Обмежено придатного коропчанина Сергія Доценка відправили на передову, де він загинув

Добавить новость

Четверг, 17 Августа 2023 20:30  |  Просмотров: 32078

Для сорокарічного Сергія Доценка з Коропа це було перше по-справжньому бойове завдання. Разом із побратимами він пішов у розвідку боєм. Це було якраз на Трійцю - 4 червня. Із завдання коропчанин не повернувся, і не тільки він. Загинув воїн поблизу села Сторожове Волноваського району, що на Донеччині. Тіло бійця з поля бою змогли забрати тільки через тиждень, коли територія, просякнута наскрізь кров'ю українських воїнів, була звільнена. 13-го липня минуло сорок днів, як захисник Сергій Доценко загинув, навіки залишившись Героєм...



День, що посіяв тривоги

14-го січня 2023-го. Старий Новий рік. Дітки бігали від хати до хати, засівали, ба­жали господарям здоров’я, добра і миру. Та у душі 67-річної Валентини Федорівни Доценко з Коропа цей день посіяв триво­ги, переживання і сльози. Її сину Сергію вручили повістку. Уже наступного дня він мав бути з речами у військкоматі.

- Війна в Україні триває давно, але для нашої родини вона почалася тоді, коли Сергія забрали на військову службу, - починає розповідь Оксана, сестра Героя. - Брат - людина зовсім не військова. Він був обмежено придатним до військової служби: мав проблеми зі здоров’ям. І я була, чесно кажучи, здивована, коли йому вручили повістку. Спочатку хлопців відправили до Гончарівського, але там їх не взяли і відправили на Житомирщину до Звягеля (донедавна це Новоград-Волинський - авт.). У цій військовій частині було багато воїнів, котрі вважалися обмежено придатними. Говорили, що такі, як наш Сергій, будуть займатися матеріальним забезпеченням, але. Через пару місяців брату сказали, що він включений до складу бойової бригади. Говорили також, що на передову ці хлопці не потраплять, будуть на «зачистці». А сталося все з точністю навпаки.

В учебці Сергій пробув чотири місяці. Служив у складі 31-ї окремої механізованої бригади.

- Чому їх там навчали, напевне не знаю, говорив брат, що організовували стрільби­ща, до речі, у нього, зовсім не військово­го, дуже добре виходило влучати в цілі. Стріляв він непогано, хоча автомат тримав у руках, мабуть, уперше. До речі, брат лівша, і цей факт певною мірою вплинув на його військову спеціальність. Він був помічником гранатометника, - продовжує розповідь сестра полеглого захисника. - А згодом Сергія перекинули на другу лінію оборони. Це було десь на межі Донецької та Запорізької областей. Населених пунктів Сергій не називав. Говорив, що їх можуть кинути або на донецький напрямок, або на запорізький. Два чи три тижні вони були у тих посадках. Запевняв, що у них відносно спокійно: десь далеко вибухи чути, але в них майже без вогню. Хоча потрапили, були, і під обстріли: вочевидь, хтось здав їхні позиції, військові змушені були міняти місце дислокації.

Остання розмова

А третього червня Сергій зателефо­нував рідним і повідомив, що їхня група першою йде у розвідку боєм. Українські військові саме готувалися до контрнасту­пу в декількох напрямках.

- Я була шокована, що бійців, обмеже­но придатних, першими кидають у розвідку боєм, тим більше, без спеціальної для цього підготовки, - каже Оксана. - Сергій розповідав, що їхнє завдання - пробити дві лінії оборони на одному із напрямків. На момент розмови ще не розуміла, що пробити дві лінії оборони - це потрапити в самісіньке пекло. Керівництво ж бійцям не сказало, що це будуть мінні поля, що це буде ворожа артилерія, авіація. Хлоп­цям в руки - автомат, БК, на бронемашини
- і вперед: на «прощупування». І вони пішли. Уявіть собі, вони майже не бачили вогню, не знали, що таке справжній бій, бо ж чотири місяці в учебці пробули, декілька тижнів на другій лінії оборони, і їх, необстрі­ляних і непідготовлених, відразу кинули у гущу воєнних подій. Я знала, що розвідка боєм - це смертельно небезпечно, бо ж із такого завдання добре, якщо відсотків десять повертаються живими.

А у відповідь — тиша

Декілька днів Оксана не телефонувала братові, знала: він на завданні. А п’ятого червня в інтернеті одне з російських дже­рел писало, що українські розвідувальні групи, які пішли на «прощупування» в південно-донецькому напрямку повністю розбиті. Серце йокнуло. В одній із груп - їхній Сергій. Почала телефонувати бра­тові. Тиша. Почала набирати побратимів.

- У мене були номери сімох побра­тимів. Двоє з них були в госпіталі, решта на зв’язок не вийшла, - згадує сестра про пошуки брата. - Телефонувала я і до Васі Ковтуна з Атюші. З цим чоловіком Сергій разом призивався, з ним служив, з ним дружив. Говорив Сергій, що Вася теж має іти у розвідку боєм, але п’ятого червня. Та Василів телефон теж мовчав. Один із по­ранених, до якого змогла добитися, сказав, що доля Сергія йому невідома, але те, що відбувалося на полі бою, навіть у страшно­му фільмі не побачиш. Вогонь, смерть. На­ших полягло багато. А 11 червня на зв’язок вийшов ротний Сергія. Він підтвердив мої страшні здогадки: брат загинув.

Тіло нашого воїна з поля бою змогли забрати тільки на сьомий день після його загибелі - 10 червня. Бої були запеклі.
І тільки після звільнення декількох на­селених пунктів була можливість зібрати полеглих бійців. Добре, що при Сергієві збереглися документи, що посвідчували його особу, інакше б рідним довелося про­ходити довгу процедуру ідентифікації тіла.
- Увесь цей час, поки Сергій був на полі бою, мені снилися важкі сни, хоча ми ще не знали, що він загинув, - згадує Оксана.
- Брудні хати, брудні люди, дуже багато людей. І так декілька днів, поки його не забрали з поля бою. А днями - інший сон. Сергій тут - у мене, у Києві. У світлому одягнений, не сумний, хоча і невеселий, скоріш спокійний. Збирає речі, щось кладе у валізу. Кажуть, до сорока днів душа померлого вдома, а потім відходить в інший світ. Сергій уже збирається від нас. Хоча мені не віриться, що його немає серед нас. Ми не бачили його декілька місяців, поки він був на службі, ми не змогли його поба­чити, коли він навіки повернувся додому. Гроб був закритий. Перед очима - живий Сергій, добрий, усміхнений.

Світлий спомин

Яким він був, наш захисник? Був. Таке страшне слово. Бо ж говоримо про людину у минулому часі. Людину, яку вже не повернеш, хіба що у спогадах.
Життєва дорога судилася Сергію ко­роткою - лише сорок років. І свій ювілей 20 травня він зустрічав уже на війні.
Життєві стежки багато в чому були схожі на дороги інших. Безтурботне ди­тинство. Школа. Навчався він добре. Здобувати освіту продовжив у Бобровицькому технікумі, вивчився на зоотехніка. Певний час працював у коропському водоканалі, згодом подався до столиці. Мама каже, що і там був на хорошому рахунку, але у 2018 році життєві шляхи знову повернули сина до Коропа. Влаштувався до СЛП «Агролісгосп», де і працював до мобілізації.

Дивуюся, як він, невеличкого зросту та і статури не дуже міцної, міг працювати на такій важкій роботі.
- Ото і працював, ото і тягав важке, - каже мама. - На життя треба ж десь було заробляти.

В «Агролісгоспі», де Сергій працював підсобником на пилорамі, почули добрі слова.

- Людиною Сергій хорошою був, - ка­жуть колеги. - Дарма, що невеличкий зростом, але з роботою своєю справлявся, старався, був відповідальним. Про нього - тільки теплий спогад і великі слова вдяч­ності, що став на захист України.
Сімейне життя Сергія не склалося, з дружиною давно розлучилися, та сина нажили. 15-річний Станіслав мешкає у Рівненській області.

Його любов - футбол

Була в Сергія віддушина на все життя. Це футбол. Залюблений був у нього змал­ку. З дитинства відстоював честь рідного Коропа на спортивних майданчиках. І не тільки Коропа. Сильний нападник футболь­ної команди. Гроза воротарів.
Сестра розповідає, що Сергій навіть у навчальній частині умудрився організувати футбольну команду і у вільний час дорослі чоловіки ганяли м’яча, аби відірватися від тривожних думок.

Саме футбол на довгий час поєднав Сергія ще з одним сильним футболістом Коропщини, однокласником Русланом Федоренком.

- Наші дороги із Сергієм досить три­валий час ішли, можна сказати, поруч. Навчалися ми в паралельних класах, але наша дружба народилася саме на спор­тивному майданчику. Десь у шостому класі ми разом почали ходити на тренування до Олега Саганя. Грали в одній команді. Спортивне життя в нас було досить на­сиченим. Сергій на той час був одним із найперспективніших гравців в юнацькому футболі. Він багаторазовий чемпіон району. Призер і переможець чемпіонату області: він тоді грав у складі дуже потужної атю- шівської команди «Колос». Із гравців нашо­го віку Сергій став першим із юнаків, хто зміг потрапити у дорослу команду.

Після школи наша дружба продовжу­валася, і її міцно єднав футбол. Удвох вступили до Бобровицького технікуму. Нам пообіцяли, що ми будемо грати за технікум у футбол, а вчитися не потрібно буде. І ми, чесно кажучи, на це повелися. Ми тоді просто марили цим футболом і нас мало що цікавило, крім спорту. Але вчитися нам все-таки довелося, хоча та освіта нам у житті так і не знадобилася. У студентсько­му житті спорт займав дуже багато місця. Ми були постійно у роз'їздах: де нас тільки футбол не водив. Сергій грав на обласних змаганнях у складі бобровицької команди. Грав навіть на всеукраїнських змаганнях: виступав за команду технікуму. За всю спортивну кар'єру у Сергія багато заби­тих м'ячів, дуже багато. Сильним він був гравцем. Словом, ми тоді жили футболом.

- А як людина, він яким був? - цікавлюся в Руслана.
- Людина - світла, з ним завжди було легко і просто. Дуже компанійський і кому­нікабельний, дуже швидко міг знайти будь з ким спільну мову. Йому якось вдавалося налаштувати позитивно до себе людей, вочевидь, тому, що сам був позитивним. У команді міг додати настрою, підтримати бойовий дух у важкі хвилини. Сергій дуже надійний: ніколи тебе не підведе у будь- яких починаннях, з ним завжди йшли до кінця, за що б не бралися. До тренувань і змагань - надзвичайно відповідальний. Ми з ним три роки в одній кімнаті прожили.
І за ці роки жодного разу не посварилися, не посперечалися. Було в нього якесь вміння навіть серед погано відшукати щось хороше. А від Сергія завжди йшов один по­зитив. І мої слова підтвердить кожен, хто знав Сергія. Після навчання у Бобровиці у кожного з нас почалося своє життя, але дружби не губили. І смерть Сергія мене дуже придавила. Сумую за ним. Дуже. Скоро їду на поминки. Сорок днів, як Сергій загинув, але моя свідомість ніяк не хоче сприйняти, що друга немає. Для мене во­їни: і ті, хто загинув, і ті, хто зараз на лінії вогню, - це ті люди, перед якими кожному з нас варто стати на коліна і подякувати, що віддали за Україну своє життя, що боронять нас від ворога.

Розмова із сином

Мама. Хіба хто зможе виміряти глибину її вселенського горя, коли вона захоронила рідну кровину? Горе і біль - уже до скону віку. Не висихають сльози і у Валентини Федорівни: скільки говорили - стільки мама і плакала. Їй самій судилося піднімати на ноги двох дітей. Овдовіла жінка у сорок один рік. Старшій Оксані тоді було шістнадцять, Сергію - тринадцять. Хіба знала вона, що доля підготує їй ще одне страшне випробування - втрату сина на війні.

Для нас Сергій - воїн, захисник, Герой. Для мами - син, якого вона більше не обійме. Ніколи. Хіба що поговорить із ним - на столі стоїть фотографія Сергія: по­сміхається він, але мовчить.

- Говорю із сином щодня, - каже крізь сльози Валентина Федорівна. - Вибачення у нього прошу. Мо, коли що не так сказала йому, що на путь істинну направляла. Що не догледіла. Що не вберегла. Немає сина. На свято велике повістку вручили, на свято велике - Трійцю - і загинув. Така, мабуть, його доля - загинути. Тільки ж боляче як. Він добрим був хлопцем, спокійним, хоча і не завжди відвертим зі мною. Багато не розповідав. Коли спитаю, як йому, у відповідь чую: «Усе добре. Так і нащо вам усе те знати». Не хотів засму­чувати, мабуть. І ось повернувся Сергій додому. Назавжди. Не сам приїхав. Зі сво­їм побратимом - Василем Ковтуном: з ним ішли на війну, з ним були не розлий вода, з ним удвох і повернулися... Намагаюся якось змиритися із втратою. Та не вихо­дить. Але жити якось треба. За синовою могилою тепер потрібно доглядати.

Матері. Жінки. Скільки ж вас уже на вкраїнській землі, які втратили своїх найрідніших воїнів. Скільки вже на кла­довищах наших майорить жовто-блакит­них прапорів, з якими йшли у бій, з якими повернулися додому, під якими знайшли свій вічний спочинок. Дай Боже, аби оця небачено висока ціна - тисячі людських життів, якою Україна виборює свою пере­могу, була немарною.

Людмила Власко, “Нові горизонти”

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: