26-річний Ігор Мовчан в окопах вивчав англійську та програмування, але мрії перекреслила війна

Добавить новость

Пятница, 7 Июля 2023 18:51  |  Просмотров: 4565

26 травня минуло пів року, як війна забрала життя воїна, молодого і перспективного хлоп­ця з Авдіївки Ігоря Мовчана. Йому було тільки 26 років. Його життя ще тільки починалося і так раптово обірвалося. Не пожив, недолюбив, недосказав... Не здійснені мрії, не реалізовані плани... Усе в минулому. Якби не війна. Якби не рашисти із своїм звірським планом захопити Україну і принести «руській мір» на українську землю. Усе було б по-іншому. У всіх наших воїнів, душі яких поповнили небесне військо. І в Ігоря, зокрема.



Гордість батьків і школи

З дитинства Ігор ріс особливим хлопчиком. Розумний, активний, вірний і надійний друг, напрочуд мотивований і вольовий. У школі - постійний учасник олімпіад, спортивних змагань, конкурсів. І навіть пробував себе на сцені - грав у дра­матичному гуртку. Освіта давалася хлопцю легко, схоплював знання на ходу. І коли після закінчення дев’яти класів батьки за­пропонували піти до ліцею, аби отримати кращі знання, ніж може дати сільська шко­ла, відмовився, сказав, що і в школі отри­має те, чому б навчили в ліцеї. Закінчив хлопець школу із золотою медаллю. Гор­дість Авдіївської школи. Гордість батьків. Вступив Ігор до Київського політехнічного університету на спеціальність промислової електроніки. Важкий цей вуз, не кожному по зубах. Але не для Ігоря. Точні науки давалися йому легко. Тоді, коли його друзі сиділи над книжками, він ще і працював. Саме так - поєднував навчання з роботою.

І не просто підробляв. Працював офіційно, по трудовій. Перший запис - вантажник у фірмі «Торговий дім «Молочна слобода». А ще підробляв офіціантом. Він хотів бути незалежним від батьків, хотів усього в житті досягти самотужки, без чиєїсь допомоги.

І від батьків гроші брати йому не хотілося. Він прагнув жити за свої зароблені гроші.

- Таким він був. Не хотів сидіти у нас на шиї, щоб ми йому допомагали, хотів усього добитися своїми силами, - каже мама Героя Ніна Олексіївна.

А після другого курсу ошелешив батьків новиною, що йде до армії, у Національну Гвардію. Планами своїми наперед не ділився, поставив перед фактом, коли по­вістка вже була на руках. Тато і мама по­чали переконувати, що відслужити можна після закінчення вузу, треба спочатку освіту отримати, але то була марна справа. Якщо Ігор вирішив - тому і бути. Відслужив в ар­мії півтора року, хоча, аби отримав диплом, то служити б йому було менше - до року. Але це Ігоря не злякало.

А потім знову навчання у політесі. За­кінчивши чотири курси, пішов на роботу. Вирішив диплом магістра отримувати згодом, заочно. Планував вступити і на другу спеціальність.
- Ігор не хотів отримувати диплом магістра, аби тільки була «корочка». Він узяв паузу, хотів попрацювати, підучити­ся, визначитися зі спеціальністю, до чого більше тяжіє його душа. Чи це буде суто електроніка чи електроніка, поєднана з програмуванням. Йому було важливо про­йти магістерський рівень з користю, щоб був хороший викладач, котрому не байдуже, яка у нього буде дипломна робота. Ігор був дуже цілеспрямованою людиною. Розумний, завзятий, наполегливий. І він би досяг у житті всього, чого хотів, у нього все вийшло б, - розповідає дівчина Ігоря Ірина.

Після навчання влаштувався в тех­нологічну компанію «Аякс», яка виробляє дротові та бездротові системи безпеки, себто сигналізації для будинків, офісів, фірм. Спершу працював регулювальни­ком електронної апаратури, а потім на фоні інших працівників дуже швидко отри­мав підвищення. «Подимів» декілька днів паяльником вдома - і здав екзамен. Його призначили інженером із ремонту. Це була значно вища посада. Паралельно він хотів отримати іншу професію - інженер вбу­дованих систем, це коли програмування поєднане з електронікою. У вихідні ходив на іншу роботу, бо платили подвійно.
- У нього завжди не було часу на довгі розмови. Він постійно в якійсь роботі. То працює, то навчається, ходив на курси з англійської, - каже мама.

- Ігор був дуже розумним, ерудованим. З ним можна було поговорити на будь-яку тему. На все була своя думка. Підвищене почуття справедливості, відпо­відальності. Напевне, тому і пішов на війну добровольцем. Якщо щось не виходить чи якісь проблеми, він ніколи нікого не звинувачував, а вважав, що треба щось робити, аби ситуацію виправити. Він був оптимістичною людиною. Дуже уважним, чуйним, порядним. Він був надзвичайним. Умів заспокоїти, розрадити. Як не був за­йнятий, завжди мене зустріне, коли з села їду. Допомагав вдома. Ми все разом роби­ли, - розповідає Ірина. - Ми не поспішали узаконювати свої стосунки, не дивлячись, що разом були вже сім років. Нам було добре і без штампу у паспорті. Ігор хотів спершу стати на ноги, влаштуватися на хорошу високооплачувану роботу. Він не хотів, щоб нам батьки допомагали, а на­впаки хотів сам допомагати батькам. Він мріяв заробити на будинок, у квартирі жити не хотів. Йому було тільки 26. У нього все б було, як і мріяв. У нас було б...

Плани перекреслила війна

На початку буремного двадцять друго­го року були в Ігоря та Ірини плани навесні з’їздити до Грузії на відпочинок, побачити, як-то кажуть світу, а також цього року планував вступити на магістратуру та отримати повну вищу освіту. А в більш дальній перспективі - хотів побувати у Канаді, а може, і попрацювати. А тому наполегливо вчив англійську, ходив на курси. Та англійська треба була ще і для роботи. Але війна перекреслила всі плани молодого хлопця.

У перші дні широкомасштабного втор­гнення вони з Ірою виїхали з Києва. По­їхали в Острог Рівненської області до Ірининого дядька. Обоє з Авдіївки, додому не поїдеш, бо з першого дня колони танків сунули рідним селом, наводячи жах на місцевих жителів. Залишивши дівчину у безпеці, Ігор добровольцем пішов до військкомату, а з першого березня вже був мобілізований.

- Якби не було мене, то, впевнена, Ігор ще у Києві пішов до війська. Коли ми вже були у дорозі, переглядали в телефоні інформацію про події в Україні, Ігор ска­зав мені, що доведеться йти воювати, бо оголошений військовий стан і мобілізація. Кажу, та, може, усе минеться. А він у відпо­відь: не минеться. Його позиція була така: якщо кожен буде вважати, що нехай хтось інший, а не ти, то нікому буде захищати Україну і нічого у нас не вийде, - розпо­відає Ірина. - Росіяни ж ішли захопити всю Україну, і якби наші воїни їх не зупинили, то що б зараз було. У першу чергу він йшов захищати нас, своїх рідних.

- Ось була у нього мрія побувати у Канаді. Думаю, що навіть якби, коли по­чалася війна, а він був за кордоном, то повернувся в Україну, - каже мама Героя Ніна Олексіївна. - Ось таким він був. Нам сказав: «Як я буду на себе дивитися, коли не піду воювати. Я так не зможу. Мені треба вас захищати».

В Ігоря, за словами близьких, було загострене почуття справедливості. І коли він відчував чи бачив, що відбувається не чесно, не правильно, не по-людськи, байдужим залишатися просто не міг. А тут війна, яка поза всіх правил, жорстока, вбивча, загарбницька. А вдома батьки, брат, кохана дівчина. І він пішов.
Без ротацій і відпусток
Після місяця навчання направили мо­лодого бійця на Донбас. У війську був механіком-радистом. Де безпосередньо він був, ніхто не знав, бо ніколи нічим ні з ким не ділився. Знали, що воював на Аді- ївському напрямку, десь під Покровським, а загинув під Первомайським 26 листопада 2022 року. Увесь час у гарячій точці, але чомусь без жодної ротації, без відпустки додому.

- Що б не спитала, у нього все добре,
- каже мама Ніна Олексіївна. - Мені зде­більшого писав повідомлення, з батьком частіше говорив.
Скільки тільки тих повідомлень з ко­ротеньким скупим текстом: «У мене все добре» надійшло майже за вісім місяців на мамин телефон. Озивався коли кожного дня, коли через день. А коли вже був під Первомайським, бувало, не виходив на зв’язок і по п’ять, сім днів. І ті дні видава­лися батькам вічністю. Хвилювання, без­сонні ночі, сльози. І тут радість, прийшло повідомлення від сина. Так вони жили, батьки, вісім місяців у постійній напрузі, переживаннях, очікуванні довгожданої вісточки.



- Ігор ніколи нічого не розповідав нам, що там коїлося. Казав, що коли приїде, усе розповість. Він таким був з дитинства. Ніколи нічого у нього не дізнаєшся. Усе було тільки його. Усі секрети - то його осо­бисте. І на війні таким був. Ніколи ні на що не скаржився, - каже Ніна Олексіївна.

- За два дні до загибелі, 24 листопада, він мені прислав коротке повідомлення, як завжди: «У мене все добре» , а батьку зателефонував. Тоді він на всяк випа­док попрощався. Мені чоловік нічого не сказав, розповів після загибелі. Напевне, Ігор бачив, що там творилося, то очікував найгіршого. Він ніколи не говорив, що йому страшно, чи голодний, чи чогось у нього немає. У нього завжди все було добре. Я питала, може що треба прислати, їжу, одяг чи гроші. А він відповідав: «А може вам треба гроші, то я перешлю».

- Ми з ним більше переписувалися, бо телефонувати не завжди можна було. Про свої військові будні не розповідав. На­певне, не можна було, а можливо, щоб не хвилювати. Обговорювали події на фронті, у селі, розповідав про своїх побратимів. Го­ворили про ротацію і чому їх не відводять на відпочинок. Бригада, у якій служив Ігор, була на сході ще до широкомасштабного вторгнення. Я так розуміла, що є бригади, які повинні тримати оборону, а тому і ротацій не було. Його побратимів, що недалеко живуть, відпускали у кількаденну відпустку з дорогою, а до Чернігівщини далеко, - каже Ірина. - Востаннє ми спілкувалися 24 листопада. Нічого, що б схвилювало, не писав.

Учився, навіть сидячи в окопі

А 26 листопада Ігоря Мовчана не стало. Цього ж дня і повідомили батькам сумну звістку. І померкло сонце в очах мами Ніни Олексіївни та батька Віктора Миколайовича, які безмежно любили свого сина і молили, аби ворожі кулі обійшли їхню найдорожчу людину стороною. Але вони не обійшли. Того дня з шостої ранку і до самої ночі не втихав прицільний обстріл їхньої позиції, яку зафіксував ворожий безпілотник. Ворог безперестанку поливав свинцем українських воїнів, які мужньо тримали оборону. Бій був дуже важкий. Влучання у бліндаж трапилося тоді, коли воїни спускалися в укриття. Ігор заходив останнім. Коли приїздили побратими на похорони, нічого не розповідали, тільки казали, що він у бліндажі був не один. Це вже після загибелі Ігоря Ірина дізнавалася деталі того смертельного бою, у якому обі­рвалося життя дорогої їм людини. Сина, брата, коханого... Молодого, сповненого надій і сподівань. їхню надію і опору.

- Востаннє з Ігорем ми бачилися майже за рік до його загибелі. Приїздив у село перед Новим роком, на зимового Миколая. Тоді побував у брата, він проживає у Новгороді-Сіверському. З дитинства зі Свя­тославом вони були дуже дружними, весь час разом, і в школу, і зі школи. Зустрівся з хрещеним. А потім війна. Так і не поба­чилися більше. Дуже скучали, сумували, переживали. Відеозв’язком він не любив користуватися, усе більше писав. І фото­графуватися не любив. Просила вислати хоч якусь світлину, аби побачити, яким він став. Вислав. Оце одну і маємо на все життя, - каже мама Героя.
Мрії... Скільки ли­шень їх було в Ігоря.

Бо ж все життя попе­реду. Він хотів жити, хотів реалізувати свої плани. Він воював, а думав про навчання, що після нашої пере­моги все ж отримає диплом магістра, що матиме гарну роботу.

А тому попросив близь­кого друга прислати йому на фронт ноутбук. Здавалося б, війна, коли ти під постійними обстрілами, і навчання - поняття несумісні.
Але Ігор у період тим­часового спокою, си­дячи у бліндажі, учив англійську. І не тільки.

Ірина розповідає, що в його ноутбуці були скачані три книги, які він вивчав. Це англій­ська, програмування і військова справа. І якщо військова справа йому необхідна була на фронті, то англійська і програмування - у подальшому мирному житті, яке він разом зі своїми побратимами наближав зі зброєю у руках. Але війна жорстока, безжальна, вбивча... Вона обірвала мрії хлопця і на­рекла його навіки Героєм.

Батько з братом та батьком Ірини самі їздили у Дніпро, аби привезти тіло сина на вічний спочинок у рідне село. Проводжали в останню дорогу нашого захисника всією громадою з військовими почестями. Стали на коліна, схилили голови в зажурі. Війна і дійсно забирає найкращих. Ігор Мовчан віддав своє молоде життя, аби його рідні жили у мирі під українським небом. Він загинув за Україну.

Минуло пів року. Але батьки до цього часу не отримали від держави компенсації за загиблого сина. Хоча і не в грошах спра­ва, але. Мама Героя могла б оформити пенсію. Та до цього часу до військкомату не прислали одного папірця - з лікарської комісії. Чому виникає така тяганина, не відомо. На війну оформили одним днем, а зібрати документи, аби отримати належ­не за життя Героя, треба пів року? Одне питання: чому?

Людмила КОВАЛЬЧУК, “Нові горизонти”

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: