Вдова льотчика з Прилук Любов Правдивець з вірою у синів та онуків плете сітки для ЗСУ

Добавить новость

Четверг, 29 Декабря 2022 20:43  |  Просмотров: 5420

Любов Правдивець - з військової родини. Військовим був її покійний чоловік Володимир Микола­йович. На фронті нині з ворогом воюють її сини Максим та Андрій, а також онуки Сергій та Дмитро. «Наші чоловіки на війні», - каже Любов Василівна, яку я ненавмисно відволікаю від важливої спра­ви - ось вже кілька місяців переселенка з Чугуєва Харківської області плете «химери» (маскувальні накидки) для хлопців і дівчат на фронті, а її невістка Ольга ріже смужки для маскувальних сіток. Благородною і потрібною справою жінки займаються в одному з навчальних закладів Прилук.



На фото Любов Правдивець за роботою; хлопці на передовій дуже раді сіткам з Прилук
«Чоловік сказав: «Любо, це — війна!»

Володимир Миколайович Правдивець народився у Прилуках. Його батьки зустрілись на війні, у шпиталі, куди червоноармієць Микола Михайлович Правдивець потрапив з тяжким поранен­ням. Після того, коли операційна медсестра Олександра Андрі­ївна його виходила, боєць попросив у неї руки.

У Прилуках у подружжя народилось п'ятеро синів. Четверо з них також стали військовими. Олександр, Михайло і Володимир обрали небо, Микола став зв'язківцем. Лише молодший брат Василь професію вибрав мирну, все життя пропрацювавши на Прилуцькій тютюновій фабриці.

«Найстарший з братів - полковник Олександр Правдивець нагороджений орденом «За службу Батьківщині у Збройних Си­лах СРСР» ііі ступеня, - писала одна з тогочасних центральних радянських газет. - На його рахунку - сотні годин, проведених у повітрі.
Добре служить Батьківщині й гвардії майор Микола Правди­вець. Він - начальник зв’язку гвардійської танкової Запорізької дивізії...

Михайло Правдивець і Володимир Правдивець - військові льотчики першого класу, командують ланками».

Останнє місце служби Володимира Правдивця - аеродром у Чугуєві. Поряд з ним вони з дружиною Любов'ю і жили. І саме по військовому містечку, яке на картах позначено, як мікрорайон «Авіатор», прийшлись перші удари рашистів у перший день їх повномасштабного вторгнення - 24 лютого.

- О п’ятій ранку вони почали бити по аеродрому, - згадує Лю­бов Василівна. - Але з нашої квартири цього не було видно, лише чутно. Спочатку подумала, що це військові навчання, адже, крім льотчиків, у Чугуєві є й танкісти. О сьомій вдарили вже по житлових будинках. Попало між нашою і сусідньою п’ятиповерхівкою.



На фото будинок чугуївців після вибуху. 24 лютого 2022 р.

Від цього удару загинув 13-річний Антон Тарасенко. Про за­гибель хлопчика в результаті обстрілу п'ятиповерхівки № 157 у мікрорайоні «Авіатор» тоді писали майже всі провідні українські інформагентства. Родина Антона саме збиралась виїздити, він вибіг до машини, і туди прилетів снаряд. Будинок загорівся. На момент приїзду рятувальників і «швидкої» на другому і третьому поверхах горіли балкони, на четвертому - квартира. Були пора­нені. Рятувальники евакуювали 15 жителів.

І якщо перша жертва війни у Чугуєві для українців, які у той чорний день читали новинну стрічку, залишилась просто неві­домим їм хлопчиком, то Любов Василівна важко пережила цю смерть. Адже Антона вона знала з дитинства, він був її вихо­ванцем. Як і багато хлопців і дівчат, що проживали поряд, адже раніше жінка працювала помічником вихователя у дитсадку. Але після того, коли у чоловіка стався інсульт, залишила роботу, аби доглядати за лежачим хворим. Тоді їй лишалось до пенсії лише два роки.

- При першому ударі по будинку з вікон посипалось скло, - зга­дує жінка. - Я інстинктивно нахилилась над чоловіком, закрив­ши його від уламків. Чоловіка не зачепило, мені посікло спину.

Полковник авіації Володимир Правдивець давно казав дружи­ні про ймовірність повномасштабного вторгнення росії. Водно­час сам гнав від себе ці думки, каже переселенка.

- Коли полетіли вікна, чоловік сказав: «Любо, це - війна!», - занурюється у неприємні спогади Любов Василівна. - Я схопила його і винесла у коридор. Встигла це зробити до другого ви­буху. Звідти невістка і онука допомогли мені витягнути Воло­димира у під’їзд, вже там ми його одягали. Він хоч і худенький був, але ось так щоб підняти і тягнути людину - важко. Потім знайомі дивувались, як змогла його винести. Не знаю, кажу. Мабуть, на емоціях.

«Якби росіяни обшукали, нам би було непереливки»

Що робити далі, було незрозуміло. Володимиру Миколайо­вичу ставало гірше, тож викликали «швидку». Чекали довго. Не дочекавшись, жінки спустили його на перший поверх. Любов Ва­силівна пішла просити допомоги у поліцейських. Пояснила, що чоловік - інвалід першої групи. Повернутись у розбиту квартиру вони не можуть, а куди йти, не знають.

Поліцейські порадили йти на аеродром, де стояв літак, до якого мав під'їхати евакуаційний автобус. Його, на жаль, так і не дочекались, але за дві години підійшли волонтери, які запропонували їхати в Іванівку - село в Чугуївському районі. Мовляв, там безпечніше. Розуміючи що це краще, ніж залишатись на вулиці, родина Правдивців пого­дилась їхати.

В Іванівці їх поселили у підвал школи. У ньому переселенці пробули з 24 лютого по 7 березня. Любов Василівна каже, було дуже важко. Дуже незручно, зокрема, було роздягати і одягати хворого. Крім ліків, потрібні були і підгузки.

- Велике спасибі і низький уклін жителям села, - каже жінка. - Вони зразу ж кинули клич, і нам почали нести памперси, скільки у кого було (хто - два, хто - три, хто - більше). Приносили нам і їжу, і речі.
Єдине, з чим не могли допомогти іванівці, з лікарем - його у селі не було. Тоді Любов Правдивець звернулась за допомогою до місцевої влади, аби допомогли виїхати.

«Але то машини не було, - згадує переселенка, - то дорога обстрілювалась».

З часом Правдивці лишились у підвалі самі. Всі, кому було куди повертатись, повернулись.

- А ми ж не могли просто сісти у візок і поїхати, - пояснює Любов Василівна. - Це далеко. Кілометрів сорок від Чугуєва.

Нарешті змогли дістати телефонний номер депутата-волонтера і зателефонували. Він сказав чекати машину з водієм.

- Велике спасибі і депутату, і водію! Повернусь - обов’язково віддячу, - продовжує розповідь жінка. - Ми благополучно виїхали з села, але по дорозі потрібно було заїхати ще у село Волохів Яр, аби забрати жін­ку з двома дітьми. Їдемо і бачимо спереду залишки розбитої техніки. Російський блокпост! Повернути­сь не можемо - нас вже побачили. Перехрестились і поїхали! Змогли проїхати і жінку з дітьми забрати.

Нас просто не обшукували. Мабуть, лежачий інвалід на передньому сидінні їх зупинив. Якби росіяни обшу­кали, нам би було непереливки. Адже з собою везли документи синів і їх медалі учасників АТО!

А вже коли родина повернулась у Чугуїв, то дізнались, що в Іванівську школу заїхали автобуси з росіянами. Розминулись з ними на 20 хвилин! Пощастило.

«Це був його останній виліт у небо»

У Чугуєві їх знову поселили у підвал, але, на щастя жінки, її чоловікову дали ліжко. їй довелось спати на стільці.
Матері й батьку допомагала донька, яка тоді жила у Чугуєві. Незважаючи на те, що сама була багатодітною матір'ю, вихову­ючи п'ятьох, знаходила час і можливості, аби принести підгузки і ліки.

Від місцевої влади помочі знов не дочекались. «Мені казали: «Таких, як ви, у нас - 92 %, - згадує переселенка. - Я їм відпові­дала, що ми - не проценти, ми — люди».

Оскільки обстріли ставали частішими, родина знову задума­лась про виїзд. Волонтери спочатку відмовляли. Мовляв, такому інваліду потрібна спецмашина. Любов Василівна відповідала, що їй достатньо три місця: два - для чоловіка, аби ліг, одне - для неї.

Врешті-решт 14 квітня подружжя вивезли у Полтаву, де вже знаходилась їх донька з дітьми. Поселили у дитсадок. На по­верх, а не у підвал! Після майже двох місяців життя у темряві це здалося розкішшю.

У Полтаві побули лише три дні. Далі вирішили їхати у При­луки, куди гукав молодший брат Володимира Миколайовича. Полтавський військкомат виділив машину - і 18 квітня родину Правдивців зустрічало місто на Удаї.

- Нічого не віщувало біди, але вона сталась, - стишує голос Любов Василівна. - Мабуть, вибух у Чугуєві дарма не минувся, і у чоловіка стались чергова контузія й інсульт. 12 травня Во­лодимира Миколайовича не стало. Це був його останній виліт у небо. Помер на рідній землі. Тут він народився, тут виріс, тут закінчив школу № 13.

«Вірю в своїх дітей і онуків, вони не дарма там знаходяться»

Жінка дуже вдячна брату чоловіка Василю Миколайовичу, який їх прихистив. Вдячна сусідам, з якими дуже здружились і які постійно допомагають. Але й сама, каже, відчула, що має до­помагати. А тут і нагода сталась. Зателефонував син, який нині воює на донецькому напрямку. У бесіді обмовився, що його під­розділ потребує маскувальні сітки. Любов Василівна з невісткою Ольгою і онучкою Настею звернулись за ними до прилуцьких майстринь-волонтерок.

- Ми взяли шість сіток і понесли їх на «Нову пошту», - згадує недавні події переселенка. - Коли хлопці їх отримали, прислали нам фотографії, як прилаштували. Це була гордість, що вда­лось щось корисне зробити для наших хлопців!
Невдовзі жительки Чугуєва вже й самі взялись плести сітки і «химери».



- Робота це не важка, - розповідає волонтерка. - Якщо хтось сумнівається, чи зможе, приходьте - тут навчать. Краще по­бути серед людей, ніж сидіти вдома і постійно себе «намоту­вати». Я теж сумнівалась спочатку, чи зможу, чи вдасться у мене щось зробити у незнайомому місті з незнайомими людь­ми. Але вдалось. І з людьми я здружилась.

А недавно Любов Василівна побувала у рідній квартирі. Під­розділ її сина вивели у Черкаси, аби бійці два-три тижні відпо­чили. Син зразу ж приїхав до рідних у Прилуки. Звідси всі разом поїхали у Чугуїв.
- Кажуть: місто-привид, а це мікрорайон-привид, - ледь не здригається від побаченого жінка. - Віконні рами бовтаються на вітрі. І жодної живої душі. Воронка від першого удару так і лишилась. Вдома ні світла, ні води. Розбиті не лише вікна, а й раковини і унітаз.

Через місто рашисти пройшли, не зупиняючись. Ростовською трасою пішли далі на Харків, розташований за 40 кілометрів. Під Харковом наші оборонці їх зупинили, а згодом далеко відкинули.

Позабивавши вікна квартири дерев'яними плитами, Правдивці того ж дня повернулись у Прилуки. Але оптимізму переселен­ка не втрачає.
- Війна, думаю, вже скоро закінчиться. Вірю в своїх дітей і онуків, вони не дарма там знаходяться. Вони у мене орли. Україна переможе!

ПІСЛЯМОВА. Просто під час нашої розмови з Любов'ю Правдивець за сітками і химерами прийшли військові. З собою принесли грамоту з формулюванням «за активну життєву пози­цію, підтримання бойового духу військовослужбовців, високий патріотизм та допомогу Збройним Силам України» за підписом командира військової частини А4245 Юрія Лісняка. Грамотою нагородили керівницю волонтерського руху Вікторію Вольвич.

Джерело: газета “Прилуччина” + “Прилучаночка” від 24.11.2022, Андрій БЕЙНИК

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: