Отець Бобикайло: «На першому місці – церква, а на другому – сімейні клопоти»

Добавить новость

Среда, 18 Августа 2021 14:08  |  Просмотров: 5986

«На першому місці - церква, а на другому - сімейні клопоти», - так характеризує основні принципи свого життя носелівський батюшка, 40-річний отець Стефан Бобикайло. Його сім’я в буквальному сенсі складається із семи «я»: він із матушкою Ангеліною та п’ятеро діток -цьогорічна випускниця школи, 17-річна Анна, 14-річна Ангеліна, 8-річний Борис, 3-річна Крістіна та через пару місяців 1-річний Олександр.



Отець Стефан служить у трьох церквах для півтори тисячі парафіян: у Носелівці (Свято-Параскевіївська церква), Тростянці (храм Архістрати-га Михаїла) та у Великій Дочі (церква Успіння Божої Матері).

Сімнадцять років тому 22-річний священик з дружиною прибули на Борзнянщину із села Лебохора, що на Львівщині, за рекомендацією брата, який теж був би священиком і сьогодні, якби не трагічний випадок - загинув від удару електрострумом. Отець Стефан зберігає світлу пам’ять про брата й сьогодні, згадує про нього з теплом і повагою.

- З нашого села, де зараз проживає близько 3,5 тисячі населення, вийшло близько двохсот священиків. Але більшість із них обрали католицизм, а я хотів спастися й дякую Богу, що направив мене у православ’я й дає можливість спілкуватися із православними людьми.

Спочатку я вступив на послух в Чернігівську єпархію, потім - у Київську семінарію. 2003 року, після смерті попереднього батюшки, отця Анатолія, був направлений у Носелівку.

Моє призначення - духовно трудитися, наставляти людей на віру. Адже до церкви ходять небагато людей, переважно жінки пенсійного віку. А на Західній Україні відвідують храм усі. Дасть Бог, можливо, через певний час тут теж щось зміниться. Та вважаю, що хай на службу прийдуть поки що й дві бабусі, але вони будуть щирі в молитві й глибоко в душі мають страх Божий, - підсумовує священик.

Через деякий час з’явилася потреба в батюшці у Високому. Тож отець Стефан рекомендував туди як священика свого двоюрідного брата, теж Стефана, якого люди теж прийняли, як свого. Згодом отримав указ добудовувати церкву в Тростянці, а ще пізніше вирішив організувати церковну громаду у Великій Дочі й відкрити церкву, якої тут ніколи не було. І люди його підтримали. Так із приміщення колишньої перукарні виріс у центрі села невеличкий храм.

- Він 5 метрів завширшки й 14 - завдовжки, - розповідає отець Стефан. - До цього приміщення було ще менше, тож ми зробили прибудову. На ве-ликодочинську громаду його вистачає. Звісно, на Великдень чи Водохреща всіх людей ми вмістити всередині не можемо.

Від покликання - до прикликання

Дитинство Стефана Бобикайла проходило в гірському селі. Батько працював трактористом, мати займалась вихованням трьох синів і дочки.

Батьку самому було важко прогодувати сім’ю. Тож найстарший син Стефан уже підлітком на канікулах підробляв на сезонних роботах: збирав помідори, буряки... Родина була віруючою, всі щонеділі ходили до церкви.

- Пам’ятаю, як нам, молодим, хотілося погуляти, а зранку поспати, та батько щонеділі будив нас і відправляв у храм. І батька ми не боялися, а поважали. Коли він говорив - це був для мене закон. Навіть слухався його, вже коли одружився. Я завжди намагався не доставляти батькам прикрощів, а робити все, щоб вони мною пишалися.

Свого покликання отець Стефан не шукав - так Господь управив, вважає священик. Коли повернувся з армії, треба було знайти свій куточок і ціль у житті. Свою майбутню дружину знайшов... за пару метрів, по сусідству. Невдовзі після весілля приїхали разом у Носелівку. Там і залишилися. Не приховує, що одразу було важко, адже прибули сюди буквально без нічого. Та вселяло віру те, що їх підтримали люди: допомогли завести господарство, навчили господарювати на землі (піщано-кам’яниста гірська земля не зрівняється із місцевими чорноземами).

- Помалу займаємося господарством і зараз. Саджаємо картоплю, сіємо пшеницю, кукурудзу, маємо власну пасіку, тримаємо свиней і птицю. Придбали тракторець. Хоча на першому плані в нас - церква, а тоді вже домашні турботи-клопоти, - каже отець Стефан. - Службу служимо у всіх трьох храмах, починаючи із сьомої ранку. Стараємося відслужити акафіст, молебень, щоб люди могли прийти помолитися. Буває по-різному - коли більше людей, коли менше. Та ми раді: Господь нас не залишає.

Служінню у Великій Дочі приділяємо більшу увагу. Якщо в Тростянці чи Носелівці служимо через тиждень, то тут - щонеділі. Бо тут храму не було взагалі й хочеться людей трохи духовно піднести, щоб їхня віра міцніла й вони якомога частіше відвідували храм. Наприклад, учора на службі було чоловік десять. І це вже добре. Душа радіє, що був там не сам...

Багато допомагає церкві сім’я Шалапуд із Великої Дочі. Також, за промислом Божим, коли будівництво храму ще починалося, поїхали до кумів у Київ на день народження, а там був виходець із Ніжина. Збалакалися, він і каже: «Батюшко, може, вам чимось допомогти з церквою?». А він молодий, років тридцяти, тож, думаю, чим ти мені допоможеш. На другий день він прислав дівчину, яка оглянула приміщення, зробила підрахунки. А тоді приїхали робітники, які добудували фундамент, зробили стяжку фасаду, пофарбували. Ще й ікон штук десять подарували. Я навіть такого не очікував. Виявилося, що той чоловік займається в Києві архітектурою й допоміг благодійно. А тепер у планах - побудувати біля церкви ще й дзвіницю.

Не лягайте спати в гніві

Як і годиться у православній сім’ї, голова в ній - батько.

- А дружина - шия, - посміхається священик. - Куди вона поверне, туди й голова вернеться. Коли щось робимо, то намагаємося разом. Дружина мене підтримує, підправляє, коли я в чомусь не правий. Я ж намагаюся до неї прислухатися.

Церква нас учить любити й поважати одне одного, і ми намагаємося не сходити з цієї правильної стежини. Звичайно, можуть виникати й деякі суперечки, але ми їх із Божою поміччю вирішуємо. У нас є духівник, отець Василь зі Стрільників, то він наставляє, що, наприклад, коли в сім’ї посперечалися, то до заходу сонця треба попросити один в одного пробачення й не лягати спати в гніві. Адже ти не знаєш, чи на ранок прокинешся, а на душі залишиться гріх...

Кожен день сім’ї Бобикайлів починається з молитви, потім - праця. Перед святковим днем намагаються підтягнути всю роботу, щоб не працювати у свято, а зранку прокинутися і йти до церкви. Постів дотримуються всі. Та діти й самі до цього прагнуть, споглядаючи приклад дорослих.

Коли дозволяє час і можливість, отець Стефан із сім’єю їздять на відпочинок, відвідують святі місця, відзначають сімейні свята.

- Два роки тому їздили на море, - каже співрозмовник. - Раз на рік намагаємося з’їздити на малу батьківщину, на могили наших із матушкою батьків, які були однокласниками. Буває, виїжджаємо на Десну чи Сейм у Батурин.

Нещодавно їздили в Ніжин, брали участь у Хресній ході. Тепер плануємо на день св. Володимира, 27 липня, теж поїхати на Хресну ходу. Відвідували монастирі в Коропі, Чернігові.

У нас є традиція відзначати іменини дітей. Адже вони чекають свята, гостей, подарунків. Особливо наша Крістіна, яка хоче, щоб їй щось дарували щодня. Хоча б цукерочку, але щоб це був подарунок.

Отець Стефан постійно в русі, в постійних планах на майбутнє.

- Якщо Бог дасть, то до осені завершимо ремонт храму в Тростянці. Адже там більше людей старшого покоління, й вони відвідують храм регулярно. То молодші кажуть: «Та я ще не на пенсії. Коли вийду, тоді буду ходити». Та чи варто відкладати? І чи не запізняться?

Звичайно, й населення меншає. За рік доводиться хоронити по 20-25 чоловік, а народжуються двоє-троє... А вінчати - вже й забув, як це робиться. Останній раз років п’ять - сім тому вінчав кумів із Дочі. І друзів своїх, яким уже по шістдесят років і вони давно в шлюбі, теж повінчав.

Та слава Богу, Він мені завжди допомагає й не полишає. Головне - молитися й не забувати про Нього. Тоді Господь дасть сили й фізичні.

Джерело: "Вісті Борзнянщини" №28 (9950) від 10 липня 2021, Людмила Шульжик

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: