У Павла Медвідя, який загинув на Херсонщині, сиротою залишився 10-річний син
Лишень тридцять три роки життєвого шляху доля відміряла Павлу Медведю з Атюші. Молоде життя обірвала проклята війна у пекельних боях на Херсонщині. Рідна Атюша зустрічала свого Героя на колінах. В останню путь проводжали Павла теж усім селом.
Як же часто нам доводиться чути, що Герої не вмирають. З однієї сторони це є правда, бо ж вони, наші захисники, котрі віддали своє життя, захищаючи рідну землю, житимуть доти, поки не згасне пам'ять про них. Але ж як пояснити дитині, що тато чи мама його більше не приголублять, не поцілують, не дадуть батьківську пораду. Як змиритися дружині чи матері з втратою найріднішого, найдорожчого, єдиного і коханого... Важко це все. Дуже важко.
Але для нас, для українців, чужих захисників нема, як і нема чужого горя. Нині біль та розпач - одні на всіх. Коропська громада зустрічала свого героя стоячи на колінах.
18 вересня, коли Павло Медвідь востаннє їхав додому, у свою рідну Атюшу, небо ридало. Разом із погодою сльози проливали й односільчани загиблого воїна. Під дощем, по калюжах чи не все село зійшлося, аби по-людськи зустріти того, хто віддав за нашу країну найцінніше - своє життя. А наступного дня так само всі разом проводжали Павла в останню путь, встеляючи дорогу квітами.
Сиротою залишився 10-річний Ярослав. Не стало люблячого батька, турботливого брата, вірного товариша, привітного однокласника, світлої людини.
Добрий,ширий, чуйний
Павло був найменшою дитиною у родині Медведів, один із трьох синів у батьків. Та доля із самого малку не зовсім привітною була до братів Медведів: рано помер тато і мамі самій довелося ставити на ноги хлопців. Павло ріс добрим, привітним, чуйним. Таким його запам'ятали й однокласники.
Після школи Павло Медвідь поїхав до столиці здобувати фах електрозварювальника у професійно- технічному училищі. А тоді й до армії пішов на строкову службу. Але своє життя зі столицею Павло пов’яже на багато років. Бо ж і працюватиме там, і саме в Києві познайомиться зі своєю майбутньою дружиною Еллою. Та, одружившись, подружжя переїжджає до Атюші, купує будинок і чекає на первістка. Ярославом назвали синочка.
Кілька років тому померла у Павла мама, а у березні цього року не стало у чоловіка і дружини. Хвороба забрала Еллу.
А що ж тепер буде з дитиною? Останні пару років Ярослав у бабусі в Ірпені жив, бо ж мама хворіла, а тато по заробітках мотався. Нині, після смерті обох батьків, опіку над дитиною оформляє бабуся.
Знаєте, як кажуть, що про померлого - або добре говорити, або взагалі ніяк. Та Павло був такою людиною, що нічого поганого про нього й не скажеш. «Добряк, трудяга», - говорять про нього односельці. Ніколи і нікому не відмовляв. Що його не попроси - завжди зробить. Безвідмовний.
Мали розмову з однокласницею та кумою Павла - Оксаною Бас.
- Він хоч був і найменшим із братів, але фінансово при змозі допомагав найстаршому Олексію, бо ж той хворіє. І на харчування гроші давав, і за комуналку платив. Так він мені розповідав, - говорить Оксана.
Міг не йти воювати
У квітні багато наших земляків отримало повістки. Принесли її і Павлу. Пройшов комісію - і на війну. 30 квітня атюшанин був мобілізований. Розподілений у 24-ту окрему механізовану бригаду. На посаду навідника мотопіхотного відділення. Загинув 13 вересня на Херсонщині.
Чи міг би Павло уникнути мобілізації? Не йти воювати? Звичайно. Бо ж він - батько-одинак. Та й здоров'я у нього не відмінним було. Але на запитання у всіх лікарських кабінетах відповідав лиш одне: «Здоровий. Нічого не турбує».
- Ми балакали з ним про те, що він має право не йти воювати. Але для себе він твердо вирішив, що це його обов'язок. Казав мені: «У мене син. Заради нього мушу йти воювати», - розповідає Оксана. - До речі, скільки ми з ним не говорили, постійно чула від нього: «У мене син. Хто ж, як не я, піде на війну».
Розповідала Оксана, що час від часу вони зідзвонювалися. Про різне говорили: і про мирне життя-буття, і, звичайно ж, про війну. Чи страшно було Павлу під кулями? Аякже. Але жодного разу він про це не обмовився. Бо ж, мабуть, не звик жалітися. За сина переживав, за братів.
Воїнів часто перекидали з позиції на позицію. Куди ж саме - не розказував. Лиш казав: «Нас знову везуть».
- Востаннє ми з Пашею на День Незалежності переписувалися. Він мене зі святом привітав, я його теж. Я запитала: «Як ти? Де ти?». Де він є, звісно, - мені не сказав би. Лиш написав, що у них дуже гаряче. Навіть голови підняти не можна. А ще написав, що у них на той момент були страшенні втрати: 80 чоловік із 100, - розповідає кума атюшівського Героя. - Щоразу, коли ми спілкувалися, у голосі Павла відчувався страх, але про те, що йому страшно чи він жалкує, що пішов на війну, я не чула. Він для нас - справжній Герой.
Джерело: газета "Нові горизонти" від 29.09.2022, Ірина БОРОВСЬКА
Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш
Telegram.