Янгол Добра. Так називають сьогодні всіх волонтерів, а зокрема, й Наталію Сидоренко з Борзни

Добавить новость

Суббота, 6 Августа 2022 11:34  |  Просмотров: 2958 | Обновлено 19 Августа 2022 17:07

Їхня сім’я - одна з багатодітних у Борзні. Анатолій та Наталія Сидоренки народили й виховують чотирьох синів: 18-річного Антона, 13-річного Тараса й 10-річних близнят Іллю і Матвія. Голова сім’ї - фермер, дружина - косметолог. Повно- масштабне вторгнення росії перевернуло їхнє життя з ніг на голову. Як саме, говоримо після роботи, в світлому й просторому кабінеті Наталії.



- О п’ятій ранку мені подзвонила кума Ольга, військова, - каже спірозмовниця. - Вона охороняє аеропорт Бориспіль. «Кума, вставай, війна!». Шок. Розбудила чоловіка. Він спочатку не повірив. А тоді через трохи старший син Антон, який навчається в київському університеті на агрохіміка, подзвонив: «Мамо, в нас у гуртожитку евакуація. Поряд «прилетіло».

І тоді, згадує жінка, почався страх і за сина, який по столиці йшов пішки, бо гроші з картки зняти не можна, й розплатитися за таксі - теж, і за племінницю, яка вчора народила дитинку в Києві. Поки всі рідні дісталися до Борзни, ніхто не знаходив собі місця.

Після обіду у Борзні вже формувалася тероборона, а наступного дня туди пішли Наталія з чоловіком. Він чергувати на блокпостах, вона - збирати гуманітарну допомогу.

- У лісгоспі нам виділили для цієї допомоги склад, - каже Наталія. - Дали оголошення у фейсбуці про збирання допомоги. Й почалися дзвінки, телефон практично не замовкав.

Красностав, Ядути, Головеньки, Борзна... - це далеко не всі населені пункти, звідки ми з кумою Тетяною звозили на своїх машинах продукти.

Потім почали потроху вивозити біженців із Чернігова. Люди дзвонили і в дві, і в три години ночі, плакали, щоб їх забрали. Вивезли тоді у Борзну близько 700 чоловік. Розселили частину в місті, інших - у Плисках, декого в Красноставі, Ядутах, Юрківщині, багато в Комарівці. Скрізь, де були порожні хати.

- Дуже велику роботу по гуманітарній допомозі провів Саша Тисик, - розповіла волонтерка. - Виходив на фірми у Польщі, Німеччині, складав договори. Не спали ми ні вдень, ні вночі, руки були збиті від того, що вантажили ящики до опівночі. Бо на тиждень приїжджало по сім «бусів» із допомогою. У одному ящику були макарони, шампунь, тапки, свічки.

І все це треба було розібрати, посортувати. Попросили Ірину Щербініну, щоб допомагала з ліками. Потім нам став потрібен ще один склад - для памперсів. Нам і його виділили, спасибі директору лісгоспу Андрію Даньку. Також велику роботу провів Віталій Золотарьов, Ольга Петренко, яка з-за кордону передавала дуже багато допомоги.

Допомагали з гуманітаркою й мої однокурсниці в Києві. Там їм лікар-педіатр із Африки виділив кошти, а ми за них закупили найнеобхідніше. Але просто так допомогу ми не видавали, а робили фото- і відеозвіти: якщо прийшло 20 упаковок памперсів, то треба було скинути 20 фото, як ми їх комусь вручаємо, - каже вона.

Наталія з групою однодумців займалася збиранням і передаванням гуманітарної допомоги три місяці, поки росіяни вивели з області війська й налагодилася логістика. Найнеобхіднішими були памперси й дитяче харчування, й дістати їх було найскладніше. Тож вирішили роздавати їх не тільки переселенцям, а й місцевим жителям. За день відпускали по 200-300 чоловік.

- Про нашу гуманітарку тоді балакали всі. І Чернігівську лікарню ми забезпечували всім, бо не було ніякого підвезення, і в Суми теж возили нашим військовим, і в тероборону в Ніжин. Переселенців своїх за той час уже вивчили, зідзвонюємося й зараз, - каже Наталія. - Один військовий, у якого дружина захворіла і її тут прооперували, бо було щось із шлунком, прийшов і горює, що вона вагу втрачає, їсти нічого не може. Я порадила дати їй дитяче харчування. На другий день прийшов, обійняв мене: «Дякую, що врятували дружину!». А інший переселенець із Харкова, якому на першому поверсі рознесло квартиру, приїхав до сестри з котом. Прийшов до нас і каже: «Мені нічого не треба - дайте котячого корму». Дали. На другий день прийшов цей чоловік із букетом тюльпанів: «Спасибі вам від мого кота». Врізалася в пам’ять сім’я, яка просиділа в підвалі в Чернігові 28 днів: їм доводилося смоктати сирі макарони, бо їсти було приготувати ніде...

Дуже тепло відгукується Наталія Сидоренко про місцевого підприємця Ярослава Гендзелюка, який забезпечував хлібом відрізані села Прачі та Адамівку.

І про сторожів лісгоспу, які допомагали розвантажувати машини, й смачним обідом пригощали. І про ядутинських дівчат, які плели маскувальні сітки вдень і вночі, і про красноставців, які могли спакувати машину допомоги за пів години, і про кухарок із коледжу, які цілодобово готували для біженців та військових... Про Дмитра Левченка, який постійно телефонував, щоб приїхали забрали допомогу, яку зібрали жителі його будинку. Процес із допомогою вдалося так налагодити, що девізом Наталії та її помічників став: «Зараз немає, але до вечора - буде!». І якось вдавалося знаходити майже все.

- Була ситуація, що увечері в нас жінка народила, і були проблеми з дитинкою: її треба було транспортувати в «Охмадит». І пізно, вже в комендантську годину, дзвонять із лікарні: «Наташ, виручай. Треба дитячу люльку. Нам сказали, що тільки ти допоможеш». Початок дванадцятої. Яка там люлька? І тут я згадую, що в мене якраз є люлька ще моїх дітей. Так проблему й вирішили.

Коли російські війська вивели з області, то чоловік Наталії вирішив - піде захищати країну. «А на кого ж ти покинеш поля?», - було першим запитанням дружини. «Ти сильна і все витримаєш», - такою була відповідь. І Наталія тримається. Коли чоловік дзвонить: «Поїдь, подивись, чи соняшник зійшов? Чи град його не побив?». їде, фотографує, й відсилає йому фото. «Поїдь ще на кукурудзу подивися». Їде. А старший син допомагає обробляти.

- «Чому твій чоловік пішов? У вас же четверо дітей», - постійно в мене питають. А я їм відповідаю: «Бо він захищає мене й дітей». Усім нам треба триматися, робити щось для перемоги, допомагати один одному. Що зараз можна зробити? Я їздила нещодавно в село Велика Дорога. Там - жах! У людей немає навіть чим вкритися. Можна зібратися в мікроавтобуси й поїхати допомогти розібрати комусь завали. Це нам тут відносно добре, а в них - розруха.

Про Наталію приємно відгукуються багато людей. Ось, нещодавно, подзвонила з Ніжина жінка, яка займається там волонтерством, і каже: «Ти знаєш, що сказав Сергій, якому ти куртку теплу передала? Що ти - Янгол Добра». А Наталія тільки відмахується: «Облиште, ніколи мені». Та навіть російський полонений, який жив у Борзнянському відділенні поліції два місяці, теж відчув на собі її людяність. Адже вона щовечора ходила його годувати.

- Бо десь у полоні є й наші люди, - каже вона. - Він був у шоці, що до нього тут так ставляться. Я йому не грубіянила і вважала за обов’язок дати їсти... Він сидів з поламаною рукою та Кораном. Питала, чи його тут не ображають. «Нет. Все хорошо. Молюся за тебя». Попросив цигарок. Я кажу, які цигарки? Через таких, як ти, у нас у Борзні взагалі нічого немає! А він тільки сказав: «Боже, что наделал один человек»! А через два місяці мені подзвонили, щоб сьогодні не приходила, бо його вже забрали на обмін.

Зараз Наталія чекає додому свого чоловіка і мріє, щоб повернулися додому всі живі й здорові всі захисники. І вірить, що після нашої перемоги все зміниться. А вона завжди готова брати участь у цих змінах.

Джерело: Газета "Вісті Борзянщини" від 07.07.2022, Людмила ШУЛЬЖИК

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: