Надія Лесік із Сухоярівки у 86 років вирощує соняхи на городі, читає Агату Крісті і співає вночі під час безсоння

Добавить новость

Воскресенье, 23 Апреля 2023 17:49  |  Просмотров: 3471

Жіноча доля мінлива та непередбачувана, все в ній буває - дощі та сонце, завірюха та золотий падолист. Але жінка з її віковіч­ною мудрістю завжди зуміє відділити зерно від плевел, відрізнити радощі від проблем, порадіти щастю і забути про горе. На те вона і Жінка.

Надія Дмитрівна Лесік живе в маленькому селі Сухоярівка, що поряд з Малківкою. В її чистенькій охайній хаті так приємно пахне полуничним варенням, напівзабутим дитин­ством, бабусиною добротою...
Веранда, невеликі кімнати, традиційні домоткані килимки. Численні світлини в рамках, ікони, китайські троянди у великих горщиках, розкрита книга Агати Крісті на ди­ванчику, красиві тюлі на вікнах. З-під покри­вала на ліжку виглядає красивий підзорник - таке можна побачити лише в чистих, світ­лих сільських хатах.

Над ліжком на стіні - картина україн­ської хати. Наче вишита, але ж - ні, вона просто намальована на звичайному папері. Господиня згадує, як багато років тому, мо, літ п’ятдесят тому, поїхала з чоловіком на базар, і як їм захотілося купити щось в по­дарунок своїм донькам. Ось і придбали за 3 рублі. Доньки росли під цією картиною, задивляючись на казкову хатинку. Вже виросли, як і їх діти, онуки, а хатка все живе і сяє своїми сонячними кольорами - тепер над ліжком їх мами та бабусі.



Мікрохвильовка, газова плита, а піч-го- дувальниця і лікувальница, височіє таки, як невеличка фортеця, в кухні. Як родинний ві­втар, як неперервність життя народу, світле дитинство, тепло і затишок.
Якось відразу, з перших слів розмови, по­чинаєш любити цю жінку, настає відчуття, що знаєш її давно. Свою ковіньку вона зве «хаммером», як автомобіль, що допомагає в пересуванні. Жартує над собою, що інколи губить її, рідну, а потім знаходить.

Мова у неї - грамотна, образна, яскрава, «пересипана» прислів’ями та приказками, цікавими сільськими «суржиковими» сло­вечками. Мова людини, яка багато читає і думає. Нас вона неодмінно зве «дівчатами» і відразу намагається надавати гостинців, бо ми ж - з города (так вона зве місто), а що там, в тому городі, і сушених яблук для узва­ру, мабуть, не має. Багато жартує, усміха­ється відкритою посмішкою, світиться від нашої уваги.
Щира, світла, красива. Наче рідна бабуся чи мама, яка так радіє тобі, бо скучила, бо довго чекала.

«ХОТІЛОСЯ ІНШОЇ ДОЛІ...»

Надія Дмитрівна згадує Другу світову, го­ворить, що все-все про неї пам'ятає, хоч їй було тоді лише 5 років. Війна застала родину в Сергіївці. Коли село у 1942 році бомбили, вони всі ховалися у виритому під яблунями на городі окопі. Бігли туди ховатися - мама, вона с двома сестрами (маленьку Полінку на руках несли), тітки, інші родичі... Одно­го разу скинули на село 2 бомби, їх в окопі привалило. Почали ховатися в копицях со­ломи на полі, жили там 2 тижні. Повернули­ся - у сусіда хата згоріла, в їхній - всі вікна розбиті, сарай повністю зруйнований.

Говорить, що ніби одного разу бачила фашиста - наче виглядав із літака, такий нахабний, рудий, рукава сорочки до ліктів закатані. Що ж, дитяча пам'ять - річ цікава.

Мама в тридцять років залишилася сама, батька арештували за брехливим звинува­ченням і відправили до табору у Комі.

Після війни пухли від голоду. Під полом буряки лежали - зривали їхні «хвостики» і їли. Допомогти не було кому.
- Нарвемо лободи, якою, зазвичай, поро­сят годують, насічемо, в чавун мама одну картоплину кине - такий борщ у нас був... Шовковиць наїмося досхочу - і листочки, і бруньки їли. Ні чулок (так вона називає пан­чохи - прим. автора), ні штанів, ні платтів не було - ходили з сестрами в полотняних сорочках. Допомагали матері в усьому - коноплі вибирали, мочили їх, м’яли, а вона полотно ткала. Потім ми його вибілюва­ли...

Трудно тоді люди жили. Ми - голодні й босі, голі та холодні. Лежимо на печі, а на стінах хати нашої - зірочки світяться, ся­ють - це іній на них повиступав, бо топи­ти не було чим... Якщо пощастить, мати набере соломи з-під овець, нею й топить, намагається обігріти хату хоч трішки. А солома та - мокра, та й пахне недобре. Ось таке було життя...
Хотілося іншої долі. Два рази писала заяву на паспорт, лише за третім разом дали. Мама нарядила мене - віддала свій піджак, бо тоді ж не куртки носили, а під­жаки, хромові чоботи, платок у клітинку, посадила мене у полуторку, і поїхала я у Прилуки, у білий світ, за щастям.

Тоді вона навіть потяга не бачила. Приїха­ла у Прилуки, стала біля ларка, де хліб про­давали, де велика черга людей була, та й стоїть. Побачила її, перелякану, розгублену, одна жіночка, підійшла - що ти тут стоїш? А Надійка їй - приїхала ось у город, роботи не маю, житла не маю, хоч би де переночува­ти. Вона її і забрала, привела у свій дім на вулиці Саксаганського, відразу насмажила велику сковороду картоплі, і Надійка разом з її трьома дітьми насолоджувалася такою смакотою, а жінка все дивилась на неї та все плакала. Цю добру жінку звали Уляна Юрченко, і Надія Дмитрівна вдячна їй по ці роки.

Ось такою була її перша зустріч з містом, з його людьми.

Працювала Надійка на засолці овочів - мила, чистила картоплю, моркву, огірки, ци­булю. Потім трудилася на меблевому комбі­наті. Згодом звикла до міста, до незнайомих людей. Порозумнішала, подорослішала, за­кінчила навіть курси медичної сестри.

Тут і зустріла свого Івана, який на мебле­вому комбінаті працював. Іван покликав її заміж, вони одружилися і переїхали жити в його рідну Сухоярівку. У 23 роки у Надії по­чався новий етап життя.

РОКИ МИНАЛИ ОДИН ЗА ОДНИМ, КЛАЛИСЯ, ЯК НИТКИ У ТКАНОМУ МАМИНОМУ ПОЛОТНІ

Спочатку молоде подружжя жило в пога­ненькій хаті, потім придбали свою, в якій ні­чого не було, але ж - вижили, хоч і рік борги віддавали. Іван Васильович продовжував працювати на меблевому, вона теж. Ще 7 років працювала там, ходили з чоловіком на роботу до Прилук пішки, - щодня по 5 кіло- метрів.Тоді багато хто з Сухоярівки ходив до Прилук пішки, бо робота була там. Потім вона народила - одне за одним - двійко ді­вчаток, свекруха допомагала їх глядіти.
У Сухоярівці їх звали «бригадиршини», бо свекор був бригадиром. Надія працювала дояркою, нянею в дитячому садочку. Був пе­ріод, коли трудилася в ланці - разом з інши­ми жінками вирощувала буряки. Сапували їх, вручну викопували.
Розкошів особливих не було - доньки у школу 10 років поспіль проходили у гумових чоботах.
Роки минали один за одним, клалися, як нитки у тканому маминому полотні, і це по­лотно було, як її власна доля, яка то обійма­ла, то відверталася.



Вона згадує минулі часи (до речі, пам'ять у неї феноменальна), розповідає, як росли доньки, як весело і шумно було в їх хаті.
- Люблю я, як піч пахне, вогонь горить, горщики в ній стоять, борщ цілий день гарячий, картопля з печі неймовірно сма­чна. Пироги я пекла до кожного свята - з капустою, вишнями, яблуками, сиром... І вишивати любила, тепер всі мої картини вишиті лежать на горищі. І співати лю­била, але хазяїн мій був мужчиною суворим, не дуже хотів, щоб я до клубу бігала...
Коли у чоловіка стався інсульт, вона під­няла його, сама уколи робила. А у 63 роки залишилася одна, і більше заміж не йшла. А для чого? Хто їй потрібен? Все уже було, і все про кохання і чоловіків вона знає. Одна.

Проводила газ і воду до будинку вже сама, без хазяїна. Хату їй свекруха відпи­сала. Говорить, що сусіди у неї гарні - Во­лодимир Іванович Коваленко з дружиною в усьому допомагають, бо одній, без чолові­чого плеча, все ж важкувато. Бажає своїм дорогим сусідам добра і благополуччя, і їм, і всім їхнім рідним.

Дочки вже давно повиростали, збудували своє життя далеко від Сухоярівки - старша Наталія у Чернігові, молодша, Ганна - живе біля Києва.
Вона радіє онукам та правнукам - онуків у неї трійко - всі хлопці. У Ганни - Дмитро та Віталик, у Наташі - Сашко. Є вже і прав­нуки - Артем і Лідочка. Зятів своїх, Сергія і Олександра, як синів любить.

Вона ними всіма пишається - доньками, онуками, зятями. Сумує, чекає у гості.

Прошу детальніше розповісти про Ната­шу і Ганну. Говорить, що вони у неї розумні, вчилися гарно.
Наташа після школи вступила і закінчила інститут харчової промисловості в Одесі. Працювала в Чернігові на різних підприєм­ствах економістом.

Розповідає, що Ганна з дитинства все щось писала - то на стінах, то на газетах. Говорить, що вже тоді знала, що донька буде письменницею. Так воно і трапилося. Ганна Дудка (Лесік) - член Національної спілки письменників України, авторка бага­тьох поетичних збірок, поетичних біографій про Героїв Небесної Сотні.

НАША ПРИЛУЦЬКА ЗЕМЛЯ

Земля наділила її квітучою та мелодійною мовою, віршованим словом і вже в дитячі роки маленька Ганна написала свою пер­шу збірку віршів у зошиті, доповнюючи її малюнками. її перші поетичні твори друку­валися в газеті «Правда Прилуччини» та «Деснянській правді». Закінчивши школу із золотою медаллю, Ганна вступила до Ки­ївського державного університету імені Та­раса Шевченка на філологічний факультет, який також закінчила з відзнакою за спе­ціальністю філолог, викладач української мови та літератури.

Мама поетеси показує нам її збірки - «Та­нок Саломеї», «Храм любові», «Лелече гніз­до», «Меди квітучої акації». Вірші нашої пані Ганни - прекрасні і чуттєві.

Односельці гордяться своєю таланови­тою землячкою, чекають у гості. Поважають, і в Сухоярівці, і в Малківці і саму Надію Дми­трівну, шанобливо звуть її «Дмитрівною». Розповідають, що вона завжди у всіх загаль­них справах першою була - в суботниках брала участь, допомагала сільське кладови­ще прибирати перед поминальними свята­ми, депутатом її обирали. І в хорі Будинку культури співала.

«ЦЕ ВЖЕ ДРУГА ВІЙНА НА МОЄМУ ВІКУ, АЛЕ УКРАЇНА НАША ОБОВ’ЯЗКОВО ПЕРЕМОЖЕ.!»

Односельці пам'ятають, що вона завжди приїжджала у Малківку велосипедом.

- Я б і зараз на велосипед сіла і поїхала, - говорить Надія Дмитрівна, - та спина під­водить, можу й упасти з нього.
Але город все ж обробляє - у неї чотири сотки, то ж і буряк свій, і картопля, і соняхи є.

Вона багато читає книжок, передплачує вже багато років поспіль нашу «Прилуччи- ну», давно провакцинувалася від ковіду, тому ніяких хвороб не боїться.
Печалиться, що війна йде. Вже друга на її віку. Увімкне телевізор, новин про війну на­дивиться, серце болить і вночі - безсоння. Коли їй не спиться, починає тихенько спі­вати «ой, чого ж ти, мамо, посивіла рано, а була ж у тебе золота коса.»
Радить нам про війну передач не дивити­ся, краще - про звіряток на каналі «Мега».

І додає - але ж як не дивитися? Це ж - горе, наше, загальне, від нього не сховатися.

Впевнена, що Перемога ось-ось настане:

- Мрію про те, що як про Перемогу ого­лосять, то всі мої приїдуть - діти, онуки...

1 ви, дівчата, приїздіть, зберемося в моєму саду і будемо святкувати. А як же весною красиво цвітуть в саду яблуні та абрико­си, які в ньому пахощі! Сядемо під горіхом, поспіваємо...

Жити сьогодні можна, впевнена вона, пен­сію вчасно платять, субсидію - також, бо у неї і вода, і газ проведені. Хліб привозять 2 рази на тиждень, і ковбасу, і олію, асор­тимент гарний. Якби не війна. Але ж - так Україні судилося...
Вона безпосередня, щира, така сонячна, привітна людина. Цікава і розумна. Завжди в гуморі, завжди в настрої. Поганих людей для неї не існує, окрім росіян, звісно. Вона всіх любить, всіх привітає. На питання, як життя, відповідає - «як мед!»

Взагалі-то, вона велика оптимістка, жит­тєлюбна і позитивна, відчувається, що душа будь-якої компанії. Не ниє, не скаржиться, а додає віри у завтрашній день і своїм прикла­дом вчить любити життя, цінувати в ньому кожну мить.
Впевнена, що проживе до 100 років, бо з кумом посперечалася на це, а програти куму - ну, це несерйозно, дівчата, вона не програє!..

Після спілкування з цією дивовижною лю­диною, починаєш по-іншому дивитися на світ і на все, що тебе оточує. Зізнаюся, я на­солодилася спілкуванням, мені захотілося зізнатися життю в любові.
Так, бездонна душа жінки, в ній завжди живуть любов і доброта, мудрість і вміння пробачати.

Надія Дмитрівна пройшла скрізь всі жит­тєві випробування - голодне дитинство, страх війни, непростий шлюб, важку працю, хвороби, самотність і. продовжує щасливо сміятися і впевнено крокує по життю.
Вона не знає, скільки їй відміряно, але приймає все з гідністю. Саме такі жінки, му­дрі, незламні, щиросердні, і є нашим націо­нальним багатством, справжнім українським скарбом.
Поклонимось же їм низько-низько!

Джерело: газета “Прилуччина” та “Прилучаночка” від 23.03.2023, Лілія ЧЕРНЕНКО

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: