Судинін Борис

Вторник, 9 Октября 2007 21:39 | Просмотров: 2828

Борис Судинин

22 червня 1945-го, рівно через чотири роки після початку найстрашнішої в історії людства війни, було оприлюднено наказ Верховного Головнокомандувача: "На ознаменування Перемоги над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні призначаю 24 червня 1945 року у Москві на Красній площі парад військ Діючої армії, Військово-Морського флоту та Московського гарнізону-Парад Перемоги. Парад Перемоги прийняти моєму заступникові маршалові Радянського Союзу Ґ.К. Жукову, командувати Парадом маршалу Радянського Союзу К.К. Рокос-совському".
    На Парад запросили по одному зведеному полку від Карельського, Ленінградського, 1 -го Прибалтійського, 1, 2, 3-го Білоруських, 1, 2,3 і 4-го Українських фронтів, зведені полки ВМФ і ВПС.

    До складу полків вводилися Герої Радянського Союзу, кавалери ордена Слави, солдати, сержанти, старшини, які найбільше відзначилися у боях.
    Учасники Параду Перемоги стали свідками ритуалу, під час якого двісті бійців підбій барабанщиків кинули до підніжжя урядової трибуни - мавзолею Леніна - двісті прапорів і штандартів розгромлених німецько-фашистських частин і армій.

    Серед сотень учасників Параду був і наш земляк - командир відділення розвідки 226-го окремого артилерійського полку старший сержант Борис Судінін. Він їхав Красною площею в кузові ЗІСа попереду артилерійських частин. За штабістами, зв'язківцями та розвідниками трактори "Кіровець" тягли багатотонні 280-міліметрові мортири у три ряди по чотири гармати в кожному.
    - Мені не вірилося, що я - учасник Параду Перемоги, - згадує Борис Миколайович. - Не вірилося, що я вижив у тій страшній м'ясорубці, вижив тоді, коли поряд зі мною гинули бойові побратими. Мене переповнювала гордість, що над моєю Батьківщиною ніколи не будуть майоріти фашистські знамена, що вони падали на бруківку площі.

Не можу забути багатьох епізодів війни. Згадую, як війська Третього Білоруського фронту з кривавими боями наближалися до Кенігсберга. Якось після розвідки на ворожому "передку" я повертався з донесенням до штабного бліндажа. Тільки-но переступив його поріг, як у бліндаж влучив ворожий снаряд. Вибухова хвиля кинула мене на стіну, а осколки посікли обличчя. Коли я прийшов до тями, то відчув сильний біль у грудях, очі заливала кров. Борис Судінін відмовився покидати розташування частини і два тижні пролежав у землянці. Друзі-розвідники називали його білоголовим через забинтовану голову.

- Коли наш полк підійшов ближче до Кенігсберга, - продовжує Борис Судінін, - то командування поставило перед нами завдання розгромити найбільш укріплений форт Фрідріха Вільгельма. Ми добре розуміли, що зробити це можна буде лише тоді, коли у нас будуть достовірні розвіддані. Я запропонував начальникові штабу свій варіант: неподалік розташування полку стояли невідомо для чого зведені високі залізобетонні опори. До них вночі ми наносили багато колод. Добралися аж до верху. Тепер згори можна було розгледіти ворожі позиції. Але не так просто 280-кілограмовими снарядами відразу розбити двометрові стіни, бетонніпере-криття, вкриті півтораметровим шаром грунту, та ще й не знаючи добре розташування важливих ворожих позицій. Та нам врешті-решт вдалося точно скорегувати вогонь. Декілька влучних пострілів змусили фашистів здатися. Командир частини наказав облаштувати у форті спостережний пункт. На ніч у ньому залишилося троє розвідників та двоє зв'язкових. Вночі обірвався наш зв'язок зі штабом дивізії, а фашисти почали контратакувати. І лише на ранок нам вдалося вІбити контратаку.

9 квітня 1945 року радянські війська взяли Кенігсберг, а наступного дня Борису Судініну виповнилося двадцять сім років. Під Кенігсбергом старшого сержанта застала і звістка про Велику Перемогу. Йому пропонували стати кадровим військовим, але Борисові хотілося вчитися та працювати.

   З перших повоєнних днів Борис Судінін разом із дружиною Валентиною оселився у Чернігові.
    - Скільки ми цегли разом переносили, коли місто з руїн допомагали піднімати, - каже ветеран. - Сквер біля пам'ятника Леніну від завалів розчищали, дерева, квіти тут саджали. А тепер ось у цьому сквері продаю дерев'яні ложки, гребінці тощо, зроблені своїми руками. Так відпочиваю, цим живу. Виховали з дружиною двох дітей. Працював по війні конструктором, головним механіком, технологом, керівником групи науково-технічної інформації. Але на все життя запам'ятався Парад Перемоги. Нічого більш захоплюючого мені в житті бачити не довелося.

    Андрій ДИМИЧ. Фото автора

    По материалам еженедельника "Гарт"

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в:

Версия для печати