Співачка Вікторія Лемещенко заснувала етнопроект «Скарбниця», який документує народні шедеври

Добавить новость

Воскресенье, 7 Мая 2023 17:59  |  Просмотров: 3221

Вікторія Лемещенко очолює жіночий фольклорний колектив «Горлиця», що вже багато років працює при Прилуцькому будинку культури і має звання народ­ного. А ще - вона автор ідеї, засновник та керівник етнопроекту «Скарбниця», його неповторний голос з глісандо і його «перша скрипка». Вона робить велику подвижницьку роботу - збирає та популяризує фоль­клор нашого краю.
Нещодавно я мала честь і щастя взяти участь в її черговій фольклорній експедиції. Цього разу ми побу­вали в селі Антонівка, що на Варвинщині.
Нас цікавило все, бо етнопроект Вікторії - не тіль­ки про старовинні пісні. Він ще й про звичаї і традиції українського народу, про домашні ремесла, якими з си­вої давнини займалися українці. Про нематеріальну, а духовну спадщину нації] яку потрібно зберегти, якою потрібно пишатися і наслідувати.
Всі записані Вікторією пісні буде співати її колек­тив, вони будуть у великій відеопередачі, їх слова та ноти будуть надруковані і залишаться для майбут­ніх поколінь...

До складу експедиції входили досвідчений видеоопера­тор Олена Дубовик (вона вже не перший раз бере участь в реалізації етнопроекту - знімає, монтує матеріал), водій Едуард, який без докору носив з хати до хати численне обладнання, терпляче чекав, поки нам все покажуть, роз­кажуть, проспівають і зйомка нарешті закінчиться. Звісно ж, і я.
До речі, давно вже я не бачила Вікторію, а побачивши, пораділа за неї - молода, красива, струнка і весела! Чор­ноброва, кирпатенька, чепурна (на ній - і вишита сорочка, і плахта, і корсетка і інші прекрасні деталі старовинного одя­гу), усміхнена - справжня україночка!

У мене, на жаль, такого розкішного одягу не має, з глісан­до я не співаю (у шкільні роки мене навіть до хору не взяли)
- тому готувала статтю для газети (наша «Прилуччина» є інформаційним спонсором етнопроекту «Скарбниця»).
Отже, все по порядку.

МАРІЯ МИХАЙЛІВНА ШУДРИК: ПІД ГНІЗДОМ ЛЕЛЕКИ



Наше перше знайомство. Перша жіночка, до якої ми завітали, Марія Михайлівна Шудрик, радо зустріла нас на порозі.
Заходимо у хату. Час наче її не торкнувся - вона у неї зі сволоками, тобто, з балками, на яких тримається стеля в хаті, мо, навіть дубові. Бачу гачок у стелі для дитячої коли­ски - господиня говорить, що в цій колисці виростила двох своїх дітей - доньку Надію і сина Петра. Має троє онуків, троє правнуків, одну праправнучку. На стінах - родинний іконостас зі світлинами, на яких люди в іншому одягу, ніж наш, з красивими молодими обличчями. На цих світлинах
- історія роду, родини, країни і часу. Фіранки на вікнах - оз­доблені візерунками «рішельє»(«рішельє» - це рід ажурної вишивки, при якому основні елементи візерунка обшива­ються гладдю вручну або на швейній машинці, а проміжки між ними вирізаються, створюючи красиве тендітне мере­живо). При цьому, фіранки ці ще й підсинені і так приємно відливають блакиттю...

У світлиці стоїть диван минулого століття з високою де­рев'яною спинкою та дзеркалами, з масивними круглими підлокітниками. Справжній ексклюзив! Такі дивани можна побачити у кінострічках про Другу світову війну, вони тоді були модними. До речі, такий самий диван прикрашав світ­лицю і нашої наступної героїні. Засушені квіти, серветки, шифоньєр з дзеркалами, сучасний телевізор, домоткані килимки на підлозі і великий килим, «магазинний» на стіні (минуле і сьогодення поруч). Швейна машинка «Зінгер». На кожному ліжку по підзорнику з мереживом, які кокетливо виглядають з-під покривал. На ліжку та ексклюзивному ди­вані - десять подушок з вишитими наволочками.

У нас, в Україні, особливо у селах, немає хати, де б не було вишивок. Так і у нашої героїні - вони повсюди. Вели­кою вишитою фіранкою навіть груба завішана, серветкою накрита газова плита. А ще - безліч рушників. Своїми ба­гатими малюнками рушники надають цій хаті затишності та урочистості, створюють обстановку доброти, спокою, задушевності. В обійсті нашої героїні я налічила до 20 руш­ників і з десяток серветок. Рушники прикрашали світлини в рамках.

Особливою гордістю у кожній родині були рушники-покутники для ікон, а тут навіть не рушники, а цілих два павільйона - такі довгі вишиті занавіски. Вишивка на них особливо гарна, колоритна, яскрава.

Причому, це звичний інтер'єр Марії Михайлівни, цим всім вона не прикрасила хату спеціально до нашого приїзду - вона так живе, в цих рушниках і подушках. Для неї це при­родно і гармонійно.

Олена налаштовує все своє обладнання, включає відео-камеру, зйомка починається.

Господиня згадує дитинство, юність, своє минуле життя.

Трудилася аж до 75 років (нині їй - 86), працювала на фермі і в ланці. Вирощувала тютюн, м'яту, буряки. По 5 гектарів буряків на одну душу припадало. Вона була лан­ковою, а ланка її - співучою, голосистою. Майже всі вони, подружки, і в церковному хорі багато років співали разом. І разом з фольклорним ансамблем будинку культури їздили виступати, скрізь були - в Чернігові, Києві, Варві, в музеї Пирогово.

Ранок і вечір - вдома, згадує «баба Маруся» (так звуть її в Антонівці), роботи повно, все потрібно встигнути, взимку
- на фермі, влітку - в полі весь день. Так минало життя.

А вночі - сиділа на печі та й вишивала при каганці, поки електрики не було. І зараз вишивати їй кортить, хочеться дуже, але через тиск не може:

- Моя мама гарно вишивати уміла, вона мене і навчила. На полотні вишивала, і на каленкорі. І ткала мама, у нас верстат був. Білі сорочки носили тоді всі... На початку тридцятих вдома багато натканого було полотна, ба­гато сорочок, повна скриня всього... Але все уповноважені від радянської влади позабирали - просто пограбували. Голод був і в тридцять третьому, і після війни. По коло­ски ходили на колгоспне поле, кисіль варили з висівок.

Із захватом роздивляємось її вишивки:
- Я дуже вишивати любила, я все українське люблю, вби­ралася у все вишиване в юності, тепер не ті роки - всі сорочки, корсетки, плахти, хустки віддала у клуб, для дочки та артистів (директор будинку культури Надія Волик - донька Марії Михайлівни).

Трудно жили, а співали. Вечорниці зимою влаштовува­ли в хаті у якоїсь одинокої жінки, літом співали і тан­цювали просто неба, на вулиці, щедрували у переддень Нового Старого року...

Господиня детально розповідає про весільні пісні і вза­галі про весільний обряд - про те, як проходили у них, в Антонівці, сватання, оглядини, дівич-вечір, як випікалися весільні короваї, розплітання коси, дарування, як перево­зили скриню молодої з посагом, співаючи при цьому «ой ти, скриня, мальована, ти кому найменована.» Як вони рядилися в циган («всі мої подружки були дуже азартни­ми») та підіймали настрій у гостей та молодих. До речі, у неї вдома стоять дві великі старовинні скрині, в яких досі ховається багато чудес і цікавенних речей.

Дістає сувої полотна, численні ткані полотна, рушники, простирадла, які зберігала стільки років, як пам'ять про дорогу матусю.

Розповідає все про процес ткання, і це неймовірно ціка­во, бо ткацтво - один із видів декоративно-ужиткового ми­стецтва, важлива частина самобутньої культури України. Це народне мистецтво має вікову історію та виплекані багатьма поколіннями глибокі традиції. Всі ткані полотна у Марії Михайлівни дуже приємні на дотик, ніжні, тонкі - справжні шедеври тканого мистецтва!..

На всі питання відповіді отримані, камера виключена, виходимо у двір.

- Ой, який у мене сьогодні день, - розчулено-щасливо говорить господиня, - такі люди до мене завітали! Як би ви літом ще приїхали - у мене тут стільки квітів!...

Прощаємось. Поряд з її хатою на стовпі - гніздо лелек. Розповідає, що електрики хотіли його зруйнувати, бо гніз­до посеред електричних дротів і це може сприяти зами­канню. Але вона відмовила їх, відстояла лелечине право на свій власний дім. Тепер ось з нетерпінням чекає на їх повернення, виглядає щодня. Мабуть, вже й дочекала­ся.

