Найстаріший фронтовик: «Мені Крим дорогий по-своєму: там я воював!»

Добавить новость

Воскресенье, 9 Мая 2021 12:23  |  Просмотров: 5102 | Обновлено 23 Мая 2021 12:53

Наближаються День пам’яті та примирення і День перемоги над нацизмом у Другій світовій війні. Їх, справжніх фронтовиків, можна вже порахувати на пальцях. У Корюківській і Холминській територіальних громадах (це колишній Корюківський район, за старим адміністративно-територіальним устроєм) серед живих – лишень четверо. Найстаріший бойовий ветеран Другої світової, який пройшов усю війну, – Іван Гладченко з села Домашлин. 9 травня йому має виповнитися 99 років!

У Домашлині років десять тому було троє учасників бойових дій. Нині – один.

– Фронтовик Іван Гладченко – найстарший з усіх, ось незабаром відзначатиме свою 99-ту весну, – каже голова ради Корюківської районної організації ветеранів Валентина Погребна. – Молодші від нього – Афанасій Свиридок з Воловиків Забарівського старостинського округу, Федір Корж з Олександрівки та Іван Полегенько з Козилівки. Потиснути їм руки через карантинні обмеження не вийде. Втім, для них громади приготували подарунки, квіти і теплі слова.


Іван Гладченко (2012 рік)

– У нас є Книга Пам’яті, де значиться, що з війни не повернулася 241 людина з Домашлинської сільської ради, куди входять села Луковець та Бешківка. Усі – чоловіки, – розповіла староста Домашлинського старостинського округу Алла Єгунова і додала: – Щороку, у травні, односельці збираються біля пам’ятника загиблим у Другій світовій війні, покладаємо квіти й щоразу зачитуємо кожне прізвище полеглого воїна…

Варто сказати, що серед домашлинців, котрі повернулися з війни, – Феодосій Більченко – Герой Радянського Союзу. Відзначився під час прориву оборони противника. Першим увірвався у ворожу траншею. У ході бою замінив вибулого зі строю командира взводу. У боях за польські міста його взвод знищив багато гітлерівців, захопив штабні документи. У цивільному житті хоробрий Більченко працював слюсарем у тракторній бригаді в рідному Домашлині. Був напрочуд скромною і порядною людиною.

А бджоли гудуть

За будинком ветерана Івана Гладченка стоять вулики. Не всі бджолині сім’ї перезимували добре, з п’ятнадцяти вуликів вижили тільки три. Пан Михайло, син старого фронтовика, припускає, що це могло статися через якусь інфекцію. Бджоли, як і люди, хворіють.

Ось уже сонечко пригріло – і комахам добре, і пасічнику, і батьку веселіше. А сільській людині більшої радості й не треба!

У цій хаті Іван Гладченко 13-й рік живе. Два – зі своєю дружиною Любою, а решту – без неї. Спочатку діти навідувалися, а потім забрали батька до себе у Бровари. Там живуть усі троє – доньки Софія і Віра та син Михайло. Втім, через два тижні тато попросився назад, у Домашлин.

– Сказав, що приснилася мама, дружина, й уві сні мовила: «Ти ж обіцяв мені бути поряд…» Батько заплакав, і Віра, молодша донька, відвезла його додому, – згадує пан Михайло. – А тут і я на пенсію зібрався, думаю, поїду до батька в село, буду його підтримувати. І дружину Надію з собою забрав. Пасіку завів, дуже люблю цю справу. Захопився бджільництвом ще в дитинстві, від сусіда. Він мене з самого малечку поважав, постійно брав з собою на пасіку. Я йому тоді пообіцяв, що стану бджолярем. Аж бачите як, тільки через пів століття це сталося.

Іван Гладченко прожив життя за 8 кілометрів від Домашлина – є таке село Луковець. Було в ньому колись з сімдесят дворів, а тепер…

– Уже нікого немає, позаминулої осені останній житель виїхав. Тільки по документах там люди числяться, – відзначає син фронтовика.

Кудись переїжджати, ніби пожежу пережити. До цього Гладченки вже дві, справжні, пережили. Нема нічого кращого, ніж своя хата. У першій зі своєю коханою жили в самому лісі. Вирішили нову збудувати тут же, в Луковці, але біля людей. Діти росли, батьки будувалися. А потім знялися та й поїхали в Крим на поселення. Ініціатором був Іван, почув, що вербують, умови хороші – і порося дають безкоштовно, і харчі для нього, і будинок – виплачуй лише через два чи три роки. У нього трактор у руках – заробить! Там його дружина побачила, як виноград росте.

– Мені Крим був дорогий по-своєму: там я воював, – згадує ветеран Іван Гладченко.

Не засиділися на південній землі. Дружина день у день чоловіку казала: «Хто ж нас, Ваню, розумними назве? Збудували в Лукавці нову дерев’яну хату, не жили, по суті, подалися світ за очі!»

Слухав Іван, слухав, а потім обняв свою Любу і разом повернулися в рідне село. Прожили вони разом 65 років. Виростили і виховали трьох дітей, діждалися шістьох онуків і трьох правнуків.

Сільське життя

Зазвичай воно – у вічних клопотах. В Івана Гладченка – з самого дитинства. Ріс без батька – з матір’ю і дідусем Панасом. Закінчив чотири класи і став наймолодшим колгоспником в артілі імені Пет­ровського. Старшим був, куди пошлють. Найкращі хвилини пам’ятає, коли дід їхав конем на базар і брав хлопця з собою...

Жаль, не діждала його матінка з війни – захворіла в 1943-му Уляна Гладченко і не підвелася. Дуже їй хотілося дочекатись, як бої закінчаться і синова постать на дорозі з лісу з’явиться. Так і не взнала вона, що її Іванко курси трактористів закінчить, на машинно-тракторній станції (МТС) працюватиме, будь-яким трактором кермуватиме. Всі непобачені і невідчуті радощі й тривоги невістці передалися.

Іван Гладченко 28 років і сіяв, і орав. І на гусеничному, і на колісних – технікою не перебирав. Треба – значить треба.

У Корюківці, біля колишньої сільгосп­техніки, що утворилася колись з МТС, ще й тепер на п’єдесталі стоїть «Універсал». Це на ньому Іван Гладченко з колегами-трактористами їздив – трудився, як кажуть, до сьомого поту.

Незабутнє

Життя летить, і часто дітям ніколи запитати в батьків про їхнє минуле або ж просто немає бажання. А ось син Івана Гладченка – Михайло – знає до дрібниць про все пережите татом, особливо під час воєнного лихоліття.

На війну Іван пішов із села 17 серпня у 19 років. Тоді з району лише тринадцять хлопців узяли. Основну гвардію раніше відправили на фронт. Довезли їх до Мени, там уже німецькі літаки залізницю бомблять. Супроводжувач віддав ново­бранцям пакет і сказав, щоби будь-яким «товарняком» добиралися до Конотопа, у військкомат. Так і дісталися.

– Уже їх стало більше, аж три вагони набралося. У Харкові чекали ще 103. І всі – до Севастополя, – розповідає пан Михайло. – Корюківці потрапили на нав­чання, де кували кадри для військ протиповітряної оборони. Все відбувалося швидко, ніколи було довго вчитися – ворог наступав...

Дні оборони Севастополя були надзвичайно тяжкі. Гітлерівці притисли армійців до моря. Однієї ночі прийшли наші катери і вивезли всіх живих бійців морем до Кавказу, обороняти берег Чорного моря вже там.

До Севастополя Іван Гладченко потрапив ще раз – Крим уже звільнили. Він був у роті зв’язку. Постріли не лунали. Але, мабуть, доля так розпорядилася: наїхали на протитанкову міну.

– Це сталося 30 квітня 1945 року, – уточнює син фронтовика. – Батька тяжко поранило в живіт. Опинився на операційному столі. Лікар-хірург тоді добре попрацював. Як каже тато, дивно влаштоване життя: машина без запчастини не працює, а людина – трудиться. Без селезінки і нирки живе, заштопаний... Не рік і не два. Жодного дня не сидів без роботи. Після вій­ни влаштувався на пошту листоношею, а потім на трактор пересів.

Гордість

Ще кілька років тому ветеран Іван Гладченко вдягав піджак з орденами і медалями, поспішав до пам’ятника на мітинг. Схиляв разом з односельцями сиву голову і покладав квіти. Сьогодні він уже недочуває і погано бачить, не виходить на вулицю. Йому важко навіть сидіти. Але настрій має хороший і пам’ять – теж. Може миттєво згади прізвища свого командира і всіх хлопців, з якими йшов на війну.

– Тато за собою слідкує, голиться самостійно, – тепло відгукується син. – Телевізор дивитися не любить, радіо слухає. Я йому приймач купив і навушники.


Іван Гладченко з сином Михайлом (2012 рік)

Любить старий фронтовик спати на перині. Постіль білосніжна, свіжа. Ліжко стоїть біля теплої лежанки.

– У селі ж як, протоплюють хату раз на день, а ми – двічі, щоби татові було комфортно, – розповідає далі. – Моя Надія завжди поряд. Ми батька самого не лишаємо. Буває, що й вночі треба води подати, ковдру поправити, щоб тепло йому було.

Вочевидь завдяки ось такій турботі і догляду ветеран стільки років живе. Піклування про батька пан Михайло вважає своїм святим обов’язком.

– Я так звик, що навіть не уявляю себе десь у іншому місці. Буває, приїжджаю в Бровари, три дні побуду – і роблюсь лінивий, як старий кіт. Нічого не хочеться. А тут, у Домашлині, мене щось та й примусить рухатися. Я себе тут почуваю набагато ліпше, – зізнається.

Город невеличкий, з господарства – кури та бджоли.

– Оце, коли на городі справимося, картоплю посадимо чи викопаємо, я батьку ще й чарочку вина подаю. А він і тост скаже, – додає пан Михайло. – А взагалі, я його ніколи не бачив напідпитку чи з цигаркою. Мабуть, це основна причина його довголіття. Жив по совісті, трудився все життя. Я ним пишаюся! Ми пишаємося!

Лариса Галета, «Деснянка» №18 (857) від 6 травня 2021

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: