Летять дрони і ракети, а ми садимо часник...

Суббота, 12 Ноября 2022 14:42 | Просмотров: 6742

Цей рядочок, що винесено у заголовок чергового допису про працівників такої непростої і копіткої сфери - соціальної, популярний серед людей у нинішній, воєнний, час, бо символізує життєстійкість українців у найтяжчі періоди нашої історії. Він якнайкраще в цей складний час у кількох словах характеризує і роботу соціальних робітників, які забезпечують догляд літніх одиноких земляків вдома.

Чи вірус, чи тепер війна в країні, а наші невтомні бджілки - соціальні дівчата однак поспішають до своїх підопічних, бо від них залежить фізичне виживання таких людей, розповідає Наталія ІГНАТЕНКО, завідувачка відділення соціальної допомоги вдома територіального центру обслуговування (надання соціальних послуг) Варвинської селищної ради. Відділення обслуговує більше пів тисячі підопічниху Барві та селах громади. Відтак на кожну працівницю, а їх у терцентрі 43, припадає по 11-13 підопічних, тоді як соціальними нормами передбачено вдвічі менше.

Виконують вони не тільки елементарний особистий догляд - треба доставити харчі та інші покупки, здійснити комунальні платежі, приготувати їжу, допомогти з особистою гігієною і прибиранням оселі, а й чимало з того, що не входить в обов'язки, але вимагає проживання в селі: обробляють городи, заготовляють консервацію і дрова, порядкують у дворах тощо, бо без цього сільська людина з мізерною пенсією просто не виживе. Беруть на догляд не тільки тих, хто у поважних літах осиротіли і не мають рідні, а й чиї діти мешкають далеко, або й самі досягли пенсійного віку або не мають фізичної змоги доглядати батьків.

Для кожного з нас з приходом агресора у нашу країну так чи інакше багато чого змінилося. Отож, спілкування з Наталією Миколаївною розпочинаю із запитання: як війна і скрута впливає й на соціальну службу та тих, ким вона опікується?

Перш за все, зросла кількість тих, хто потребує такої допомоги. У когось із стареньких діти через війну втратили житло і роботу, опинилися далеко і не можуть доглядати батьків, хтось від стресу посунувся здоров'ям і без допомоги вже не справляється з елементарними побутовими потребами.

У перші дні війни, коли немало місцевих установ і організацій працювали дистанційно чи просто поховалися вдома, наші соцробітники, які раніше, йшли до своїх підопічних, розповідає очільниця відділення. Допомагали, розраджували, заспокоювали. У період певної паніки першим ділом подбали про продуктовий запас. І нині кожен має не тільки стратегічні припаси продуктів тривалого зберігання, а й навіть чимало насушеного чи замороженого хліба. За час воєнних місяців виросла городина, яку теж дбайливо припасли. У сільчан-підопічних є запас дров на рік і більше, тож у селах труднощів воєнного часу не бояться. Кажуть, будемо з їжею і в теплі.

Соцслужба за допомогою благодійників, зокрема релігійної організації, забезпечила підопічних продуктовими наборами. До їх розподілу підійшли справедливо - не за формальний статус інваліда чи ветерана, а тим, хто дійсно перебуває у скруті і потребує допомоги. Підопічні терцентру, як відомо, на автівках по безкоштовну хлібину не їздять, їм гуманітарку слід доправляти в оселі, і соціальні працівники разом із благодійниками це забезпечили. Сільські ветерани завжди у полі зору старост, допомогу їм передають сільгосппідприємства і підприємці - така вже українська традиція - опікати малих і старих.

Переглядаючи світлини із робочих буднів соцслужби громади, які в інтернет викладає Наталія Ігнатенко, пропагуючи роботу свого колективу, щиро подивувалася. Ціле літо, крім основних обов'язків, жінки ...у ягодах, у городині, в садках - збирають вітаміни, консервують, сушать, солять.

Аякже, підтверджує пані Наталя, наші бабусі всі з пухкими сільськими оладками, молочком і вітамінним вареннячком до них...

Вдивляючись у обличчя цих сільських трудівничок - стримані, але приязні, мудрі, чіткіше розумієш - таку роботу здужає далеко не кожна людина.

Велике, милостиве, терпляче серце, покликання допомагати іншим веде їх до стареньких, і аж в останню чергу - зарплата, бо вона, на жаль, мінімальна - неспіврозмірна з фізичними й моральними затратами кожної жінки.

Кожна має й особисті трагедії, випробування, навантаження у власних родинах. Антонівчанка Оксана Гузьома у перші дні повномасштабного вторгнення втратила чоловіка, у багатьох, як у її односельчанки Марії Тимченко, повна хата роди- чів-переселенців, яких прихистила родина, хтось ставить на ноги дітей чи працює до поважних літ без жодних пільгових пенсій або й навіть після власних складних хвороб... Винести свою, часто непосильну, ношу і тримати на світі знедолених стареньких - така доля цих жінок.

Як би важко їм не велося, а соцслужба ще й активно волонтерствує. Працівниці відділення збирають овочі та фрукти, мед, одяг і речі першої необхідності й передають їх на фронт. Запланували просто у відділенні заквасити воїнам хрумкої капусти.

Тому і в свята, і в будні Наталія Ігнатенко не шкодує теплих, вдячних слів на адресу своїх колег - змучених, вироблених, але оптимістичних і загартованих. Рідними людьми за роки спілкування стають соцпрацівники для стареньких, котрі з ними діляться навіть тим, чого не скажуть і власним дітям. Низько вклоняюся за їх тяжкий труд, говорить вона і зичить здоров'я, сил, оптимізму, наснаги їм і їх родинам.

До цьогорічного професійного свята соцпрацівників почесними відзнаками нагороджено Людмилу Федорівну Мулярчук з Барви та Надію Григорівну Ляшенко з Макіївки, щодо яких саме днями підопічні надіслали вдячні відгуки, а також Ольгу Григорівну Шупту з Дащенок.
Приєднуюся до всіх добрих побажань, які жінки прийматимуть у ці дні. Хай їхня скромна і водночас сподвижницька праця гідно вшановується державою і людьми.

Джерело: газета “Слово Варвинщини” від 03.11.2022, Є. ЗИМА, фото з архіву відділення.