Катерина Павленко з гурту Go_A — про те, як змінилося її життя після «Євробачення», та віру в себе

Понедельник, 14 Июня 2021 15:50 | Просмотров: 3941 | Обновлено 30 Июня 2021 16:46

Гурт Go_A посів на «Євробаченні» п’яте місце, але й досі залишається в топі запитів Google. Їхній трек Shum, з яким вони представляли на конкурсі Україну, очолив чарт Spotify, а кліп набрав майже 7 мільйонів переглядів на YouTube. Водночас у соцмережах і жовтій пресі ширяться чутки про «роман» солістки Катерини Павленко та лідера гурта-переможця Måneskin, італійця Даміано Давіда. Як їй живеться після успіху на «Євробаченні», Катерина розповіла в інтерв’ю VOGUE.

Катерина Павленко (одяг DSHUS, взуття House Martin Shoes)

Про 32-річну Катерину Павленко треба знімати кіно — така цікава в неї доля. Катя виросла в Ніжині, на Чернігівщині, з дитинства співала в хорі та цікавилася фольклором. Дівчинка багато хворіла: вони з мамою жили в орендованих квартирах — траплялося навіть таке житло, де протікав дах. У дитинстві Катя мала кілька серйозних операцій на легенях, і тепер, за її словами, звук формується в неї не зовсім так, як в інших людей, — це робить її вокал дещо емоційнішим і характерним.

Перш ніж 2012 року потрапити до гурту Go_A, Катя пройшла великий шлях: закінчила Київський університет мистецтв за спеціальністю «фольклор», співала в народному хорі та рок-гуртах і навіть керувала невеликим народним ансамблем. У інтерв’ю Катерина дуже відверта — таку відкритість рідко спостерігаєш серед публічних людей, які звикли давати інтерв’ю та перебувати в певному образі. Можливо, саме ця справжність Катерини та її гурту й закохали в Go_A глядачів з усієї Європи?..

Що змінилося у Вашому житті після Євробачення?

Багато чого. По-перше, змінилося ставлення людей. Мене часто впізнають на вулиці. Нещодавно я вийшла з дому й зрозуміла, що на мене чекають школярі — вони дізналися в сториз, де я живу, і чекали на мене зранку на вулиці. Я щоразу дивуюся таким сюрпризам і не можу до цього звикнути.

На Катерині: сукня Finch

Вам це приємно чи дещо бентежить?

Мене це досі дивує. І особливо те, що пишуть у соцмережах. Мені бракує тепер часу їх читати, адже щойно ми прилетіли, як відразу почалася якась двіжуха, та інколи мені скидають такі цікаві статті… Наприклад, старше покоління приписує мені одне, а молодше — інше. Хтось вигадав цілий роман з вокалістом італійського гурту Måneskin, що переміг на «Євробаченні». Цікаво спостерігати, як по-різному люди сприймають мене.

А що змінилося у професійному сенсі?

Звісно, з’явилося дуже багато запрошень до Європи, багато й по Україні концертів заплановано. Намагаємося це систематизувати. Плюс мене ще почали запрошувати як спікерку на різні заходи з мотиваційними промовами. Також надійшли пропозиції від європейських лейблів.

Як взагалі з’явилася пісня Shum?

Перший її варіант виник спонтанно. Я люблю фольклор і багато його слухаю. Постійно зависаю на сайті polifoniya.project, де збирають український фольклор. Якось, їдучі в маршрутці та гортаючи фейсбук-стрічку, побачила допис, де літня жінка співає веснянку «Шум». І я згадала, що дуже давно хотіла записати цю веснянку в сучасному варіанті. Так почала шукати й слухати різні варіанти «Шуму», цікавитися виконанням з різних регіонів. Прийшла на студію, розповіла Тарасові (Тарас Шевченко, засновник гурту Go_A), і ми досить швидко все придумали. Головна ідея в тому, що мені хотілося перенести цей народний обряд у ХХІ століття і «пошуміти» в нас на концерті.

Як Ви вважаєте, у чому складність працювати з фольклором сьогодні?

Раніше головною складністю було достукатися до свого слухача — ну а тепер він у нас вже є. А ще дуже велика складність у тому, що ти відчуваєш відповідальність. Мені, наприклад, совісно просто взяти українську народну пісню й використати, як заманеться. Коли ми працюємо з фольклором, намагаємося насамперед не знищити душу пісні, бо симбіоз електронники і фолку — специфічна суміш, і треба бути обережним. З іншого боку, хочеться людям дати й ритму, щоб це звучало актуально у ХХІ столітті. Але водночас зберегти мелос і звукодобування.

Одяг і взуття Polina Veller

У Вас був дуже цікавий образ на «Євробаченні». Як народилися ця ідея з екологічною зеленою шубою? Що Ви хотіли сказати цим образом?

У першому варіанті пісні були такі слова: «У нашого шума зеленая шуба». І коли ми почали розробляти образ, вирішила таким чином зробити відсилання до першого варіанта пісні (для «Євробачення» Катерина написала власний авторський текст на основі народної пісні. — Прим. авт.). По суті, ця зелена шуба — певний символ весни. За сюжетом нашої пісні, бог лісу Шум одягає цю шубу, щоб люди пішли за ним. Сама шуба символізує настання весни — бо коли весна приходить, шум випускає зелене листя. Ми довго думали, що зробити з одягом, щоб привернути увагу, адже виходити просто в гарній сукні — це не наш варіант, тому разом з художниками-постановниками Костянтином Томільченком, Олександром Братковським і Дмитром Курятою придумали цю прекрасну шубу. А допомагала у втіленні команда Суспільного, яка організувала нашу подорож до Роттердама.

Чи виступатимете в ній ще? Вона дуже яскрава.

Нині ми віддали її в костюмерну СТБ, але я чула, що «Євробачення» хоче забрати її до себе в музей.

Що для Вас було найскладніше на «Євробаченні» в моральному, емоційному сенсі?

Коли ми тільки прилетіли в Роттердам, на мене дуже тиснуло відчуття відповідальності. Плюс зі мною раптово трапилася якась хвороба. За правилами, я мала здати ПЛР-тест і не виходити з номера, поки не прийде результат. І ось це було складно — я дуже злякалася, що підведу всіх. Але потім дослухалася до поради свого психотерапевта розслабитися й відпустила цю ситуацію. Зашторила вікна й пів доби просиділа в номері, намагаючись думати про щось інше. І буквально за кілька годин прийшов негативний ПЛР-тест, а хворобу як вітром звіяло.

А звідки пішли ці чутки про Ваші нібито стосунки з лідером гурту Måneskin Даміано Давідом? Звідки взагалі вони з’явилися? Якось я проґавила їхній початок…

Я теж. (Сміється.) Але я бачила, що Måneskin постять сториз із тим, як танцювали під наш трек, і це було приємно. Потім вони приходили до нас у гримерку, сказали, що їм дуже подобається пісня, попросили мене навчити її співати, бо їм хотілося не тільки під неї танцювати, а й співати її. (Сміється.) Ми зробили фото разом, і я просто виклала його, навіть не в соцмережі, а в наш закритий чат слухачів. І за деякий час я зрозуміла, що з нас вже зробили парочку. (Сміється.) Але в якомусь сенсі я розумію ці чутки, бо, якщо проаналізувати учасників, то в нас простежується певна спільна риса: ми схожі на вампірську парочку. Гадаю, це все через наші образи.

Я не маю на меті бути популярною та щоб мене всі любили. Мене цікавить музика як процес.

Маєте дуже цікавий життєвий досвід. Ви закінчили училище як диригент народного хору, працювали в «Макдональдсі», коли були студенткою, щоб заробити на життя; співали кавери в рок-гуртах — до того, як знайти себе в гурті Go_A. Розкажіть, чи реально молодому музикантові в Україні заробляти тільки музикою?

Реально, але дуже складно. Навіть складно це зробити комерційною музикою, бо вподобання слухачів постійно змінюються. Тому більшість українських музикантів, крім музики, мають ще якусь роботу. Зрозуміло, що це дуже впливає на музику. Але треба розуміти, що інакше ніяк, бо музика — це дуже дороге задоволення в Україні. Для того щоб розпочати, треба спершу забезпечити технічні умови, записати перший трек, що теж дуже дорого, і розкрутити в медіа... Тож просто взяти й пробитися дуже складно. Це стосується і нас також. Але починаючи сім років тому, ми вирішили майже відразу, що вкладатимемося не в піар, а натомість у якісне обладнання, щоб давати концерти й записувати нові треки.

Але починати завжди складно. Я, наприклад, десять років намагаюся запустити свій сольний проєкт, і це десять років суцільного розчарування.

На Катерині: сукня Finch

А в чому головна проблема?

Простіше сказати, в чому її немає. Знаєте, я думаю, найлегше — написати пісню. А ось записати її та потім достукатися до слухача — складно. Тому дуже багато молодих музикантів опускають руки. Ми, наприклад, тільки тепер нарешті почали отримувати гроші за те, що нас слухають на різних музичних платформах за передплатою, як це заведено в Європі. А ще до «Євробачення» було дуже складно, бо не було концертів, а це майже наш єдиний дохід.

Дуже класно, що все так швидко відбувається нині. Бо ми вісім років ходили й думали, як нам бути далі, а тут — такий успіх! Крім того, упродовж цих восьми років ми знали, що наша музика подобається: ми бачили людей на наших концертах, у нас була своя фан-база й купа позитивного фідбеку. Але було дуже складно пробитися через інформаційний простір. Нині в цьому вже немає потреби, бо ми всім цікаві. (Сміється.) Ну а найпрекрасніше в цій історії, що нам не довелося підлаштовуватися до обставин — на «Євробаченні» ми були собою, і саме це «зацінили» слухачі.

Ви кажете, що після «Євробачення» все дуже змінилося. А Вам не страшно, що так само раптово все може скінчитися?

Ні, я взагалі про це не думаю. У будь-якому разі мені буде що робити. Я не маю на меті бути популярною та щоб мене всі любили. Мене цікавить музика як процес. Мене тішить «Євробачення» не через увагу, я радше завдяки можливостям. Наприклад, нещодавно з нами зв’язався техно-лейбл із Франції. Ось це важливо — щоб нас побачили, щоб ми мали можливість зробити колаборації з класними музикантами. А якщо всі забудуть — не страшно, я не люблю зайвої уваги. Коли впізнають на вулиці й підходять — я не знаю, як реагувати, і як людина дуже скромна — просто стою й усміхаюся.

Образ Polina Veller

Ви часто згадували в інших інтерв’ю, що до того, як потрапили до гурту, не все виходило, Ви стукали в усі двері, брали підробітки, грали в кавер-гуртах у ресторанах і не раз відчували розпач. Чи дуже змінилися під впливом цих життєвих обставин, не завжди приємних?

Я дуже багато працюю над собою зараз — і фізично, і духовно. Я розумію, що розвиватися треба постійно, бо розвиток — це така штука, яка ніколи не стоїть на місці: ти або відкочуєшся назад, або йдеш уперед… Увесь карантин я працювала над своїм емоційним станом і намагалася «заспокоїтися». Я дуже емоційна людина: мене може розчулити до сліз якась наснажлива історія чи, навпаки, історія про якусь несправедливість. Але коли ти працюєш над собою, все навкруги починає змінюватися — у найкращий бік.

Ви кажете, що дуже емоційна людина, але для музиканта це ж класна якість, бо це впливає на світосприйняття і на творчість.

Так, це дуже класно, бо емоції — це творчість і пісні, тому я не збираюся знищувати в собі всі емоції. Але я також розумію, що світ, у якому ми живемо, — це специфічне місце й дуже небезпечно бути слабкою людиною. Треба розвивати в собі якісь інші якості: бути наполегливішою, переконливішою. Якщо раніше в мене щось не виходило, я не сперечалася, а тепер — вчуся доносити свою думку, але роблю це не через негатив, а за допомогою аргументів.

Ви кілька років працювали як керівниця і диригентка народного хору в селищі Березань. Ви й далі працюєте там, чи нове життя вже не дає змоги?

Ми нині не займаємося, бо учасники хору в зоні ризику, це літні люди.

Одяг DZHUS, взуття House Martin Shoes

Готові з ним попрощатися, адже тепер буде багато концертів та іншої роботи?

Це дуже складне для мене моральне питання. З цими людьми я дістала дуже важливий досвід, вони допомогли мені на певному етапі життя, тому я відчуваю відповідальність за них. Крім того, я розумію, наскільки для них важливо те, що ми робили разом. Дуже хочеться, щоб цей колектив зберігся.

Це не професійний хор?

Ці люди — аматори, але все життя співають у цьому хорі. Колективу вже 35 років. І хоч його учасники не професійні співаки, але через три роки нашої спільної діяльності колектив дістав звання народного! Там у нас дуже цікаві люди — наприклад, є жінка-переселенка з Донбасу, яка керувала будинком культури в Макіївці. Попри те, що він був не в центрі міста, люди приходили туди на заходи, бо це було на високому рівні й українською мовою. А ми навіть не знаємо, що таке було — і мені дуже про це хочеться розповідати!

Вам потрібно розповідати про це в Instagram, маєте тепер багато підписників.

Так, я давно думала зробити такий соціальний проєкт, де розповідатиму історії простих людей. Це може надихнути інших — бо це історія про те, що ти, зрештою, не сам. Ми спостерігаємо за життям таких званих селебриті, а насправді навколо нас живе дуже багато людей, які, по суті, герої, але про них не знають.

Фото: Юлія Вебер
Макіяж і зачіска: Анастасія Руденко
Стиль: DZHUS, FINCH, Polina Veller
Взуття: House Martin Shoes і Polina Veller

Джерело: VOGUE.ua