Промисловий альпініст Петро Летута з Забарівки планував після війни відбудовувати Чернігів, але загинув на Донеччині
Сповнений сил і планів, 36-річний Петро Летута з Забарівки Корюківської громади, знайшов себе у висотній професії. Промисловий альпініст працював і в Україні, і за кордоном, але хотів бути корисним саме на батьківщині. У 2015 році проходив військову службу на окупованому росією сході України. Там і загинув, але за сім років, коли почалася повномасштабна війна. Життя Петра Летути обірвалося 16 жовтня 2022 року біля Спірного на Донеччині.
Тридцятишестирічний Петро — один з трьох дітей 54-річної Людмили та 62-річного Володимира Летут із Забарівки. Їхній старший, 38-річний Олександр, живе з сім’єю в Тютюнниці, має трьох дітей. Менша донька, 26-річна Дарія, ще не створила своєї родини, працює в Польщі. Петро — середній син.
Після 9 класу він за прикладом старшого брата вступив до Чернігівського професійного ліцею залізничного транспорту, де у 2004 році здобув спеціальність «Машиніст теплотяга, помічник машиніста електротяга». Яку ще професію міг собі обрати юнак, який жив поблизу залізничної станції Низківка? Але роботи за фахом так і не знайшов.
— Коли Петро перебував на обліку в центрі зайнятості, йому запропонували освоїти іншу спеціальність — він погодився, — згадує Людмила Миколаївна. — Направили в Крим, в Сімферополь, навчатися промислового альпінізму. Йому дуже сподобалося! Загорівся такою роботою та згодом придбав необхідне обладнання. Працював у Чернігові, а потім і в Польщі на найвищих будівлях. У Польщі закінчив міжнародні курси зі своєї професії, щоб мати можливість працювати по всьому світу. Будь-які висотні роботи були йому під силу.
Петро жив у Чернігові. Сім’ю заводити не поспішав. Допомагав батькам, коли навідувався в село. У 2015 році був учасником антитерористичної операції на сході України, коли росіяни окупували вже і Крим, і схід нашої держави.
Коли почалася повномасштабна війна, ворог бомбив Чернігів, Петро казав, що після війни йому, промисловому альпіністу, в Чернігові буде багато роботи. Хотів брати участь у відбудові обласного центру - Людмила Летута
— А потім, у квітні, йому прийшла повістка, — розповідає мама. — З 11-го числа він трохи більше як місяць був стрільцем Корюківського РТЦК та СП, разом з іншими хлопцями чергував на блокпостах. З 24 травня — старшим розвідником стрілецького батальйону в/ч А0693. Пізніше я дізналася, що це 54-та окрема механізована бригада ім. гетьмана Івана Мазепи, що в Бахмуті.
Батьки тільки підвезли свого сина до «військкомату», бо він не хотів довгих проводів. Опісля мама одразу ж вирушила на роботу в Італію. Четвертий рік Людмила Миколаївна їздить на закордонні заробітки, бо роботи в селі не має. Українка доглядає 80-річну італійку Ніколіну, хоча, каже, доглядом це не назвеш — вона їй скоріше компаньйонка.
До цього Людмила Летута 13 років працювала в сільському клубі, потім ще 13 — у бібліотеці. Її чоловік, Володимир Олександрович, який вчителює у Забарівській школі, викладає дітям фізкультуру, з розумінням ставиться до закордонних заробітків дружини: що ж робити, коли до пенсії далеко?
Страшна смерть від осколка
Петро рідним не телефонував, відправляв повідомлення. «Служу. Їжджу в розвідку. Все добре, не хвилюйтеся» — такими короткими вони були. Дуже зрадів військовому біноклю, який сестра виписала йому аж з Бельгії. Казав: надзвичайно потрібна річ!
На початку жовтня приїхав додому в відпустку. Потім забрав батьківські старенькі «Жигулі», бо треба ж було якось добиратися назад. Сказав: «Я вам нове авто куплю». А 13-го жовтня з ним уже не було зв’язку. Петро загинув 16 жовтня, а рідні дізналися про це 24-го. Привезли похоронку. Мама одразу ж виїхала в Україну.
Останнє фото сина з мамою
— Спершу нам сказали, що Петро з товаришем, з яким вели спостереження на позиціях, обидва загинули, бо прямо на місце їхнього перебування, в окоп, прилетів снаряд. Потім з’ясувалося, що побратим вижив. У Петра — пряме осколкове поранення в голову. Голову просто знесло. Тоді я написала на невідомий номер, з якого якось писав мені син. Чоловік підтвердив, що Петра більше немає. Сказав, що залишилися його авто, документи, телефон і деякі речі. Я попросила переслати тільки телефон. Мій чоловік їздив на впізнання в Дніпро. Я ж побачила тіло сина тільки вдома. Голови не було. На її місці — пакет, наповнений гелієм, прикритий хустинкою. Але це точно мій син. Упізнала його по збитому нігтю на пальці руки.
Тридцятишестирічний розвідник Петро Летута з Забарівки загинув 16 жовтня 2022 року біля населеного пункту Спірне Донецької області. Похоронили його у селі Піски на Корюківщині, звідки родом мама.
Смартфон Петра рідні розблокували з першого разу. Дата його народження. Мама тепер щодня тримає в руках телефон сина, неначе щось нове хоче там прочитати. Переписувався здебільшого тільки з побратимами, військовими. З того листування дізналася, що Петро мав позивний «Ейгер», за назвою будівельної компанії в Чернігові, де він працював. А ще так називається гірська вершина у Швейцарських Альпах.
Неговіркий, але не промовчить
Батькам свої діти завжди найкращі. І Петро таким був для своїх мами й тата. Добрий, комунікабельний і завжди усміхнений. Посмішка була першою реакцією на все, що б не сталося.
— Петя вів здоровий спосіб життя, не палив, не випивав, — каже мама. — Удома ми ніколи від нього не чули матюків чи поганих слів. Захоплювався лижами й футболом. А як інакше? Батько — фізрук, тож двоє синів і старший онук небайдужі до футболу. Петро грав у трьох командах: у корюківському «Ветерані», збірній атовців у Чернігові та ще якійсь чернігівській. Усі троє наших дітей після 9 класу пішли в самостійне життя, вчилися та дбали самі про себе. Петро завжди казав, що не треба ніколи чекати дармових чи легких грошей, їх заробляти треба.
Усі найчастіше питали в Петі, чому він не заводить сім`ю, бо Олександр одружився у 18 років, а цей зволікає. Петро тільки сміявся у відповідь, напевне, обирав прискіпливо. Казав, що ровесниці йому нецікаві, а молодим багато чого треба.
Попри те, що Петро завжди був неговірким, він не мовчав, коли бачив якусь несправедливість
— Стоїмо якось з ним на зупинці, — згадує Людмила Миколаївна. — І тут якийсь чоловік закурює. Петро одразу до нього: «Ви не могли б тут не палити, адже не палю я й моя мама». Я йому стиха киваю, мовляв, та хай уже собі курить, не чіпай, а він — ні, палити у громадських місцях заборонено, чого це ми, що не куримо, повинні дихати отим димом?
- Або, пам’ятаю, будуємо вдома паркан, — згадує Людмила Миколаївна. — Зупинилася якась фура, і водій викинув у вікно пластиковий стаканчик. Петя пішов туди, постукав йому у вікно: «Вийдіть, будь ласка». Той думав, що може сталося щось — вийшов. А син йому каже: «Заберіть свій пластиковий стаканчик, бо ви поїдете звідси, а нам тут жити».Такий він був, Петро, неговіркий, але справедливий, як батько.
Людмила Летута часто Петею називає свого старшого онука Миколу. Не спеціально, якось воно само собою виходить. Хлопець навчається в Чернігові на електрика і часто до бабусі з дідусем приїздить. Просить Миколу не ображатися. Онукові перейшла дядькова кімната, усі його речі, ноутбук. Людмила Миколаївна у залі облаштувала куточок пам’яті свого сина. Повісила український прапор і багато фотографій Петра. Дуже важко заходити туди батькові Володимиру Олександровичу, бо чоловік не може без болю й сліз дивитися на світлини сина.
— А я попервах взагалі не могла плакати, — зізнається. — Місяць сльози не зронила, наче заціпило мені щось, наче заморозило. Може через те, що обличчя синового так і не побачила? Не знаю. А потім, після 40 днів, коли все прибрала, як прорвало — два дні не могла зупинитися, сльози душили.
Жінці на телефон часто пишуть синові знайомі та друзі. Згадують його теплими словами, завдячують, що він був у їхньому житті, такий добрий і справедливий, справжній друг. Це тільки й залишається рідним загиблого — пам’ять про сина та брата. Бо доки його пам’ятають, він живе.
Джерело: сайт "Сусіди Сіті"
Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш
Telegram.