Катерина Зубко розповіла, як їй живеться на краю цивілізації

Добавить новость

Пятница, 12 Ноября 2021 14:38  |  Просмотров: 4085

Ми вже навіть не уявляємо свого життя без газу, води, мобільного зв’язку та інтернету. Жителі ж Нової Тарнавщини, Нетяжиного, Покрівки попри перебої зі зв’язком та водою, браком роботи та відсутністю блакитного вогника знаходять гармонію в іншому - тиші, усамітненні та спокої. Вони відкриті та щирі, втомлені, але щасливі та товариські, без прикрас розповідають про сучасне і зі щемом у серці згадують минуле...

КОЛИ ЩЕ МОЛОДІСТЬ ГРАЛА...



Колись життя у селах вирувало - працювали колгоспи, ферми, школи. Люди не лише трудилися як бджілки, а й культурно відпочивали - проводилися різні заходи та влаштовувалися концерти. Представниця місцевої інтелігенції Катерина Іванівна Зубко на той час вчителювала у Новій Тарнавщині. У малокомплектній школі, якою керувала, найбільше навчалося двадцять один учень, найменше - сім. Окрім розумової педагогічної роботи, накидали ще й фізичну у колгоспі. Трудилася багато, навіть не вистачало часу на відпочинок.

- Як кажуть: «Хто працює, того і просять», - каже Катерина Іванівна, - так і я вік проробила. Все боялася комусь відмовити, чогось не зробити. Уроки уроками, а після - обов’язково якесь навантаження. У колгоспі накидали кілька соток буряків, які потрібно було двічі посапувати, прорідити, восени нарвати, почистити, ще й закагатувати; вночі йшла у Нетяжино віяти просо та гречку, сушила сіно для колгоспної худоби, а ще - заготовляла і тягала величезні мішки з травою для трав’яного борошна, яке виробляли у селі. Було, нато-мишся, прийдеш додому, а тут ще плани писати та зошити перевіряти. Спати лягала, коли вже ніде не світилося, а вранці прокидалася у пів на шосту. Бо, окрім тієї всієї роботи, ще й вдома вистачало. Жили зі свекрухою, тож ніколи було розслаблятися. Вранці мати до печі, а я до корів та свиней. Окрім цього, ще й хату добудовували, а потім сарай та погріб. Дивуюся, як я це все витримала?..

І хоча щоденна робота виморювала молоду Катерину, знаходила сили й час на художню самодіяльність, екскурсії з дітьми та громадський рух. Як стверджує сама жінка, їй завжди щастило на хороших людей - це додавало сил і натхнення. У далекому селі Смолин (Чернігівський район. - Авт.), куди дівчина потрапила за направленням після закінчення Переяслав-Хмельницького педагогічного училища, їй допомогли як з житлом, так і з одягом.

- З жахом згадую часи, коли починала працювати, - мовить старенька, - треба йти на педагогічну конференцію, а в мене ні кофти, ні пальта немає. Матінка моя ланковою за трудодні працювала, батька не було, тож грошей ми майже не бачили. Але ж світ не без добрих людей: у хазяйки, на квартирі якої жила, родичка працювала у магазині, тож дала одяг, а гроші за нього я виплачувала протягом року. У мальовничому поліському селі з дивовижною природою пропрацювала п’ять років. Як зараз пам’ятаю, дали мені перший клас (двадцять діток), я їх боялася, а вони мене. День за днем і так до них прикипіла, так їх полюбила, так звикла до них, що й за своїх ніколи було думати. Заміж там вийшла, але через те, що не мала дітей, - розійшлися з чоловіком.

НОВА РОБОТА І НОВЕ ЖИТТЯ

- А тут матінка моя почала хату будувати... У школі канікули, всі відпочивають, а я за себе і на Полтавщину. Від траси до села кілометрів мо’ десять, але дарма, тягну фарбу та інші будівельні матеріали. Допоможу неньці, а потім їду на Чернігівщину і порепані руки від людських очей ховаю.

Важко було матері самій лад усьому давати, ось і почала просити доню переїхати ближче до неї. Так Катерина Іванівна потрапила на Прилуччину. Тут її педагогічний шлях розпочався зі спеціалізованої школи в Удайцях. Для роботи у такому закладі потрібен був інший фах навчання, тож Катерина вступила і заочно закінчила дефектологічний факультет одного з київських вишів та здобула спеціальність логопед, вчитель допоміжної школи. У великому закладі були свої особливості - кожні два-три роки змінювалися директори, а вчителів постійно перевіряли комісії не лише з району, а й області.

Дітей важко було не лише вчити, а й організувати, але Катерині Іванівні усе вдавалося. Навіть представники комісій помітили, що учні на її уроках усе розуміли без слів, стежили за її поглядом та мімікою.

Сім років роботи в Удайцях, заміжжя і нове місце роботи вже у Новій Тарнавщи-ні. Тут довелося працювати і вчителькою, й адміністраторкою, і техпрацівницею, і навіть завгоспом.

- Школа малокомплектна, і я одна за всіх, - розповідає Катерина Зубко. - Навчальний рік завершився, а в мене роботи ще й роботи: побілити, пофарбувати, вимити все, щось відремонтувати. У вересні заклад не впізнати - все блищить, на стінах рушники, портрет Шевченка, на оновлену підлогу аж боязно ногами стати. Дітей привчала до праці змалечку, разом у шкільному саду листя загрібали, квіти саджали та впорядковували навколишню територію. Водночас вміли і відпочивати - організовувала концерти, а після - солодкий стіл. Водила на екскурсії та влаштовувала різні заходи. Батьки були задоволені, бо діти і танцювали, і співали. Словом, усю себе віддавала дітям, а своїх, на жаль, так і не народила.

КОМУ ЄВРО, А КОМУ БІЛЬ

Роки минали, люди почали шукати кращого життя деінде, дітей меншало і школу закрили, тепер вона лише сниться Катерині Іванівні. Наразі на три села - Нетяжино, Нова Тарнавщина та Покрівка ледве налічується сто чоловік. Поруч із подружжям живе брат Степана Дмитровича Микола з дружиною Любов'ю. їхня донька мешкає у Києві, має власну родину, але батьків не забуває - як приїздить у село, обов'язково провідає й родичів. Сучасне життя пенсіонерів Катерини та Степана - це переважно городні роботи, перегляд улюблених телепередач та «похід» у магазин.


Катерина Зубко із сусідкою і родичкою Любов'ю Зубко

- Город великий, - бідкається Катерина Іванівна, - нам дуже важко його обробляти, та все одно садимо і картоплю, і квасолю, і бурячок, і кукурудзу, і капусту. Щоправда, цьогоріч на білоголову якась мошка напала, зовсім мало головок зав’язалося. Щоб у землю вкинути і вибрати картоплю, наймаємо людей, решту роботи робимо удвох. У суботу в село магазин привозить продукти, тож обов’язково купуємо щось смачненьке. Городину намагаємося продати або на щось обміняти. Худоби вже не тримаємо, а ще років чотири тому годували корівку, потім була в нас кізонька, а зараз, через слабкість, лише кури по двору бігають.

Окрім поважного віку, шкоди здоров'ю додала й неприємна подія майже десятирічної давнини. У рік, коли Україна приймала Євро чемпіонат із футболу, до будинку Зубків увірвалися незнайомці. Вони пограбували стареньких та жорстко побили господаря. Днями подружжя продало годувальницю, тож злочинці знали, що у цих людей гроші є. Разом із паперовими забрали ножі та взуття. А щоб бідолахи не заважали - відгамселили Степана Дмитровича та вдарили по голові Катерину Іванівну. Після такого випадку здоров'я стареньких похитнулося.

- Усе життя за все переймалася, - каже пані Катерина, - а після 2012 року почала ще дужче. Тиск стрибає, болить голова, щодня разом п'ємо таблетки, неначе ті наркомани. А гроші тепер де взяти? За оранку та вибірку - заплати, машина дров на зиму - шість тисяч, ще й не вистачить, ліки купи, продукти теж, а ще ж хочеться і чогось смачненького... І не тільки для себе купую, а ще й котів підгодовую. Ось сусідка померла, а її три кішки тепер до нас бігають... Годую їх, бо жаль тваринок, усіх жаль, а мене нікому пожаліти.

ГОЛОВНЕ, ЩОБ НЕ ЗАБУВАЛИ

Розрадою для старенької є музичні вітання, що транслюють по прилуцькому телебаченню, та популярні життєві ток-шоу, а для Степана Дмитровича - футбол і все, що з ним пов'язано. Частенько вчителька згадує смолинську цікаву говірку, тамтешні звичаї та неймовірну поліську природу. Прилуччина ж стала для неї рідною домівкою, адже тут вона не лише знайшла свою половинку, а й здобула повагу та визнання серед жителів всього старостинського округу.


приємно, коли не забувають - в сімейному архіві Катерини Зубко зберігаються фотознімки з ювілейного дня жінки, коли її вітали староста Нетяжинського старостинського округу Світлана Федоренко та діловод Ніна Мельнік

- Я просто любила дітей, - каже Катерина Зубко, - шукала підхід до кожного і знаходила його. Діти мене любили, поважали і навіть коли не працювала, обов’язково першого вересня приходили до мене з квітами. Торік, наприклад, актив села та діти, яких я колись учила, привітали мене з вісімдесятиріччям. Було дуже приємно і несподівано. Ми згадували минуле, подумки гортали сторінки прожитих років та переймалися сьогоденням. Такі зустрічі об’єднують, надихають і додають сил, а це чудово...

Джерело: газета «Прилуччина» №38 (15658-15657) від 23 вересня 2021, Олена Шеремет

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: