Анна Чумаченко - господиня Прилуцьких околиць

Добавить новость

Вторник, 11 Января 2022 15:51  |  Просмотров: 6064

Людина завжди прагне щастя - і це природно. Бо вона народилася саме для цього. Вона вперто шукає його по інших країнах і землях. Помиляється, розчаровується, радіє, живучи в галасливому суєтному мегаполісі... А є люди, які живуть у невеликому провінційному містечку - там, де їм призначено Богом. Народжують дітей, виховують онуків, саджають квіти і щодня роблять свою роботу, яка так важлива для інших. І - щасливі. З багатьох причин...



Анна Леонідівна Чумаченко живе у Прилуках з 1984 року - її привіз сюди з Молдавії чоловік Микола Миколайович. Спочатку молода родина жила у «врем'янці» його батьків, а згодом добудувала прибудову до батьківської хати і оселилася на Рокитному остаточно.

Старожили говорять, що назва мікрорайону, який колись давним-давно був звичайним маленьким хутором, пішла від чагарникової рослини рокитник, який ріс по берегах річки Муховець. Річки давно немає, як і кущів рокитника, а рокитянці - є...

Анна закінчила Тернопільський державний університет, працювала у міській школі № 13, викладала російську мову та зарубіжну літературу, турбувалася про родину.

У 2006 році керівництво міста запропонувало їй взяти участь у виборах голови комітету самоорганізації населення, який тільки створювався в мікрорайоні. Мабуть тому, що побачили її організаторські здібності та лідерські якості - вона була однією з кращих вчителів школи, працювала сумлінно, керувала всіма безкоштовними гуртками, табором праці і відпочинку.

І завжди цікавилася життям міста, говорила те, що думала, була небайдужою до всього, що її оточувало.

Відмовитися від неочікуваної пропозиції було якось неінтелігентно, і вона погодилася, бо була впевненою, що її не оберуть і вона повернеться до своїх улюблених учнів.

Зізнається, що навіть особливо не готувалася, бо на Рокитному люди мало знали про неї - лише те, що вона «не наша», не тутешня, що вчителька. Та й все. Амбіцій не мала ніяких, думала собі - якось переживу ці «п'ять хвилин сорому». Вийшла до трибуни, розповіла свою програму - про все, що хотіла б змінити, про те, як хотіла б покращити життя людей.

І перемогла всіх інших п'ятьох кандидатів - за неї віддали голоси 70 відсотків! Вона просто обімліла від такого повороту подій.

Погоджуючись на цю «авантюру», якось не зважила на те, що є лідером по життю, що дуже схожа на свого батька Леоніда Івановича, який працював керівником і багато чому навчив її. Був принциповим, послідовним, сміливим. Якось у часи Горбачова зверху поступила команда - знищити всі виноградники. А він відмовився, говорив, що рука не піднімається вирубувати щедрі на врожай молдавські виноградники. Поклав на стіл партквиток, але врятував і честь свою, і виноградники.

Батькові сміливість і принциповість - з нею на все життя, вона - така ж, і є для неї в усьому лише один шлях - перемога, бо для поразок вона не створена.

Після обрання почався процес становлення комітету самоорганізації і її, як керівника... І ось вже шістнадцять років вона на цій складній і клопітній посаді, бо люди обирали її знову і знову - чотири рази поспіль!

Прийшла випадково і залишилася надовго. До того ж, вона депутат міської ради двох скликань. Люди довіряють їй, поважають, у неї - великий авторитет серед жителів свого мікрорайону та міста. До неї звертаються вдень і вночі - її робочий день не обмежений часовими рамками. При чому, з різних питань - на вулиці зникло освітлення, сусід посварився з сусідом, потрібна довідка для органів соцзабезпечення, немає бігових доріжок у мікрорайоні, а «бігунів» багато, а ось нам би ще парк зі стадіоном, а вчора не вивозили сміття. І так - до безкінечності! Але ж нічого не поробиш - вона відповідає за цей величезний мікрорайон міста, за людей, які живуть поруч з нею, вона повинна турбуватися про них щодня. Вдень і вночі.

Ми спілкувалися більше трьох годин, мова у Анни Леонідівни грамотна, образна. По-іншому й не може бути - філолог за фахом. Вона, до речі, самотужки вивчила українську мову, бо до своєї нинішньої посади викладала у школі російську і розмовляла виключно нею. Все у неї розкладено по полицах, вона щира і емоційна. Тому ці більш ніж три години пролетіли непомітно. І мені було про що подумати і про що написати.

Пропоную читачам декілька монологів Анни Чумаченко - керівника і жінки.

ПРО РІДНЕ РОКИТНЕ

Наш мікрорайон знаходиться на околиці, від міста його відділяє залізнична дорога, і він дуже великий, некомпактний, розкинутий. Нараховує понад п’ять тисяч мешканців та близько вісімдесяти вулиць. Є віддалені вулиці, на яких проживає три - чотири чоловіки - всього лише два-три будинки...



Колись на Рокитному працювали консервний завод та завод залізобетонних виробів, паливний склад, оранжерея, шляхово - будівельне управління. Були робочі місця, і життя було веселіше.З працюючих підприємств нині - сушарний комплекс, цех фабрики «Корона».

Умовно мікрорайон розділяється на три частини - центральний район - селище «Будмаш», район ПВЕМ (тут розташоване управління південних електромереж з підстанцією), район «оранжерейний».

В центральній частині мікрорайону в декількох дво - та п’ятиповерхівках проживають колишні працівники заводу «Будмаш», нафтовидобувної галузі, працівники залізобетонного заводу. Є навіть одна дев’ятиповерхівка. Все інше - приватний сектор, будинки з городами.

Люди у нас - середнього та нижче середнього достатку. Багато людей поважного віку і мало молоді. Є школа, дитячий садок, достатньо крамниць. Є відділ зв’язку, який вдалося зберегти і він працює за повним графіком. Було відділення Ощадбанку, але керівництво банку перенесло його до супермаркету «Епіцентр», який знаходиться за межами Рокитного. Це незручно для стареньких, які отримували у відділенні пенсію, але мені не вдалося умовити керівництво банку залишити його у нас. Тепер люди отримують пенсію у нашому відділенні зв’язку.

Працюють перукарня, аптека та ветеринарний кіоск - у планах відкриття ветеринарного пункту з лікарем, який би міг надати допомогу «братам нашим меншим», які є невід’ємною частиною нашого життя.

З ранку в комітет вже телефонують і ідуть - за довідками для оформлення субсидій, пенсій, спадщини... Ідуть зі своїми різними побутовими проблемами. Обсяг роботи великий, але ж я намагаюся вирішувати усі проблеми лише в рамках закону. І в рамках можливостей, бо важелів у мене, на жаль, не так вже й багато. Людям хочеться, щоб їх питання були розв’язані тепер, в цю ж хвилину, в цю мить, але так не завжди буває. Звертаюся до різних служб за допомогою, якщо це в межах їх компетенції, підтримую постійний контакт з виконкомом міської ради, з усіма заступниками виконавчих органів міської ради, з представниками громадських організацій... До ковіду при комітеті кожен місяць - в останню середу проводився єдиний день с нашими, найбільш активними депутатами міської ради, що болатувалися по нашому округу. І вирішували багато важливих питань.

ЩО МОЖЕ ЖІНКА

Мої перші помічники - голови вуличних комітетів, яких у нас три. Всі вони працюють на громадських засадах, але працюють творчо і добросовісно. Це Надія Артеменко (вуличний комітет №8), Людмила Корольова (№9), Любов Кобзар (№10). А також є ще 10 членів комітету, які живуть життям мікрорайону і завжди підставляють плече, акумулюють ідеї.

Мій чоловік, Микола Миколайович, підтримує мене в усьому, для нього всі мої робочі питання стали його власними питаннями, хоч у нього є своя робота, своя професія. Садовить мене в машину і їде зі мною вирішувати всі проблеми громади мікрорайону, бо Рокитне для нього - понад усе... Але все ж таки мені здається, що коли жінка керує якоюсь справою, то у неї це виходить виваженіше, мудріше, вона вносить в неї людяність, милосердя, красу... Вона по-особливому ставиться до всього, що робить - по-материнськи, по жіночому... Жінка може все!

Може, тому так легко знайти нам спільну мову з міським головою Ольгою Михайлівною Попенко. І, як результат -розумне вкладання бюджетних коштів в розвиток нашого мікрорайону. Лише за останні роки в мікрорайоні прокладені три тротуари, встановлені красиві ліхтарі вздовж них. Це - по вулицях Олега Кошового, Челюскінців і 18 Вересня. А також цієї осені у нас, у селищі «Будмаш», з’явився сквер відпочинку з гарним освітленням і лавочками.



Десятки років ми виношували ідею, щоб облаштувати переїзд через залізничну дорогу, який би з’єднав частину приватного сектора мікрорайону з «Будмашівським селищем». І тепер, завдяки виділеним бюджетним коштам та підтримці міського голови, він був облаштований - транспорт не робить коло в п’ять кілометрів...

На жаль, у зв’язку з тим, що депутати міської ради так довго не збираються на сесії, багато нагальних питань не вирішуються і деякі наші проекти, такі, як благоустрій доріг, освітлення, тротуар біля школи, просто «зависли». Нам не вдалося в цьому році зробити заплановане, задумане через оцю «депутатську» кризу.

Часи нині неоднозначні, життя складне, люди хворіють, бідують... Я бачу біль, труднощі рокитянців. Багато є болючих моментів у моїй роботі - коли йдуть з життя мешканці нашого мікрорайону, гарні люди, яких я знала і любила. Коли люди звертаються за матеріальною допомогою, а я не завжди можу це вирішити. Їду до спонсорів, намагаюся зробити все можливе і неможливе.

Мудрі говорять - не шукай, де є добро, а роби сам добро там, де живеш...І коли вдається допомогти людям суттєво, вирішити їх проблеми - я просто літаю! Вони щасливі, вони дякують, і я щаслива від цього!

Вдячна Богу, що дав мені можливість реалізувати себе в іншій іпостасі. Згадую, як тато говорив мені, коли я була обрана на цю посаду: «Якщо до тебе за допомогою прийшов чоловік, думай, що це я, якщо жінка, думай, що це мама або твоя сестра... Приймай всіх, як рідних.».

В родині нас було п’ятеро, батьки всім нам далі вищу освіту - я та двоє сестер стали вчителями, ще одна сестра - зоотехніком, брат - архітектором. Батько вважав гарну освіту, доброту, повагу до людей - основою життя і долі... Працюючи на цій посаді, увесь час спілкуючись з людьми, я по - іншому раптом зрозуміла всі татові поради і настанови. Працювати з людьми, відповідати за них, допомагати їм - складна, але така прекрасна справа!

ПРО БОЛЮЧІ ПИТАННЯ, НАПРАЦЮВАННЯ ТА МРІЇ

Рокитне територіально відірване від центру міста, що спричиняє безліч специфічних проблем, серед яких - незадовільне транспортне сполучення мікрорайону з містом останнім часом, невелика кількість гарних доріг всередині мікрорайону, відсутність умов для цікавого та змістовного дозвілля молоді... Немає у нас центру для культурного відпочинку мешканців, немає, на жаль, бібліотеки. Причина банальна - немає вільних приміщень для них, які б ми могли ошляхетнити, зробити в них ремонт, облаштувати на свій смак для потреб всієї громади. Збиралися б там, організовували цікаві заходи, концерти, засідання клубів за інтереса-ми.Загальні збори мешканців, врешт решт...

Залучивши мешканців мікрорайону та представників місцевої влади і бізнесу, громадських організацій, ми розробили «Перспективний план розвитку мікрорайону на 5 років». В ньому визначені пріоритетні проблеми Рокитного та шляхи їх вирішення.

Над покращенням інфраструктури свого району ми працюємо щодня, крок за кроком. Вирішити всі ці проблеми одночасно і в короткий термін неможливо, оскільки кожна з них потребує значних коштів та часу. Міський бюджет не гумовий, проблем у міста багато, але ж при цьому ряд з наших проектів були втілені в життя саме за кошти бюджету.

Не все відразу, але дещо нам вдається зрушити з місця. На жаль, лише близько десяти відсотків доріг на Рокитному - з твердим покриттям, всі інші - грунтові, і потребують величезних капітальних вкладень. Є такі вулиці, на які не може заїхати транспорт. І це проблема №1. Наступна - освітлення вулиць. Якби був прийнятий бюджет міста, ми б завершили модернізацію зовнішнього освітлення всіх вулиць. Дуже сподіваюсь, що депутати знайдуть, нарешті, порозуміння і місто почне жити нормальним життям.

Проблемою залишається і автоперевезення жителів. Деякі автобуси не ходять за графіком, деякі то ходять, то ні... Ведемо переговори з перевізниками, але вони нарікають на те, що маршрути збиткові, що пальне дорожчає, до того ж - самовільно підвищили ціни на квитки... Не по всьому мікрорайону є тротуари, особливо потрібен він від вулиці Оранжерейної - діти ходять до школи майже по проїжджій частині дороги, а це - небезпечно.

Комітет та мої помічники опікуються майже всіма питаннями життєдіяльності мікрорайону: проїзд в автобусах, відвідування стареньких сусідів, встановлення дитячих та спортивних майданчиків...

З ОЛЕГОМ ДМИТРЕНКОМ ВІДРОДЖУЄМО МІКРОРАЙОН



Коли я стала головою комітету, на території не було жодного дитячого майданчика для відпочинку діток та матусь, було всього лише декілька гойдалок. Я звернулася до меценатів, і вони відгукнулися. Один з майданчиків, навпроти школи, встановив Анатолій Костянтинович Мирошниченко, і ми за це йому дуже вдячні. Звернулася я і до Олега Миколайовича Дмитренка. Він тоді ще навіть не був ні депутатом Верховної Ради, ні головою Прилуцької районої ради. Він профінансував придбання і встановлення великого красивого дитячого комплексу «Фортеця», аналог якому є лише в Чернігові. І придбав для нас ще два інших. Тепер кожен район Рокитного має свій дитячий майданчик.

У нас була вільна ділянка на території району «Будмаш». До мене звернувся голова громадської організації «Хокейний клуб «Прилуки» Володимир Костюк з пропозицією облашт-вати на ній справжній каток за кошти меценатів та членів хокейного клубу. Я отримала всі потрібні дозволи, і ми його облаштували! Каток функціонує, його заливають, обслуговують хокеїсти і до нас у зимову пору відпочиваючі приїздять з усього міста. А поточні ремонти взяв на себе Олег Миколайович Дмитренко. За його кошти він був і заасфальтований.

Зі всіма проблемами ми звертаємось до Олега Дмитренка, і він ніколи нам не відмовляє. Капітальний ремонт пошти, забезпечення комп’ютерною технікою дитячого садка і школи , розчищення вулиць взимку технікою і працівниками сушар-ного комплексу, облаштування снігових гірок для дітлахів біля катка, заміна вікон у дитячому садочку - це все маємо ми завдяки йому. У нього багато інших проектів по місту та району, але він завжди знаходить можливість допомагати Рокитному.

Нещодавно я звернулася до Олега Миколайовича з проханням допомогти людині з обмеженими фізичними можливостями. Колись він вже облаштував для інваліда пандус і доріжку, щоб той на колясці міг виїхати з двору. Але вони вже стали непридатними, до того ж - протрухли труби водопроводу з вулиці до будинку. І за кошти Олега Миколайовича була проведена модернізація водопостачання, зроблені новенький пандус, доріжка... Низький уклін нашому незмінному меценату (він допомогає нам вже протягом п’ятнадцяти років) від всієї рокитнян-ської громади!

Гарно, якщо у людини є мрія, і вона намагається її втілити в життя. У мене є давня мрія - створити справжній парк, в якому б збиралися і діти, і молодь, і люди поважного віку. І це не тільки моя мрія - це мрія всіх жителів Рокитного. У нас є кар’єр, який до недавнього був страшенно захаращений - з усього міста туди звозили сміття. Ми почали проводити суботники - вивозили це сміття, вирубували старі протрухлі дерева... Знову ж Олег Миколайович взяв на себе левову частку роботи, надаючи нам свою потужну сучасну техніку, працівників сушарного комплексу, які вивезли звідтіля не одну тонну сміття...

Тобто, робота над створенням парку розпочата, але до весни ми зробили паузу. Провели опитування серед населення. Порадилися з мешканцями району, вислухали їх, дізналися, яким вони бачать цей парк, визначилися, що і як нам робити надалі. Люди хочуть, щоб в цьому парку були бігові доріжки, волейбольне поле, все для гри в теніс та шахи, дитяче містечко, зона для родинного відпочинку...

Навесні роботи у кар’єрі знову відновляться. Олег Миколайович привозив лангшафтного дизайнера з Києва, щоб вона все оглянула і виклала нам свої пропозиції. Проект цей - дороговартісний, не на один рік, але ми віримо, що все у нас вийде! Ми вже й деякі дерева там посадили - бізнесмен Ігор Трипаченко безкоштовно дав нам 70 саджанців сортового горіха, інша людини вирощує самшит і каже, що теж подарує нам саджанці для нашого майбутнього парку.

Мені приємно, що люди підключаються, починають активно допомагати. Часто-густо кажу - хто нам смітить, ми ж самі і смітимо, наші підлітки ламають лавочки, не з космосу ж інопланетяни прилітають, щоб шкоду робити... Радію з того, що свідомість у рокитнянців змінюється - вони відчувають, що теж відповідальні за стан справ у мікрорайоні, що можуть змінювати навколишній світ своїми добрими справами... Рокитне -шматочок рідної землі, на якій ми живемо, такий затишний і красивий, наш дім, його потрібно любити і берегти.

Поговорили ми з цією незвичайною, дивовижною жінкою і про звичайне, земне, жіноче. Вона з любов'ю розповіла про своїх племінниць, сестер, про доньку і онуків Данила та Богдана... Про те, що любить рибалити і збирати гриби, але можливостей для цього все менше - работа забирає весь час. Вона ніколи не була на морі, зате декілька разів їздила до сестер в Ізраїль, до брата та племінниць в Кишинів. В Ізраїлі відвідала всі визначні місця, пов'язані з Ісусом Христом, і була вражена їх святістю, величчю, особливим, незвичайно просвітленим станом власної душі.

Болить їй те, що в Україні люди живуть гірше, ніж там, що вони виживають, як можуть. Ще недавно вона й сама тримала велике господарство - порося, гусей, індиків. Тепер з домашніх тварин - лише кішки і собака Фоксі. Детально розповіла мені про Фоксі - улюбленицю всієї родини. Якось пізнього вечора вона побачила у Фейсбуці повідомлення про те, що біля заправки плаче собака, яку, мабуть, викинув господар. Вона зв'язалася зі знайомим, і вони привезли цю собаку їм додому - прямо посеред ночі. Родина прихистила її, усі домашні полюбили Фоксі, незважаючи на те, що вона інколи робить шкоду і бешкетує. А віддати її комусь іншому чи до притулку -не хочуть, ще однієї зради, як сказала мені пані Анна, пес не переживе.

Вона любить своє Рокитне, особливо - в часи золотої осені або весни. Коли вулиці (ось послухайте, як красиво вони звуться - Квітнева, Тополина, Добросусідська, Калинова, Ро-китна, Оранжерейна) втопають у квітучих вишнях і абрикосах, а палісадники - у квітах. Вона й сама саджає квіти у своєму дворі і біля нього.

Життя тече. То як повноводна спокійна ріка, то - шумним войовничим водограєм, то - веселим прозорим джерельцем. В її долі були колись і складнощі, і потрясіння, не завжди вона була, ця доля, лагідною і благополучною. Зазнала пані Анна всі круги пекла, але ж знайшла своє місце під сонцем на землі, в яке вона приїхала «чужинкою» (це тепер вона тут - своя). Витягала з хвороб близьких, достойно «перепливала» всі підводні течії і рифи своєї, такої непростої посади. А вони ранили болюче. Не любить вона брехні та фальші, не любить людей нещирих і тих, які в будь-яку мить можуть встромити ножа в спину. Від неї не варто чекати зради, бо душу свою тримає в чистоті і ніколи не змінює своїх принципів. І не розмінює те головне, що носить у своєму серці.

Після складнощів і потрясінь вона завжди воскресала знову, збирала себе по шматках, поправляла невидиму королівську корону на голові і йшла по життю далі. Висока, статна, красива, вона і справді схожа на королеву...

Все нормально, все відбулося, вона - відбулася. На зло вона ніколи не відповідає злом, їхнє - з ними, її - з нею... У неї немає багатств, її головне золото - повага людей. Вона для них - мама, берегиня, господиня мікрорайону, рідна людина, яка завжди захистить і обійме.

Рокитне - шматочок рідної землі, воно схоже на село, в якому вона знає всіх і кожного, знає історію кожної родини, пам’ятає бабусів і спілкується з їх онуками. Вона іде вулицями свого королівства - так, в ньому поки що не все влаштовано так суперово і по-королівськи... Є так, як є, а буде ще краще - вони всі разом зроблять цей рідний куточок землі більш благополучним і затишним.

Вона іде, і кожен має за честь привітатися з нею. Мешканці звуть її просто, по-домашньому - «Леонідівною», і вона тому рада...

Нехай Вам щастить, дорога Анна Леонідівна!

Районна газета «Прилуччина» №48 (15676-15677) від 2 грудня 2021, Лілія Черненко

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: