Чи веселий хутір Веселий?

Добавить новость

Среда, 18 Августа 2021 13:41  |  Просмотров: 5166

Знайти цей невеликий, ніби відірваний від села й схований у лісі клаптик цивілізації виявилося не так просто. Але вчасна підказка по телефону корінного жителя Великої Дочі - й наша всюдихідна редакційна «Нива» таки звернула на правильну стежку. До центру села звідси навпрошки - з кілометр. Навколо - дерева й кущі, що повитикалися із вікон навколишніх пусток... І червоні краплі маку, що насіявся біля покинутих хат сам по собі. Та один будиночок «хутора Веселого» (як його називають місцеві) тут ще таки дихає життям: з подвір’я почувся гавкіт, і назустріч рідкісним у цьому оазисі гостям вибігла зграйка собак. їх у господарів аж дев’ятеро. Із будинку вийшла господиня із дівчинкою років дванадцяти, мабуть, онучкою.

Алла, Алла... Алевтина!



- Тут мені жити подобається, - каже Алла Щербина, остання жителька хутора Веселого. - Тихо, спокійно. Ми з чоловіком Володимиром обоє пенсіонери. Тільки місцеві знають, де ми живемо. Чужі сюди не заходять. Тож ні цигани нас тут не потурбують, ні заїжджі «металісти»... Якби мені навіть пропонували хату в центрі села з усіма зручностями, я звідси переїжджати не хочу.

Насправді мене звати не Алла, як називають усі в селі. Я Алевтина. Бо в моєї матері була сестра Люба, а в неї чоловік

- Альберт. Він був Аля і я Аля. То щоб не плутатися, мене з дитинства стали називати Аллою. Так і дотепер.

Моє коріння - в Маличиній Гоеблі. Звідти родом материн батько. Дукачів знаєте? Вітя Вороний - це ж мій племінник. Прадід мій звідти. їхня сім’я жила в страшній бідності. Було у них двадцятеро (!) дітей. Двоє хлопців померли, тож залишилося вісімнадцять: три хлопці, а решта - дівчата, яким не було навіть приданого. Одну дочку випросила собі бездітна сім’я з Високого.

Брат діда, Арсеній, одружений поїхав у Сибір, в Красноярський край і забрав туди діда Афанасія (материного батька). Тут невеликі поселення називають хуторами (як і ми - свій), а там - займанщи-на. Там дід працював ізбачем (культурно-просвітницький працівник, завідуючий хатою-читальнею, бібліотекар - Ред.). Пізніше - крутив кіно. Там і бабусю зустрів, коли їй було лише п’ятнадцять років, а йому - тридцять. Задурив їй голову й через рік вона вже тітку народила. Усього було в них четверо дітей. Під час війни він пішов на фронт. Бабуся була росіянка, а дід і батько мої - українці. Там, у Сибіру, українців дуже багато, - розказала про свій рід жінка.

Із Сибіру - у Велику Доч

Тож народилася Аля в Сибіру. Мати, розлучившись із чоловіком, постійно переїжджала з місця на місце, працюючи в будівельно-монтажному потязі, тож об’їхали з нею, може, і ввесь колишній Союз.

Міське життя, зізнається Алевтина, не просто не любить, а терпіти не може, бо спогади, пов’язані з ним, коли з мамою сиділи голодні й холодні, залишили свій відбиток на все життя.

- Я люблю, щоб навколо росла трава, був свій город. Люблю порпатися в землі, - каже вона. - Тримаємо курей, качок, гусей, свиней, дев’ятеро собак. Приймаю їх, бідних, бездомних і голодних, бо сама колись була голодною... Бо тільки ситий голодному не вірить.

З п’ятого класу Аля вже людям шила одяг. Жили тоді з мамою в Туркменії. Російськомовні школи були далеко, тож дівчина навчалася в інтернаті, а на вихідні приїжджала додому. На навчання за обміном в їхній інтернат приїжджали болгари. А дівчатам-старшокласницям вони подобалися, й вони хотіли справити гарне враження. Тож купували ситець, і Алевтина їм шила сукні, у яких вони бігати на побачення.

- Перший чоловік мій із Туркменії. Я молодою вийшла заміж і була вагітна, як чоловік раптово помер. Сльози, страх, розпач... Ще й мати каже: «Роби аборт!». Але я твердо вирішила - дитину залишу й виховаю. Так невдовзі з’явилася на світ моя донечка Маріанна.

У Великій Дочі жив брат мого діда Афанасія Андрій, який постійно писав листи, щоб ми поверталися жити сюди. Так після смерті чоловіка я й приїхала. Дитині було тоді трохи більше року. Тут вийшла заміж. Працювала й на консервному заводі, й ревізії по магазинах робила, й на інших роботах.

«Якби з мене здували пилинки - я б не пережила цих двох смертей»

Алевтина разом із чоловіком вирішили поселитися в хуторі Веселому. У вісімдесятих роках там жило тринадцятеро сімей. Жили дружно. Викопали один на всіх колодязь, у якому була найсмачніша по всій Великій Дочі вода. Раніше сюди, на природу, люди сходилися на різні святкування, відзначали травневі та інші свята. Тут завжди лунав веселий сміх. Мабуть, тому й назвали так цей сільський куток?

- Ви знаєте, яка у Сибіру тайга, які густі ліси? - спитала в мене співрозмовниця. - Цей ліс, де ми живемо зараз, у порівнянні - парк культури і відпочинку. А в тайзі за декілька метрів уже не видно людини. У займанщинах немає ні доріг, ні залізниць. Там вертоліт або «кукурузник» прилітали двічі на тиждень із продуктами - і все.

У Алевтини з чоловіком у Великій Дочі народилося двоє синів - Вітя і Володя. Хлопці дуже хороші, працьовиті. Мали стати опорою батькам у старості. Але не судилося...

- Вітя загинув у армії в Бахмачі, - каже Алевтина. - Як воно там було - не знаю, але сталося це через випари бензину, як нам тоді повідомили... Поки Вітю хоронити привезли, я схудла на двадцять один кілограм. Шкіра висіла на мені, як на в’язні концтабору. Від нервів відняло ногу. Та, слава Богу, з часом відпустило.

А Вова загинув вдома. Повіз до друзів одного знайомого. Як я його відмовляла, та не послухався! Там було якесь святкування, де він залишився. Розтин показав, що смерть настала від якогось одного уколу.

Нікому не бажаю, щоб вони втрачали своїх дітей. Бо це найгірше, що може трапитися в житті. Та я людина із сильним характером. Якби жила з дитинства, як кімнатна рослина, щоб усі наді мною трусились, здували з мене пилинки - я б не пережила цих двох смертей, - упевнена жінка. - Так мені боляче від теперішньої війни, коли вибивають цвіт нашої нації, залишаючи дітей сиротами... Цього повністю не зрозуміти тому, хто не втрачав своїхдітей, - говорить, а на очах бринять сльози.

Італійська актриса Анна Маньяні говорила: «Не приховуйте моїх зморшок. Вони мені дуже дорогого вартували». Так і Алла - Алевтина - як відкрита книга, яка не приховує нічого. Добра душа, яка готова прийти на допомогу, не зважаючи на власні труднощі й горе. Тому не могла відмовити місцевому батюшці, отцю Стефану, у проханні бути церковною старостою. Та й вибрав він її серед інших не дарма - вона організовувала людей на допомогу в створенні в селі церкви, сама брала посильну участь у її відбудові.

Крім того, жінка дуже багато читає, любить історичні книги й твори класиків. Вдома має чималу бібліотеку. «Я краще не плаття собі куплю, а книгу, яка залишиться на згадку дітям і внукам», - каже вона. Хоче привчити читати й свою внучку Аню, яка приїхала до неї погостювати на канікулах.

Тепер, коли в «хуторі» залишилася всього одна хата, саме Алевтині як єдиній тут господині, вирішувати, чи веселим буде подальше життя.

Джерело: Вісті Борзнянщини" №29 (9951) від 17 липня 2021, Людмила Шульжик

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: