Ольга Сирова з Жуклі на Корюківщині працює в журналі «Натали», а мешкає в рідному селі

Добавить новость

Вторник, 8 Февраля 2022 12:44  |  Просмотров: 12394 | Обновлено 8 Февраля 2022 15:34

У суботу, 5 лютого, уродженці маленької, але славної своїми людьми, краєвидами та старовинним храмом Жуклі, Ользі Сировій виповнюється сімдесят літ. Cусіди.City напросилися на розмову.



Дитяча мрія

Саме цей чудовий ювілей став приводом для розмови з талановитою журналісткою, чудовою жінкою, активною членкинею товариства «Чернігівське земляцтво» у Києві Ольгою Сировою.

— Олю, як скромній сільській дівчині вдалося стати столичною журналісткою?

— Журналістикою я марила з дитинства. Писала якісь оповідання, вірші, часто наспівувала популярну тоді пісню: «Трое суток шагать, трое суток не спать, ради нескольких строчек в газете…».

У Київ поїхала одразу після закінчення десятирічки з наміром вступати в університет. Але випадково познайомилася з журналістом з республіканської газети «Друг читача» — була колись така. Він запропонував мені спочатку попрацювати в газеті, а за рік, уже зі стажем, подавати документи до вишу.

Мене взяли кур’єром, потім стала друкаркою, писала анонси про нові книжки. А згодом вступила на факультет журналістики.



Журналістська дійсність виявилася не такою романтичною, але то вже інша історія. Далі була робота у видавництві дитячої літератури «Веселка», журналі «Нефтяная и газовая промышленность», газеті «Киевские ведомости», у видавництві православної літератури в Києво-Печерській лаврі. Це був цікавий і повчальний досвід.

Життєві випробування

— Чи могла журналістика прогодувати родину в Києві?

— Попервах усе складалося досить добре. Тяжкі часи почалися, коли помер чоловік. Старші дві доньки вже були заміжні, а синові виповнилося 10 років. Робота в Лаврі не обтяжувала, але була не надто грошовита. Мені треба було тепер самій утримувати квартиру й ростити сина.

Знайома запросила в компанію «Євроімідж» з хорошою зарплатою та ненормованим робочим днем. Я погодилась і мало не підписала смертний вирок стосункам із сином. Ми готували до друку багатотомне видання «Золота книга української еліти», працювали по 12 годин, без вихідних і відпусток.

Приходила додому стомлена й сердита. Починала сварити дитину за невивчені уроки, брудний посуд, не винесене сміття. Він став віддалятися від мене, зачинявся у ванній і плакав, нічого мені не розповідав. Заклопотана своїми проблемами, я покинула його наодинці з його горем — він дуже любив батька. Саме тоді я почала думати про зміну роботи.

Популярний журнал

— Як у вашому житті з’явився журнал «Натали»?

— Якось зателефонувала сусідка, поетеса та сценаристка Наталя Нікішина. Вона повідомила, що журнал «Натали» шукає випускового редактора. Мені на той час було 50 років, а журналу — лише сім. Колектив молодий. Пішла на співбесіду без особливої надії, але, подивившись на мій послужний список, на роботу взяли.

— Скількох знаменитостей вам пощастило побачити! Адже стати героєм публікації в «Натали» завжди було і є дуже престижним — згодні?

— Це, напевно, був один із найкращих періодів мого життя. Життя в «Натали» вирувало. Найвідоміший журнал для жінок в Україні, десятитисячні тиражі, по редакції весь час ходили медійні особи: співаки, актори, моделі, фотографи, дизайнери.



На обкладинках «Натали» засвітилися майже всі знаменитості шоубізнесу: Ірина Білик, Оля Полякова, Гайтана, Наталя Могилевська, Олег Винник. Я багато писала, їздила у закордонні відрядження, відвідала чимало країн, зокрема, Грецію, Ізраїль, Туреччину, Єгипет і навіть африканський Туніс.

— Ви ж і досі працюєте в журналі, попри повернення на малу батьківщину, в Жуклю?

— З «Натали» я вже нікуди не пішла і останні 20 років працюю в журналі. Коли почався карантин, офіс закрили, усі співробітники перейшли працювати онлайн. Тоді й вирішила повернутися в рідне село, до свого коріння та батьківських могил.

Повернення додому

— Олю, але ж життя у мегаполісі зі всіма вигодами й проживання у маленькому селі — це не можна навіть порівняти. Як справляєтесь?

— У Жуклі гарно, хоч і клопітно. Ще раніше посадила великий сад, щось вирощую. Знаєте, ні з чим незрівнянне задоволення — бачити, як усе «проізростає». Так писав наш земляк Олександр Довженко про свою бабусю.

У мене гарні сусіди, які навчили й у печі розпалювати, бо це теж мистецтво, і на городі поратись.

Адже з дому я поїхала в 16 років, так і не пізнавши премудрості сільського життя. Маю інтернет і всі ґаджети, необхідні для роботи віддалено. Дуже тішуся з того, що мої знання та досвід потрібні, бо сидіти на пенсії, думаю, тяжко.

У мене є авто і це дає мені свободу — їду туди, куди заманеться. Часом, правда, сумую за невпинним броунівським рухом мегаполісу, за дітьми, за колегами-журналістами й подругами, але повертатися поки що не хочу.

Родина

— Як влаштувалися у житті ваші троє дітей?

— Доля була прихильна до мене, маю чудових дітей. Старша, Марія, працює в науковій бібліотеці імені Вернадського, професійно танцює. У неї всі полиці заставлені нагородами — кубками та медалями, як в олімпійського чемпіона.

Середня, Мирослава, приватний підприємець, виготовляє мило ручної роботи, маленькі шедеври, які вже продаються за кордоном. Найменший, Вітольд, графічний дизайнер, 4-D художник, а простіше, створює героїв і антураж для комп’ютерних ігор.

Колись моя матуся казала: щастя в дітях. Раніше я цього не розуміла, а воно й справді так. Коли твої діти успішні й щасливі, це найбільша радість для мами.

— Олю, сімдесят — це багато чи мало?

— Коли маєш дорослих онуків і чекаєш правнуків, а позаду великий життєвий шлях, звісно, багато. Але душа не знає старості. Я ще щось планую, чогось прагну, кудись поспішаю, комусь допомагаю. А коли жаліюся сестрі, що стомилася, не встигаю, вона жартує: ти давно заглядала у паспорт? А чого туди заглядати, літ не поменшає.

— Що б ви порадили молодим, у яких усе ще попереду?

— Молодим порадила б не боятися труднощів і йти до своєї мети. Якщо вона є, тоді й обставини складуться найліпше, і потрібні люди знайдуться, і події сприятимуть. А ще постійно вчитися та будувати кар’єру.


Ольга Сирова на земляцькому зібранні

Це 50 років тому кар’єристів засуджували, а слово «кар’єра» звучало мало не як лайка. Та мій життєвий досвід переконує: бути кар’єристом — це нормально. Тільки треба завжди залишатися людиною!

— Дякую, Олю, за ваші цікаві відповіді. Бажаю зустріти чудову життєву дату в колі найрідніших і найдорожчих людей. А ще зичу життєвої сили, творчого натхнення і душевного спокою. Нехай кожен день приносить вам щось хороше, приємне, і так триває довго-довго.

Джерело: Cусіди.City

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: