Мобильная версия сайтаУ Наталії Романової тепер готує чоловік
До журналістів цього разу прийшла дуже шанована гостя. Людини, яка б не знала її прізвище, мабуть, нема. А от деякі сторони її біографії, скоріш за все, широкому загалу невідомі. Виявилося, ця жінка встигла у своєму житті все: і міцну родину зберегти, і вагому політичну кар’єру збудувати. Що було до облради, як слабка жінка може керувати амбіційними чоловіками та яке заняття вона запланувала собі на пенсію, Наталія Романова розповіла тільки нашим читачам.
«Жінка—бос по саунах не ходить!»
— Як відчуває себе жінка на керівній посаді?
— На моє глибоке переконання, жінка завжди більш відповідально ставиться до моралі, авторитету. На посаді вона більше дбає про сумлінне виконання обов’язків. Головне в жінці що? Терпимість! Так вже влаштована її психіка, вона намагається створювати середовище, в якому могли б розвиватися її діти. Жінка не ходить по саунах і ресторанах — домовлятися про серйозні ділові питання. Інша справа, що суспільство не завжди готове, щоб жінка займала високі керівні посади. Проблема досить глибинна. Відчувалося це й у моїй роботі з самого початку. Прийшовши без грошей і зв’язків, я розуміла, що зароблю авторитет і втримаюся на цій посаді тільки якщо проявлю мудрість і зможу добитися визнання не лише на регіональному рівні. За чотири роки роботи, підтвердить мій секретар, я навіть на обід не ходжу — намагаюся за свій час зробити якомога більше.
— Як вважаєте, вам це вдалося?
— Думаю, так. У другому скликанні мене обрали віце—президентом Конгресу місцевих і регіональних рад Ради Європи. Це, мабуть, перший випадок, коли жінка з другого терміну отримала таку високу посаду. На сьогодні мені приємно, що мої колеги—чоловіки мене обрали віце—президентом Асоціації місцевих і регіональних рад України. Мені, звичайно, приємно, що я маю можливість представляти нашу область у Кабінеті Міністрів. Це дає додаткові можливості для регіону. Пам’ятаю, як мене скептично зустрічали на початку цієї діяльності, не розуміли, навіщо це потрібно. Сьогодні так вже не говорять. Вдається вирішувати багато питань, пов’язаних із фінансуванням. От Кабмін тому проголосував за додаткову дотацію для області на суму 55 млн. грн.
Наталія Романова була тренером з аеробіки!
— Отже, вам доводиться багато подорожувати Європою. Які поїздки запам’яталися найбільше?
— Ну що ви! Подорожі мої — це одна тільки робота. Наприклад, у Страсбурзі у мене офіційний день розписаний від 8.30 і до 19.00. А далі — прийоми. І це не просто собі розваги. На них треба спілкуватися, просувати інтереси своєї країни. До того ж, усі виступи і заняття потребують ретельної підготовки. Якщо трапляється у мене вільна годинка, я завжди надаю перевагу відвідуванню соборів і музеїв. Мені дуже подобаються католицькі храми — це дійсно архітектурне чудо! Остання моя подорож, якраз на Покрову, була до собору у Шартрі. Я бачила вуаль Божої Матері! Ви знаєте, вражень залишилося — ціле море! Дуже сподіваюся, і вже є попередня домовленість про те, що цього року наш вже традиційний мистецький фестиваль «Територія душі» проведемо у Франції.
— При такому графіку ще лишається час на хобі?
— Я дуже люблю співати. Коли випадає можливість зустрітися з друзями, то ми обов’язково згадуємо усі пісні — від 60—70—х і до Розенбаума. Ми дружимо вже багато років, зараз пішли один за одним ювілеї. І кожному ювіляру співаємо без підготовки, але дуже душевно якісь перероблені тексти. Серед хобі, перш за все, назвала б психологічну літературу. Люблю читати все, що відноситься до психології. Можливо, це, у першу чергу, пов’язано з моєю роботою з людьми. Цікавлюся живописом. Поки що як глядач і організатор виставок. Відпочиваю душею, коли вдається відвідати «Пласт—Арт» або допомогти з організацією проектів «Територія душі» чи «Перехрестя». У Парижі у посольстві ми організовували виставку нашого відомого графіка Володимира Савченка—Бельського. З великим задоволенням згадую виставку наших фотохудожників у Страсбурзі в Раді Європи, виступали там і «Сіверські клейноди». Приємно, що дві великі виставки вишивок Анжеліки Рудницької пройшли у Парижі і Страсбурзі. Я роблю це для власного задоволення. Мені це близько. І, сподіваюся, колись і я намалюю свою картину, якщо наважуся. А ще дуже тривалий період часу я займалася спортом. Була тренером з аеробіки. Є в мене навіть чотири тренери, яких я виховала. Але часу зараз не вистачає. Вже пройшло близько семи років, як я покинула спорт і набрала додаткову політичну вагу (сміється).
«До 39 років своє життя присвятила родині»
— І все ж, як думаєте, що для жінки важливіше: родина чи кар’єра?
— Для жінки пріоритет — це, беззаперечно, родина! І я всім своїм життям до
39 років це підтверджую. Для мене завжди родина була на першому місці. Хоч я і працювала у колегіумі, домагалася певних успіхів у житті (створення юридичних класів, авторських програм), та родина завжди була важливіше. Тільки коли мій син закінчив школу, я вперше подумала про політику. Трошки вільніше себе відчула. З чоловіком ми нещодавно відсвяткували 29 років подружнього життя. Я йому дуже вдячна, що він оцінив, що більшу частину нашого життя обіди готувала я, пранням займалася я, затишок у домі підтримувала я. На сьогодні він дуже багато в чому в побуті мені допомагає. Він директор книжкового магазину. І, спілкуючись з дуже відомими в Україні і не тільки письменниками, не соромиться допомогти дружині у побуті. Але тим більше для мене приємно, коли у нас трапляються вихідні. Тоді вже я збираю усе те, що не вдалося віддати за робочі дні, готую плов і всю себе віддаю моїм найріднішим. Сім’я — це основа життя!
— А які стосунки у вас з молодою родиною сина? Кажуть, ви берете активну участь у розвитку кар’єри невістки…
— У мене чудові стосунки з сином і його дружиною. Аня — дуже самостійна, та й у мене просто нема об’єктивно часу в чомусь їй допомагати. Ми бачимося не частіше разу на місяць. Тож, її успіхи — це тільки її успіхи. Більше того, я була б надзвичайно рада, якби моя невістка не займалася цією діяльністю. Бо я знаю, що це таке, скільки часу й енергії це вимагає. Але це її вибір. Син мені завжди казав, що обиратиме собі у дружини жінку, яка була б десь схожа на мене. Аня струнка, красива, молода. А на мене схожа тим, що небайдужа до людського горя.
— На таких посадах жінки продовжують мріяти? Чого б хотілося вам?
— Я б дуже хотіла онуку або онука. Я б хотіла мати щастя велике якомога довше спілкуватися зі своїми друзями, з якими все життя вже разом. Адже друзі — це те світло, що я можу, озирнувшись, побачити у своєму житті. Хотіла б написати картину. Я пишу вірші, хотіла б не втратити і цей дар. Хотіла б зустрічати якомога більше хороших людей. Хотіла б зберегти відчуття гармонії і рівноваги, що в мене є на сьогодні, і радіти від того, що я побачила квітку в росі чи усміхнену дитину. Хотіла б, щоб ми мали повагу до старших…
— Політичних амбіцій вже нема?
— Знаєте, я думаю так: якщо я буду корисна для людей — на місцевому рівні, на регіональному, а може, на державному — то так і буде. Якщо буде необхідність у моїй команді, щоб і підставила своє плече, то моя політична кар’єра буде розвиватися. А якщо ні, то обов’язково напишу чудову картину.
Олеся Скоробагата, газета "Чернігівські відомості", 18 листопада 2009 року
Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш
Telegram.
Экспорт новостей
