кліщ варроа, який наніс значної шкоди бджільництву та змусив покинути улюблену справу не одного пасічника. Серед розчарованих був Сергій Москаленко, у якого переплелися пасічницькі традиції Кобижчі та Дівиці, але це спонукало юного сина Михайла вдумливо зайнятися бджолами. У Михайла Москаленка, член спілки пасічників України, активного учасника Ніжинського і Носівського осередків бджолярства одна з найбільших пасік у селі. Він займається громадською діяльністю, популяризацією та захистом бджільництва, за що був нагороджений медаллю «Пасічна слава» ІІІ ступеня.

Михайло Москаленко (2 праворуч) серед бджолярів Ніжинщини відзначили на Всеукраїнському рівні

Останній пасічник колгоспу Микола Лапко прийняв від свої попередників 8 вуликів. За 12 років пасічництва у колгоспі бджоляник збільшилася до 60 вуликів та 5 резервних. За свою роботу Микола Степанович отримував 70 рублів зарплатні та 40 рублів за сторожування. На пасіці, яка знаходилася у колгоспному саду був добротний омшаник у землі. На весні вулики виносили на точок для обльоту бджіл, під час цвітіння гречки їх грузили на платформи і возили на поле.

Микола Лапко (праворуч)

Зазвичай викачували не менше чим пів тони меду, тільки в рік смерті голови колгоспу, Григорія Ілляша, бджоли дали меду менше звичайного – 300-400 кілограмів. Мед до Спасу продавали колгоспникам по нижчій ціні. Після виходу на пенсію Миколи Лапка пішла у небуття і колективна пасіка.

Чимало жителів нашого села, життя яких розкидало по різних куточках України і світу привозили із собою не тільки матеріальні та духовні цінності, а й звичаї та традиції ведення бджолиного господарства. Один із таких прикладів є село Терсянка Запорізької області, куди жителі Дівиці переселилися у 1927 році. Там, Данило Голобородько, Симеон Ігнатченко, Лев Отроха примінили свої знання, вміння та навички у пасічництві на таврійських бджолах.

Лев Отроха. Село Терсянка. Серпень 1955 року

Протягом останніх десятиріч XX століття загальна чисельність бджолиних сімей збільшилась до 4,0-5,2 мільйонів. За цим показником Україна посіла одне з провідних місць у світі. В Україні існує система кадрового, ветеринарно-зоотехнічного забезпечення бджільництва, яке здійснюється, в основному, через Міністерство аграрної політики. Створена і функціонує Спілка пасічників України, обласні організації, якої співпрацюють з відповідними структурами сільського господарства.

Бджільництво України розвивається з великим потенціалом на перспективу. Сприяють його розвитку прийнятий у 2000 році Закон України «Про бджільництво» та запроваджений у 1998 році День пасічника (19 серпня). На сьогоднішній день у Володьковій Дівиці нараховується до п’ятдесяти бджолярів. Хтось може похвалитися, що він у четвертому-п’ятому поколінні пасічник, а хтось тільки починає знайомство із цією комахою. Розводять переважно українську степову та карпатську породи, але зустрічається і бакфаст. Не стояли осторонь пасічники села, коли була потреба у воску для окопних свічок і, звісно, передавали мед для захисників.

Анатолій Кохно

Тарас Лисак

Микола Охріменко

Традиційно освячення воску (свічок) відбувається 15 лютого в день Стрітення Господнього, а меду – 14 серпня в день пам’яті семи мучеників Маккавеїв матері їхньої Соломонії та вчителя їхнього Єлеазара на перший медовий Спас.

Освяченя меду

Освяченя меду в місцевому храмі

Святими покровителями бджолярів здавна вважаються Зосима та Саватій Соловецькі (день пам’яті 21 серпня). У народі вважають, що саме Зосима і Саватій навчили людей правильно утримувати свою пасіку. Саме при житті цих святих, у ХV столітті крилаті трудівниці почали «приручатися». Тому і не дивно, що на іконах вони зображені з різним пасічним знаряддям того часу: драбиною, вірьовкою, навіть, сокирою чи ножем.

Святі Зосима та Саватій

Праця біля бджіл завжди вимагала великого досвіду – вміння «відчитувати» бджолині міграції, знання їх дій та способів приборкання. Тому пасічниками найчастіше були літні люди, поважані на селі особи. Тарас Шевченко писав, що бджола вимагає для роботи коло неї «не лише удачної людини, а й лагідного і праведного мужа». Пасічництво – це наполеглива праця, дуже нелегка в наш час. В народі кажуть: «Бджіл тримати – не в холодку лежати. Розмовами меду не збереш». Але праця ця захоплююча, радісна і приємна. Бджільництво – це поезія сільського господарства, а для багатьох бджоли – це втіха, що прикрашає життя у старості.

На пасіці

Сергій ТИМОШИК. с. Володькова Дівиця