МАРІЯ ОЛЕКСАНДРІВНА ВОЛИК: ПОРЯД З ГОСПОДОМ, У БЛАГОСЛОВЕННОМУ МІСЦІ



Наступній нашій героїні - 92 роки. Живе вона в благосло­венному місці, поряд зі старовинною Покровською церквою неймовірної краси.
Церква унікальна своєю архітектурою та оформлен­ням інтер'єру. Всередині вона пофарбована у сині, жовті, червоні та білі кольори. Унікальна вона й тим, що немає жодної колони - громадина храму тримається виключно на арках. Старожили говорять, що вона здатна вмістити 4 ти­сячі вірян.

Марію Олександрівну ми застали за вишиванням - вона саме закінчувала розшивати квітами платтячко для своєї праправнучки Вікторії. Вікторія народилася рік тому у При­луках - на четвертий день російсько-української війни. На­терпілися вони з мамою, розповідає Марія Олександрівна, набігалися з підвалу до підвалу, а вони переживали за них. Дякувати Богові, народилася дівчинка благополучно, на­звали Вікторією на честь майбутньої Перемоги. Прабабуся готує подарунок - сама платтячко скроїла, пошила, тепер ось оздоблює вишивкою.

Знову у світлиці - ікони, вишивки, сволоки, диван з ви­сокою дерев'янною спинкою, телевізор «Панасонік» - сини придбали, щоб мама не нудьгувала. Синів у неї троє, дякує Богові за них. Вони її частенько навідують, а кіт Рижик - по­стійно поряд, не відходить від неї, навіть у кадр потрапив. Так вони вдвох час коротають за вишиванням, а вишиває вона — щодня.

Все вміє - справжня майстриня. В'яже гачком і спицями (внукам і правнукам шкарпеток нав'язала), шиє, вишиває, і двох онучок своїх навчила цьому. В хаті і рушники, і під- зорники, а на вікнах - фіранки вишиті. За своє життя бага­то сорочок вишила і гладдю, і хрестиком, плахт і корсетів нашила, говорить, їх - повні скрині по всьому світу. Онучці Аллочці пошила плахту, сорочку і корсет.

А ще - хустки покупні оздоблює китицями й має багато замовлень. Хустки без китиць - хіба ж це хустки?
Все життя віночки для весіль виготовляла - з паперових білих і рожевих троянд та зеленого листя, які попередньо вмочувала у розтоплений віск (показує нам фото антонівсь- ких дівчат у її неперевершених віночках). До неї навіть одна дівчина з Линовиці приїздила, щоб навчитися цьому.

А ще вона знана коровайниця - короваї весільні пекла, хліб на замовлення, пиріжки смачнючі. її готувати і на весіл­ля, і на поховання кликали, як досвідчену куховарку.

Все село ходило в її віночках та смакувала її короваї. Говорить - мені так Богом дано, роблю, що умію на радість людям.
її творчість - це праця, це майстерність, яка не може існу­вати без фантазії, смаку. Перед початком будь якої творчої справи завжди просить у Господа благословення.

У 12 років вона залишилася сиротою. Дитинство було, як у всіх, голодним. Діти змалечку багато працювали, коноплі збирали, мочили, тіпали, м'яли, снували, ткали. Ціле літо вибілювали, а з осені - вишивали. На піл біля печі постав­лять табуретку з лампою, повсідаються навкруги і вишива­ють. Приготувати, дітей до школи відправити, а ще корова, те­лиця, поросята, а ще - городи... Каже, так усі жінки жили. Працювала у ланці, у школі в різні часи - техпрацівницею і сторожувала, і на шкільній кухні куховарила. В лісництві трудилася - про кожну квіточку, кожне дерево все знає. По­бачить квітку - і на полотно! Перед тим, як вишивати, нама­лює все на папері - сама собі дизайнер. Має гарне почуття кольору - нитки підбирає ретельно, і для кожної нитки має окрему голку.

До храму і до Великодня завжди родина з любов'ю уквіт­чувала хату - сажу трусили, все прали, мили, все білилося, мазалося.Так і зараз робить, хоч живе одна. Говорить - після цих приготувань ранком на Великдень устаєш - хата, як квітка, і ти наче всередині тієї квітки.
Вона вже майже двадцять років живе сама. Але ж - і го­роди чисті у неї, і пиріжки з калиною ще пече, і повно трав від різних хвороб - знається вона на них.
Наостанок читає нам вірші про весну і горобчиків, бажає здоров'я і щасливих років життя, добра Україні. І ми їдемо до нашої наступної героїні.

ПАРАСКА ЯКІВНА ТАРАН: БЕРЕГИНЯ РОДУ З РІДКІСНИМ ГОЛОСОМ



Параска Яківна - зі співучого, великого роду. Любов до пісні і рідкісної краси голос дістався їй у спадок, передався по генах, крові:

- Всі мої діди-прадіди були з Антонівки, вся родина у нас була співуча, всі мої три доньки співають - Надя й Валя, і Оля співає, ще й на баяні грає, викладає музику у школі у Гнідинцях. Ми з чоловіком Іваном Івановичем дуже любили співати, як зберемося разом - доньки, брати, всі родичі, та як затягнемо «Летить галка через балку...»! Це ща­стя - мати велику дружну родину. У будинку культури ми з хазяїном співали у фольклорному ансамблі «Обереги», гастролювали багато. Жоден концерт, виступ, поїздка без нас не обходилися. І в церковному хорі співали...

В хаті у неї тепло, на покуті - старовинні, ще бабусині іко­ни, на підвіконні квітне різдвяник, на столі - томик Тараса Шевченка. На портреті покійний чоловік Іван Іванович (він помер у 2018 році) - такий красивий, світлий обличчям, з гарною посмішкою, у нарядній вишиванці.

Параска Яківна любила вишивати, завжди також сама шила для себе і подруг сценічний одяг - «під'юбники», фар­тухи, корсети. Показує нам корсетку, яку носила, худенька, струнка, років у двадцять п'ять. Варто зазначити, що не надто й погладшала за ці роки, вона б на неї і сьогодні впо­ру була б. Згадує, як якось чоловік плісу привіз з Москви, вона швиденько спідницю собі красиву пошила. Щасливі були удвох, але ж, каже, що було, то загуло. Відчувається, що вона сумує за ним.

Розповідає про доньок, про чоловіка, своїх шістьох онуків та чотирьох правнуків. Показує нам яскравий, нещодавно виданий буклет за авторством директора Сокиринського музею українського побуту - близької родички родини - Валентини Савченко, в якій детально розказано про весь славний рід Таранів, про їх тала­новиту родину.
Згадує юність. Пісня завжди була поряд. На досвітках пряли обов'язково співаючи, на різдвяні святки ішли гуляти, музик найма­ли - гармошка, балалайка, скрип­ка, бубон. Співали, танцювали.

Іх завжди повсюди кликали, бо співух, як говорить пані Параска, на селі завжди цінують і поважа­ють.

У 92-річної нашої героїні пре­красна пам'ять, на прохання Вік­торії вона розповідає про обря­дові, жартівливі, весільні пісні. А потім настає хвилюючий момент, коли вона починає співати, граю­чи з великими та низькими нота­ми. Це оте вражаюче глісандо!

Слухаєш її пісні, і серце тріпо­че, покриваєшся мурахами.

В кожному рядку проспіваної пісні - чиясь доля або нещасне кохання, туга за коханим, страж­дання від того, що видали заміж за нелюбого, якась подія життя.

«Да й послала постіль білу поміж яблунь білих.», «мо­лоденькій дівчині русу косу чешуть.», «коли ж мені, мо­лоденькій, вечеря не мила.», «ой дівчина, моя ти люба, одвернися від нелюба.», «ой, вороги, не переходьте до­рогу, бо ця дорога від Бога до свекрового порога», «Ой сів Христос та й вечеряти.».

Хто це складає, він же все знає про нас, про кохання, про те, від чого плаче і радіє серце, знає все про печаль і ща­стя! Питання риторичне, бо кожен з нас знає, що поет цих пісень, виконавець і композитор, аранжувальник - не одне покоління нашого співучого талановитого народу.

Одна з пісень раптом нагадала нам про війну, - «ще сон­це не сходить у неділю рано, а вже мій миленький по казар­мі ходить.»
Розмовляємо про війну, бо від неї нікуди не втечеш.

- Де вони, бідні, сплять, наші хлопці на фронті, чи відпо­чивають, бідолашні?...- печалиться господиня. - Таке горе велике, народне, вбивають і в селах, і в містах, такого навіть німці не робили. Хіба нам кінець? Ні! Я вірю, що пе­реможемо, що всі солдати до матерів повернуться, до дружин, дітей.



Пора прощатися. Виходимо у двір. У неї велике чисте обійстя, все таке доглянуте, акуратне, все по-господарськи. Фотографуємось всі разом під закарпатською туєю, яку їй подарували доньки. Прощаємось біля хвіртки, вона обіймає нас, благословляє у дорогу. Разом з нею вийшли до хвіртки і три її кішки. Ця дивовижна жінка у красивій плю­шевій куртці (люди поважного віку завжди любили носити такі «плюшки»), яких вже не виробляють, обіймає нас, як рідних, як власних доньок.

НОВІ СЕНСИ В ЧАСИ ВОЄННОГО ЛИХОЛІТТЯ

Фінальний акорд нашої подорожі теж перетворився на приємну несподіванку. Ми завітали у будинок культури до його господині Надії Волик і жінок з вокального ансамблю (саме пані Надія і організувала нам зустрічі з нашими герої­нями, за що їй велика подяка).
Ще раніше, у бабусь, ми начастувалися печеним саль­цем, котлетами, моченими яблуками, киселем. А потра­пивши до будинку культури, ще раз впевнилися в неймовір­ній антонівській гостинності - жінки накрили для нас стіл. Знайомимось з художнім керівником Василиною Євтушен- ко, з членами вокального колективу, який саме того дня готувався до вже не першого благодійного концерту на допомогу ЗСУ.

Під час спілкування говорили про фольклор - їх народ­ний аматорський співочий ансамбль «Антонівчанка» теж збирає старовинні народні пісні, співає і їх, і навіть псалми.

В колективі - різні за віком, характером, про­фесією жінки, але всіх їх об’єднала любов до рідного села і пісні. Ансамбль звідусіль по­вертався з грамотами та нагородами - з Чер­нігівського «Поліського кола», з Всеукраїн­ських фольклорних фестивалів, з наших Прилуцьких ярмарок. З успіхом виступали вони разом з Ніною Матвієнко у київському музеї Олеся Гончара, на святах Чернігівсь­кого земляцтва у столиці, у храмі Києво-Пе­черської Лаври.

На першому національному телека­налі була колись така чудова передача «Фольк-мьюзик» - колектив запрошували туди для виступів, знімальна група телекана­лу і в село до них приїздила. Жалкують, що жіночки старшого покоління вже не співають в ансамблі, але про кожну з них відгукува­лись з великою повагою.

Побували ми і в їх прекрасному краєзнав­чому музеї, який був створений за ініціативою працівників культури та мешканців села.

По дорозі додому я думала про нові антонівські знайомства, про цих чудових жінок. Всі три героїні народилися в цьому селі, тут могили їх пращурів, всі вони прожили важке життя - пережили голод, війну, багато трудилися. Удови.

Пиша­ються дітьми, онуками та правнуками. Всі три - берегині свого роду, і - народних традицій, пісень, всього українсь­кого. Займаються цим й досі - вишивають, печуть короваї, співають. І у кожної з них є своя творча родзинка, своя май­стерність. Вони тримають на своїх жіночих плечах україн­ський Всесвіт. Вони енергійні та життєлюбні, незважаючи на свій вік - ось збираються до Пасхи наводити порядок в оселях - білити, мазати, прати, мити. І скільки ж таких берегинь по всій Україні!

А ще я подумала - ось вона, наша Незламна Україна. Співає, вишиває, пече короваї, молиться, чекає переможну весну! А хіба не заради цього наші хлопці у пікселі вою­ють, мерзнуть в окопах - щоб Україна не втратила свого сакрального змісту, своєї самобутньої культури і співучої душі! Звучання старовинної української пісні в дні воєнно­го лихоліття отримало нові сенси, нове значення і звучан­ня. Пісні допомагають нам пишатися тим, що ми є україн­цями, вірити в те, що захищаємо своє рідне, святе і вічне.

P.S. Я вже так давно мешкаю у місті, але, завдяки журналістиці, маю з десяток сіл на цій землі, в які я за­кохана. Тепер до них доєдналася і Антонівка.

Джерело: газета «Прилуччина і Прилучаночка», Лілія ЧЕРНЕНКО

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: