Обпечений Чорнобилем

Добавить новость

Среда, 12 Января 2022 16:54  |  Просмотров: 13120

Доля підготувала для 85-річного коропчанина Володимира Яковича Старченка не одне серйозне виприбування: поранення у роки Другої світової, повоєнний голод, від якого пухнув, екстремальне відрядження до зони лиха.



Відрядження до пекла

14 грудня Україна вшановує ліквідаторів наслідків аварії на Чорнобильській АЕС. Володимир Якович Старченко - один із тих, кому довелося у перші дні після аварії побувати у Чорнобилі. Це було робоче відрядження. Виконувати роботу довелося у десятикілометровій зоні лиха.

- Це було друге травня 86-го. Я саме вийшов до хвіртки. Під'їжджає завгар, а я тоді працював у сільгосптехніці на скотовозі, каже, сідай у машину. Сів. А він - на газ і поїхав. Питаю, куди? «Терміново треба їхати у Чорнобиль», - почув у відповідь, - згадує Володимир Якович. - Дали путівку, талони на пальне і гроші на відрядження. У чому був, у тому і подався. У Києві їсти щось купив, бо ж вирвали з дому без нічого. Чим ближче до Чорнобиля - море техніки, усякої, і військової у тому числі. Усі кудись летять, і я з ними. У мене у путівці було написано добратися до міськвиконкому Чорнобиля, але я туди так і не потрапив.

- Чому?

- Рух техніки по місту був величезний, міліція своїми палками кивала, скоріш проїжджайте, нікому не давали зупинитися ніде. Мусив їхати далі. Куди всі машини їдуть, туди і я лечу. Бачу, на ферму техніка їде, і я за нею. З'ясувалося, що з цієї ферми, де чотири тисячі голів ВРХ, худобу вивозять. Хаос страшний: люди, машини, худоба - усе перемішалося. Нерозбериха у перші дні страшна була. Усі завантажилися худобою, і я також. їхати треба у якесь село Бородянського району, назву села вже й забув. Та серед ночі не ризикнув рушати. Рано-вранці поїхав до місця призначення. Благополучно добрався, розвантажився і назад вирушив. їхати селами моторошно. Люди плачуть, з торбами, сумками, дітками кудись їдуть-тікають хто на чому. Ото так цілу добу наче безпризорний помотався по тій зоні, а на одній із заправок чую, як у рупор лунає: «Короп, Мена, підійдіть сюди». Пішов. Виявилося, то був керівник колони техніки Чернігівської області. Кричить на мене, чому я тут знаходжуся? Я пояснив ситуацію. Показав документи і накладну, путьовку. В аналогічну ситуацію потрапили і водії з Мени, які на зворотному шляху їхали зі мною. Ото такий безпорядок був: хто куди їде, невідомо, хто кому які наряди мав давати, теж не зрозуміло. Начальник колони вибачився, а глянувши на наші документи сказав, що там, де ми були, дозволяється перебувати тільки 15 хвилин, а ми каталися цілу добу. Це була десятикілометрова зона лиха. Каже, ви своє відвоювали, їдьте додому, - розповідає коропчанин. - Щастя моє, що у листі відрядження були відмітки, де я вантажився і де розвантажувався, бо інакше було б проблемно довести, що я був у зоні лиха. Та і в начальника колони був список прізвищ водіїв і номера машин, які працювали на ліквідації аварії. Більше мене до Чорнобиля ніхто не відправляв. Я за один раз нахапався тієї радіації, що тільки видихай.

Дитинство, обпалене війною

Говорили із Володимиром Яковичем не тільки за відрядження у зону лиха. Згадали і його дитинство, голодне й обпечене Другою світовою. Він - інвалід Другої світової війни першої групи. У 43 році ще дитиною отримав серйозне поранення під час бомбардування німцями Коропа. І це поранення дідусь називає «хрещенням».

- Мені тоді було сім років. Ми з товаришем пасли корів. Бачимо: у небі з'явилися німецькі літаки: гудуть, свистять, а тоді як сипонуть бомби. Товариш загинув, йому хребет перебило, а я вижив, хоча отримав декілька осколкових поранень. Один осколок пройшов наскрізь через увесь кишечник. Праву руку ледь не відбило, ось, погляньте, і до цих пір шрами лишилися, коліно пошкодило.

- Я - увесь у крові, - розповідає Володимир Якович, якому навіть через 78 років важко згадувати ті події. - Якийсь солдат мене знайшов, перебинтував. Поранений, але я намагався якось іти, та не дійшов, втратив свідомість. Разом із 29-ма пораненими воїнами мене доставили до місцевого санбату. Видовище страшне, солдати, яким, мо, по 18 років, кричать від болю: хтось просить його добити, бо нестерпно болить, хтось кричить: «На що ти, мамо, мене на світ народила». Моторошно. Дуже. Аж тут лікар, чую, каже: «Зараз буде знову повітряна тривога, хлопця заховайте у погріб». У тому погребі і лікувався, лікар витягнув 14-грамовий осколок, живіт мені «залатав». Ледь вичухався після того поранення.

Після Другої світової на всіх чекало нове випробування - післявоєнна голодовка.

- їсти реально було нічого. Пам'ятаю, бігали на Мальцеву пристань за щавлем, шукали якусь мерзлу картоплю на полях. Із того якийсь киселик мати заварювала, якісь пампушки робила, - згадує своє голодне дитинство дідусь. - Від такої їжі ситим не будеш. Я вже пухлим від голоду був. Та, слава Богу, пережив і голодовку.

Увесь вік Володимир Якович пропрацював водієм, об'їздив чи не весь Союз. Стажу має понад сорок років, а ще - чимало трудових нагород.

Сьогодні нашому герою вже 85 років. Хоча, чесно зізнатися, вигляд має значно молодшого чоловіка. От тільки болячки обсіли з усіх сторін. Відразу після Чорнобиля ожили рани, отримані у роки війни.

- Скільки мені по роботі довелося проходити різних медкомісій, але про те, що у мене у лопатці лишилися після поранення осколки, я дізнався, коли мені було за 50 років. Уже після Чорнобиля, - розповідає. - Рука стала нестерпно боліти. Мусив робити рентген. Виявилося, що у тілі осколки лишилися. І наш хірург Лариса Соткіна, і чернігівський лікар сказали, що операції робити в жодному разі не можна, бо це призведе до повного паралічу. Тож тільки після Чорнобиля отримав посвідчення інваліда війни першої групи. Ото так і живу із воєнними осколками. Щороку давали путівку як чорнобильцю у санаторії, завжди їздив, лікувався.

Аби не втрачати форми, аби підіймалися руки і ходили ноги, дідусь щодня робить зарядку. Коли був молодшим, як вийшов на заслужений відпочинок, то і бігом займався, для здоров'я.

- Як не болить, а зарядку роблю. Ось і шипований килимок маю, босоніж «танцюю» на ньому, аби ноги відчувати, бо, буває, що їх відбирає.

Живе Володимир Якович сам. Син - у Севастополі, донька - у Коропі. А дружина вже відійшла у засвіти. Якраз 14 грудня минає рік, як її не стало. Тож для дідуся 14 грудня, на жаль, - подвійні сумні роковини.. .Багато про що говорили ми з Володимиром Яковичем під час зустрічі, людині, яка одна у чотирьох стінах, хотілося виговоритися. Видно, що через роки йому болять і війна, і Чорнобиль.

- Прикро, дуже прикро, аж за душу бере, що сьогодні держава мало приділяє уваги чорнобильцям, - каже Володимир Якович. -А вони, ліквідатори, свого часу віддали тому Чорнобилю своє здоров'я, хтось - і життя...

Коропська районна газета «Нові горизонти» №49 (9319) від 10 грудня 2021, Людмили Власко

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: