Марія Мося стала плести маскувальні сітки на прохання чоловіка-військового, а тепер їй допомогають жителі громади

Воскресенье, 27 Ноября 2022 16:45 | Просмотров: 5738

По всій Україні нині працює ціла армія волонтерів. Левова частка серед них — жінки. Їх усіх об’єднує жагуче бажання допомогти нашим воїнам здобути перемогу, а тим, хто трохи слабший духом — справитись з реаліями війни, в яких доводиться жити. Кожна до свого вибору приходить власним шляхом. В одних на фронті чоловік, син, батько, інших мотивує приклад однодумців, а хтось просто інакше не може. Про те, що вона інакше не може, Марія Мося з Пекурівки, що на Городнянщині, зрозуміла в перший день повномасштабного вторгнення рашистів, коли селом почали рухатись безкінечні колони ворожої техніки.

Всупереч усіляким пророцтвам

Маші 28 років. В Пекурівку її батьки переїхали з Городні, коли дівчинці було п’ять років. Дівча з дзвінким голосом та бойовою вдачею швидко стало активною учасницею художньої самодіяльності, яка стала невід’ємною частиною її життя. Однак професію собі дівчина вибрала геть не романтичну — після закінчення школи вона пішла навчатись у Чернігівський професійний ліцей побуту на швачку-кравця. Зараз, каже, коли працює виконуючою обов’язки директорки Пекурівського клубу, здобуті вміння їй дуже стають у нагоді.

— Здобуті знання, звісно, допомагають, — каже молода жінка. — Але насправді це не моє покликання. Просто це був випадковий вибір. Ще навчаючись на останньому курсі, ми з моїм чоловіком Михайлом почали жити разом. Щоб якось себе забезпечити, підробляли обоє. Міша навчався на будівельника, хапався за будь-які замовлення, підробітки, заробляв копійчину. Без роботи не сиділа і я – працювала касиром в магазинах, промоутером, але не ножицями й голкою.

З Михайлом Маша була знайома давно — жили в одному селі, і іскра симпатії між молодими людьми спалахнула саме на репетиціях у сільському клубі. До того, як вони вирішили стати сім’єю, пара пройшла складний шлях. Будучи родом з Петрівки, що на Сновщині, Михайло виховувався у Сновському будинку-інтернаті, потім доля закинула його в Пекурівку. А Маша дуже рано вперше обпеклась, народивши старшу доньку в 17 років, але подружнє життя не склалось. Каже, що коли зібрались жити разом, довелось чути багато скептичних «пророкувань» — мовляв, що може бути, якщо він сирота без «роду й племені», а Маша вже має дитину і до того ж старша від свого обранця на три роки? У тому віці це була відчутна різниця.

—Але я після стількох років, прожитих разом з Михайлом, відчуваю себе маленькою і слабкою жінкою, — каже жінка. — Я зрозуміла, що таке бути за чоловіком як за кам’яною стіною. Коли ми почали жити разом, йому ще не виповнилось 17. Але це вже був справжній голова сім’ї, який нею дорожив і дуже цінував.

То було в іншому, мирному житті

Через три роки пара повернулась у Пекурівку, бо в Чернігові не було шансів купити житло. А в селі працювало досить потужне сільськогосподарське підприємство СГВК «Зоря», де була стабільна й непогана зарплата і постійна робота. Тож подружжя удвох влаштувались туди на роботу. Жили з Маріїними батьками — Любов’ю Іванівною та Василем Володимировичем. У 2016 році Михайло вирішив іти служити по контракту. Машина душа бунтувала проти вибору чоловіка, але, каже, це було його рішення, тому вона змирилась.

Михайло пішов служити в жовтні, підписавши перший контракт. Вчився в Гончарівському на танкіста. А вже в лютому був в АТО. За чотири роки служби по контракту понад два з них провів у «гарячих» точках Донбасу.
—Він нічого ні тоді не розповідав про бойові дії, ні зараз, —каже Марія. — Наче й не був ніде. Однак війна змінила його ще тоді. Піддавшись моїм умовлянням, він не підписав черговий контракт. Але вистачило його тільки на два з половиною місяці. Я бачила, як він буквально згасав на очах. Тому й вже зовсім не противилась, коли він завів мову про підписання чергового контракту. Відтоді Міша служив у військовій частині в Чернігові. А у 2017 році ми нарешті розписалися, офіційно зафіксували наш шлюб і одразу ж купили в селі хату, в якій потихеньку почали робити ремонт. У 2019 народився наш син Ярослав, якому зараз три роки. Малому ще й року не виповнилось, як я вийшла на роботу в клуб. Ну не могла сидіти без діла. Дякую батькам, які тішили маленького, та й за старшою Христиною приглядали. Художня самодіяльність – то моє захоплення, хобі. У нас був творчий колектив «Червоні маки», який складався з п’яти людей—трьох чоловіків і двох жінок, та дует з Оксаною Трофименко. Нас часто запрошували виступати на міських святах, різних корпоративах, урочистостях, в сільських клубах. За рік ми могли об’їхати увесь Городнянський район з концертами. Але то все було в мирний час.

«Треба щось робити, бо нас прийшли знищувати»

24 лютого, коли розпочалась війна, Михайло якраз був не на службі, а вдома, в Пекурівці —хворів на коронавірус. Якраз 25 йому треба було закривати лікарняний і затим заступати на службу. Але вдосвіта Маші подзвонила її мати, де того дня ночували їхні діти Христина та Ярослав і питає: «Машо, чуєте, щось гупає?».

—Я відкрила вікно, —каже Марія, — і дійсно почула вибухи. Стала будити Михайла. Кажу: «Мабуть, війна почалась?». А він на мене: «От придумала!». Але швидко зібрався й ми пішли за дітьми до батьків. Тільки потім я зрозуміла, що він просто намагався мене заспокоїти. Бо, підвівши мене до батьків, сказав, що забув вдома телефон і треба повернутися, щоб забрати. Наступного разу я побачила його тільки у квітні… З дому він побіг одразу до траси, односелець його підвіз і таким чином Михайло встиг на останню маршрутку з Городні, після якої вже ніхто не проїхав, бо підірвали міст у Політрудні. Подзвонив мені вже на бігу й сказав, що оголошена бойова тривога, йому треба бути на місці, в Чернігові, у частині. А я йому ще задала таке дурне питання: «А ввечері ти будеш вдома?». Тільки потім зрозуміла, наскільки безглуздими були ті слова…

Розуміючи після розмови з чоловіком, що коїться щось незрозуміле й страшне, Маша побігла додому знову, щоб забрати документи. Стоячи в центрі села, почула гучний вибух — то злетів у повітря політруднянський міст. Мозок пронизала перелякана думка: «Зараз бомбити почнуть. А я тут, а діти в батьків». Розгубленим поглядом жінка дивилася на безкінечну вереницю чужинської техніки, яка нагло гуркотіла асфальтом по вулиці рідного села. Перший імпульсивний жах почав відступати, а в голові билася думка: «Так не повинно бути. Треба щось робити. Бо нас прийшли знищувати».

«Рашисти боялись навіть простих сільських жінок»

Перші волонтерські кроки Маша почала робити разом зі своїм батьком Василем Володимировичем. Вони почали привозити для односельців хліб з Городні. Першого дня хлібна машина змогла довезти паляниці до зруйнованого мосту. Там його перевантажили в іншу автівку й завезли в село. Коли стало зрозуміло, що хлібзавод не має змоги розвозити хліб по селах, Маріїн батько став робити регулярні рейси в Городню, проходячи через ворожі блокпости, які чатували біля відновленого так-сяк рашистами мосту. Інколи з ним їздила продавчиня з місцевого магазину, інколи — староста Надія Пятковська, а здебільшого — донька.
—Я ніколи не забуду свою першу поїздку, — каже Маша. —Ми вже чудово визнавали що відбувається і все єство було наповнене лютою ненавистю до чужинців, які прийшли на нашу землю вбивати. Вже точились жорстокі бої за Чернігів, і ми в селі чули пекельні канонади. Тато тільки глянув на мене, і перед блокпостом так тихенько: «Машо, головне — мовчи. І все. Роби, що скажуть». На посту вийшли з машини для перевірки. Мені одразу автоматник: «Расстегні куртачку!». Я кажу: «Так холодно ж». Він одразу: «А мало лі што ти там под нєй пронесьошь!». Як важко було стриматись, коли ці руки обмацували кишені, підкладку, шви — мабуть, бомби шукали. Боялись навіть простих сільських жінок. Розуміли, що тут їм не раді.

Коли в окупованій Городні змогли налагодити виробництво й постачання борошна на хлібозавод, гостра «хлібна» проблема відпала. Вже вдавалось інколи навіть печива привезти для найменших — городнянські пекарі старалися з усіх сил скрасити вкрадене рашистами дитинство.

Але натомість виникла інша: у людей закінчувались запаси ліків, ніхто ж бо ними не запасався на тривалий період. І тоді Маша з татом знайшли дорогу до волонтерського центру, який розташовувася в приміщенні музичної школи. Там волонтери, роблячи все можливе й неможливе, збирали й доставляли на окуповану територію найнеобхідніше.

—Вони допомагали людям ліками, дитячим харчуванням, засобами гігієни тощо, —хвилюючись, каже Марія. — Мене медики Вася, Яна та Ігор навчили навіть розбиратись у ліках, що чим можна замінити в разі гострої потреби. Ми почали привозити в село різні речі для тих, хто мав найбільшу в них нужду. Потроху — два-три брусочки мила, наприклад. Але на той час вони були безцінні. А ми натомість збирали з татом і везли у Городню якісь продукти — що в кого було, особливо овочі та молочку. То була перша школа волонтерства.

Навіть діти плетуть «ковдрочки» для військових

Коли рашисти почали свій відступ від Чернігова, Маша зізнається, три дні нікуди не виїжджали з дому — занадто агресивно виглядали російські військові, які отримали розгром під обласним центром, взяти який так і не змогли. А потім селом пішли перші українські танки — відбувалась зачистка звільненої території. Саме тоді вона несподівано зустріла серед українських військових свого кума Максима. Спершу своїм очам не повірила — шанси, що його частина йтиме саме Пекурівкою, були невеликі. Сльози, посмішки, обійми. Тоді почались жваві дні, наповнені приємною метушнею — нагодувати змучених воїнів. Поміж тим чи не щодня моталась у Городню, вже попутним транспортом, бо батька викликали на роботу в бурівське сільгосппідприємство, де він пропадав зранку й до пізнього вечора. У Городні в тому ж волонтерському центрі, в магазинах «Скриня» та «ДякуЮ» фасували, розподіляли допомогу, яка почала потроху надходити в деокуповане місто.

—А незабаром мені подзвонив той же кум Максим,—згадує Марія. —Він побув зі своєю частиною в нашому селі пару днів, і їх одразу перекинули на підмогу на схід, де точаться запеклі бої. Він сказав: «Машо, нам сітки потрібні.

Маскувальні. Вкрай. Якщо можете — допоможіть». Я бачила такі сітки, які наша волонтерка, начальниця відділу культури, сім’ї, молоді та спорту Городнянської міської ради Олена Яцкова привозила з Луцьку. Ще подивилася: цікава штука. Тож мерщій в інтернет, роздивитися, як вони створюються. Одразу зрозуміла: зможемо! Подзвонила чоловіку й кажу: «Мені гроші потрібні». Він розсміявся: «Нарешті!». Бо до того скільки разів пропонував перекинути мені кошти на картку, я відмахувалась: «Нащо вони мені тут? Все одно нічого не купиш, крім хліба. Дівай їх куди хочеш, вам вони потрібніші». Знаю, що вони купували генератори, в тому числі й для чернігівських лікарень, коли не було світла. Тож

Міша перекинув мені гроші для придбання основи для першої сітки. Вона коштувала п’ять тисяч гривень. Замовила через інтернет. А чекати потрібно було два-три тижні, логістика ледь починала відновлюватись. Тоді та сама Олена Юріївна підказала мені ще один нюанс волонтерства: мовляв, ну і скільки ти накупуєшся за власні кошти? Вчися писати пости у Фейсбуці, закликай людей об’єднуватися, допомагати. Не назбираєш за оці два тижні потрібної суми — тоді своїми докладеш. Я тиждень ходила, не могла зважитись. Соромно було. Ніколи у житті для себе ні в кого нічого не просила. А тоді таки пересилила себе, розуміючи, що сіток потрібно буде багато, сама своїми ресурсами не осилю. І мій перший пост зібрав 3 600 гривень. Михайлу розказала. А він: «Ну, бачиш, молодчина. Все у тебе вийде!».

Перша маскувальна сітка виявилась довжиною у 15 метрів. Тканиною на сіро-зелені стрічки тоді забезпечив безкоштовний магазин «ДякуЮ». У помічники до Маші прийшли місцева жителька Ольга Індучна і перша вчителька Жанна Юріївна Гребінь. Утрьох вони вже сплели одинадцять сіток великих розмірів для особливих видів військової техніки. Ще три допомогли сплести бібліотекарі центральної бібліотечної системи з Городні, по одній —колектив ясла-садка №1, волонтерського центру «Воля» і жителі Бурівки Тупичівської громади. Цікаво, що в Бурівці цю роботу підхопили дитячі руки. Навіть дошкільнята намагалися якнайміцніше вплітати стрічки в «ковдрочку» для військових.

І буде мир, і буде пісня

Нині у сільському клубі в Пекурівці знову на всю «кипить» робота. Тут дівчата виконують термінове замовлення на чергову маскувальну сітку. На підлозі стоять новенькі вогнегасники.

—Це теж замовлення. Для 1-ої танкової, —пояснює Маша. — Повинні приїхати забрати, бо поштою дорого відправляти, вони дуже важкі. Уявляєте, для закупівлі цих балонів нам треба було зібрати дев’ять тисяч гривень. А зібрали вдвічі більше! Аматори з сусіднього Великого Листвену провели благодійний концерт і передали нам зібрані кошти — 14 тисяч гривень! І ще потім доносили. Ми змогли на прохання військових ще й інструмент для ремонту техніки закупити. А зараз ще є необхідність відправити їм ліки від сезонних застуд. Треба антивірусні, протигрипозні, жарознижувальні. Там захисникам хворіти ніколи.

Тільки дивуєшся — коли вона все встигає? Вдома двоє дітей, яких допомагає глядіти мама, але ж іще і господарство величеньке, як і у всіх у селі —півгектара картоплі, троє свиней тощо. Маша на дивне для неї запитання махає рукою: було б бажання — час і можливість знайдуться завжди. А за роботою від тривожних думок відволікаєшся. Маша чекає свого Михайла, який потрапив додому після звільнення тільки наприкінці квітня. І замовив найперше свою улюблену страву— тещині пиріжки з капустою. Якою радісною була та зустріч! Нині він продовжує службу, а дружина й діти чекають його додому — живим, здоровим і з перемогою.

Волонтерська робота у клубі кипить разом із репетиціями. Маша загорілась новою справою — освоїти плетіння «кікімор». На такі маскувальні костюми вже теж є замовлення. Поруч із цим зараз народжується в селі новий дует — Марія розучує репертуар з Анжелою Москаленко. Лине пісня за плетінням. Дівчата вірять, що перемога не за горами. І тоді вони, давши відпочинок втомленим від плетіння рукам, вийдуть на сцену з новими піснями — мелодійними, чистими і вільними, як наша Україна.

Джерело: "Новини Городнянщини", Світлана ТОМАШ. Матеріал підготовлений у рамках проєкту Українського кризового медіацентру