Любов Койнаш: «Похоронка на сина пектиме мою душу, поки світу й сонця»

Добавить новость

Среда, 1 Марта 2023 14:46  |  Просмотров: 19021

Приснилось матері, як величезний купол диму закрив синє небо і в те пе­кельне грізне сплетіння ступив її син, її Ваня... Жахнулась від того видіння, та так до ранку і очей не склепила. День від дня відганяла побачене у сні, та все вмовля­ла себе подумки: щодня таке в новинах із фронту показують, надивилась, ото й вночі примарилось. Та час ішов, а сон не покидав її думок. А син, як міг, турбувався з гарячих фронтів Донеччини про спокій мами: хоч трьома словами обзивався щодня зранку або ввечері, і тоді від сер­ця Любові Володимирівни ніби відлягало, хоч на якусь часину заспокоювалась... А потім знову в душі оживала тривога. І все згадувала, згадувала...



Ось її наймолодший синок в перший клас збирається. Хлопчикам і дівчаткам роздали по чотири віршованих рядки і Ваня старанно їх повторював за мамою:

“Я учитимусь як слід
І буду вірним сином
Найкращої на цілий світ
Своєї Батьківщини”.

Та чомусь весь час хлопчик вперто по­вторював “найкращої на цілий вік”, так і на лінійці сказав. “А, може, і не випадково дитя вперто твердило ці слова?” - сама себе питає тепер Любов Володимирівна. Бо Івану Івановичу Койнашу з Гурбинець Батьківщина і справді була найкращою, і любов ота була на цілий його вік.

Як навчався у Гурбинській школі, старші її діти вже обрали свої життєві стежки, а менший, як палочка-виручалочка. Лагід­ний такий, у роботі швидкий був, встигав допомагати і в домі, і по господарству. Був слухняним, розумним хлопчиком. По­тому закінчив Роменський індустріальний технікум, вивчився на економіста. Та на роботу за спеціальністю не пішов і, зреш­тою, оволодів будівельною справою, став займатися ремонтами жител. Так він вирішив, так і зробив, він був наполегли­вим і впертим.

А то пригадалось, як минулого року на кілька днів перед Різдвом Ваня приїхав з Києва, де жив із сім’єю, провідати маму. Любов Володимирівна не знала, як при­гостити дорогого гостя, чим поша­нувати, а він весь час допомагав їй у передсвяткових клопотах. Оті відвідини були останніми такими, коли і наговорилися, і надивилася мати на сина. А тоді вже в Свят­вечір насмілилась запитати Ваню: “Всі говорять, що війна буде. Ти ж вже навоювався, не підеш знову?” Та почула відповідь ту, якої боя­лась: “Я обов’язково піду і відра­зу”.



А наступного дня, саме на Різ­дво, виряджала сина. Він все від­далявся від двору: високий, струн­кий, широкоплечий, з рюкзаком за плечима. Сиділа за двором на лавочці, і все вела його поглядом, аж поки зник за поворотом...

Чи чуло тоді біду її серце? Воно завжди в матері в тривозі за всіх дітей: за найстаршого Колю, сере­дульшу доньку Інну, найменшого Ваню. Всі вони жили і працювали в Києві, маму не забували, турбу­вались про неї. Але чомусь так боліло серце за найменшого...

Коли у 2014 році росія почала загарбувати схід України Іван Іва­нович Койнаш пішов захищати незалеж­ність у другу хвилю мобілізації. Спочат­ку проходив підготовку на Яворівському полігоні. А потім потрапив у саме пекло, його частина воювала за Зайцеве. - Бу­вало, обізветься, а я чую постріли. А в новинах по телевізору говорять про Зайwеве. Та Ваня втішав мене, - каже Любов олодимирівна, - це не наше Зайцеве, є й інше. Купила тоді карту, та в Донецькій області, звичайно, іншого Зайцевого не знайшла...

А оту мить, коли нарешті у 2015 році по­вернувся син до материнської хати, вона пам’ятає так, як це було вчора. - «Припа­ла я до нього, - каже, - а він до мене, ми, мабуть, хвилин п’ять не могли відірва­тись одне від одного, а одяг Вані був на­скрізь просякнутий димом, порохом, ніби й зараз я все відчуваю...

Сам син до кінця не міг повірити, що вдалося вибратись із оточення під Дебальцевим, буквально машиною на трьох колесах, був контужений...

Зайшли до хати, сіли до столу, та Ваня до їжі не торкався, кожну мить все повто­рював: “Мамо, я живий! Мамо, я живий!”, неначе в це повірити і сам не міг.

Життя продовжувалось. Одружився. В молодої сім’ї народився синок Богданчик. Жити б та думати про майбутнє. Працю­вав на будівництві, радів життю. Добрий. Співчутливий, готовий завжди прийти на допомогу - він за рік навоювався, здава­лось, на все життя, тож про жахи війни навіть згадувати не хотілось. Тим більше, що мав повне право через контузію й не йти в те пекло знову.

Та війна прийшла вже не тільки на схід, а й на північ, на захід, на південь, накри­ла жахом всю Україну, підступила близь­ко до столиці... 6 березня пішов у військ­комат у Києві і записався добровольцем на фронт, повернувся до своїх бойових побратимів ще з 2015 року. Старший сер­жант Іван Іванович Койнаш був зарахо­ваний мінометником. відстоював рубежі рідної України знову на Донеччині.

І потяглися довгі дні тривог, чекання і надії. Весна, літо. Коли випадало довше поговорить - то все розпитував, що де на городі посаджено, як вродило - любив він землю...

А Любов Володимирівна ні та й подумки поверталась до того злощасного сну і все надіялась, що отой сон не справдиться. Буває ж, приверзеться казна що, та куди ніч - туди і сон.

Востаннє бачила свого сина на початку серпня - зустріч була короткою. А від того ще боліснішою. Походив двором, горо­дом, поглядом обвів всю околицю, наче намагався надивитись на все...

А потім знову чекання. Щоденні дзвінки, а дні, ніби роки, з рук все валиться, поки не почує мати рідний голос. 7 листопада зателефонував востаннє Ваня, а голос ніби й не його, ніби здалеку, видно горіло і диміло там...
- 8 листопада - тиша. 9 листопада - не­має дзвінка, - продовжує зі сльозами на очах Любов Володимирівна свою гірку сповідь. - Погані думки гнала геть. Ваня живий, просто зателефонувати не може. Наступного дня мій день народження, прийшла провідати сестра. Посиділи, поспілкувались, та все прошу її, щоб не йшла додому, а побула зі мною. Спокою не давав й інший сон напередодні: ніби над моєю хатою чорною велетенською хмарою кружляли літаки, може їх і тися­ча була, та так низько...
Жахлива звістка прийшла того вечора. Я не знаю, що б я робила, коли була б сама: я кричала і го­това була бігти від горя куди очі бачать, світ заочі, нічого не розуміючи. Але від себе нікуди не дінешся і втрата дитини це щоденний біль до мого останнього поди­ху.



І оця похоронка “Ваш син, молодший сержант Койнаш Іван Іванович, захищаю­чи волю та незалежність України, смертю хоробрих загинув 9 листопада 2022 року під час артилерійського обстрілу против­ника зі сторони збройних сил російської федерації в районі населеного пункту Андріївка Донецької області” пектиме мою душу, поки світу й сонця...

Пройшло від того часу вже більше двох місяців. Куди не повернеться мати, ніби сина бачить, все на хвірточку поглядає, на дорогу. Журиться, каже, було б здо­ров’я тугу б оту в роботі якійсь хоч трішки забувала, а так роки, сили вже мало. Хто його знає, чим той біль втамувати. Добре, що старші діти, внучата розраджують, підтримують.

Часто бере фотоальбом, де синові світлини, багато фронтових. У військо­вому спорядженні, зі зброєю, а погляду синових очей, такому теплому і лагідно­му, і отій його усмішці ніяк не підходить грізний автомат. Все з світлин Ваня ніби втішає Любов Володимирівну своєю по­смішкою. Часто приходить у сни. Просить маму триматись, а то ходить з автома­том навколо хати, оберігаючи спокій.

А одного разу чула уві сні ніби синів го­лос і пісню, що линула з могили:
“На могилі моїй посадіть яворину, і не плачте за мною - за мною заплаче рід­ня. Я любив вас усіх, та найбільше любив Україну...”

- Треба ж явір посадить, раз син про­сить, хоч десь обіч кладовища, волю його виконати, - роздумує жінка. - І скільки ще синів втрачатимуть українські матері че­рез тих проклятих рашистів, скільки ще крові проллється на українській землі, поки ми виженемо геть тих недолюдків?

Дорогою ціною нам дається кожен день на шляху до перемоги, і ніхто ще не може точно назвати тої щасливої миті, коли на­решті в Україну прийде мир і матері пе­рестануть чекати дітей з війни. Та вона обов’язково прийде. Бо її виборюють кра­щі наші сини, такі як Іван Койнаш, у яко­го любов до Батьківщини була на цілий вік. Жаль, що той вік був такий короткий, всього 40 років...

Джерело: газета “Срібнянщина” від 26.01.2023, В. ПЕТРЕНКО

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: