З вродженою пухлиною в голові народила 7-х дітей

Добавить новость

Понедельник, 2 Ноября 2009 15:42  |  Просмотров: 4246

Дружна сім'я Личаків. У верхньому ряду (зліва напрво): Оксана, Катя, Наташа і Катерина Данилівна. У нижньому ряду: Олег з Анею на руках, Сергій і Слава

Їх у неї семеро: найстаршому, Славі, — 21 рік, Олегові — 18, Сергію — 16, Оксанці —11, Каті — 8, Наташі — 7, Ані — 4. Слава вже працює на фермі, Олег навчається у Ніжині на автослюсаря, Анечка ходить до дитсадка, решта — школярі. А їй — Катерині Данилівні — 68 років, та мусить кріпитися й бігати, як 30-річна, щоб встигати на дві сім'ї. Для своїх онуків жінка залишилася і за матір, і за батька.
                                       
«Така її доля...»

На долю Катерини Личак, яка живе у Сиволожі Борзнянського району, випало стільки горя, що не кожен здатен таке пережити. У вікно Катерини Данилівни видно кладовище, де вічним сном спочили її рідні та близькі. Вона залишилася вдовою у 44 роки. Поховала свекра і свекруху. Ще чотири могили поряд з'явилися за три останніх роки.
—  У квітні 2006 року помер мій молодший син Сашко. Через чотири місяці, у серпні, — дружина старшого сина Толика Оля. Тільки-но відпоминали рік по Сашку — померла моя мати. А у 2008-му пішов із життя й Толя. Було двоє синів — не залишилося жодного... — втирає сльози Катерина Данилівна.
Її невістці було 38 років. Ще б жити та й жити, піднімати на ноги дітей. Але...
—  Останнім часом Оля скаржилася, що в неї дуже болить голова, — говорить Катерина Данилівна. — Ми з нею завжди жили дружно, будь у кого в селі спитайте — ми завжди удвох. Ходили до хазяїнів на буряки, на огірки. То оце день попрацюємо,    ввечері прийду, спитаю в дітей: «Що мама робить?» Кажуть: «Таблетку випила й лежить».

За словами Катерини Данилівні, в Ольги була вроджена пухлина в голові. Ще перші пологи могли призвести до її розриву, та жінка якимось дивом народила аж сімох дітей. Лікарі постійно говорили, що їй не можна народжувати, тож, завагітнівши увосьме, Ольга не стала на облік. Не признавалася й рідним, що чекає на дитину. Чоловік і свекруха, може, щось і помічали, але вірили Олиним словам.
— Це було 17 серпня. Вранці прийшов до мене Толя: «Мамо, беріть корвалол і ходімо до нас». Боже, що таке? Я зразу подумала, що старший онук десь гуляв і його побили. А син як обухом: «Оля померла». — «Як — померла?!» Напередодні ми з нею у мене закривали яблука й огірки, потім вона пішла додому закривати.
Син розповів, що Оля спала з Анею в іншій кімнаті. Вранці він пішов її будити доїти корову, постукав у двері: «Льошківна, пора вставати» (син називав її «Олексіївна» або «Льошківна»). Оля не обзивалася. Толя зайшов до кімнати, а там... Стоїть табуретка, Оля долі на колінах, голова на табуретці — й не дихає. Виявилося, вона ще вночі надворі народила дитину — неживу. Лікарі потім сказали, що Оля, мабуть, пробувала врятувати немовля, бо в його легені було вдихнуте повітря. Потім вона увійшла в хату, сіла так, як їй, мабуть, було легше, й померла. Якби невістка народжувала в лікарні, може б, її й урятували. Та, видно, така її доля...

Услід за дружиною

— Толя залишився з дітьми сам. Олині сестри пропонували взяти дітей у свої сім'ї, а її мати хотіла забрати до себе Аню. Толя відмовився: «Я зостався без жінки, ще й дітей позабирайте». Я теж сказала, що діти з дому нікуди не підуть.
Отож Толя усіх вирядить до школи, а сам з Анею вдома, клопочеться по господарству. Тримав двох корів. Хлопці — молодці, постійно допомагали татові. Толя варив їсти коли-не-коли, а то все хлопці — гуртом. Звісно, і я постійно до них ходила (я зі своїм другим чоловіком живу поряд, через два двори). Та все одно Толі було дуже важко. За кожну дитину він дуже переживав, усім переймався. Думаю, через це здоров'я й підірвав. У сина стався мікроінсульт. Лікувався у районній лікарні, двічі — в обласній, приїжджали лікарі й до нього. Дали III групу інвалідності. Хотіли перевести на II групу, але Толі треба було їхати на обстеження. Він сказав, що йому важко їздити, й відмовився. А невдовзі зліг, майже зовсім не вставав із ліжка.
Того дня вранці, коли я прийшла доїти корову, Толя дивився телевізор. Сказав: «Чогось уночі так погано було, то попросив Славка, щоб увімкнув». Ще спитав: «Ви у магазин підете? Я дам грошей, дітям чогось купите. А тоді, мо, звіробою мені заварите». Я пішла доїть корову, аж тут біжить Олег: «Давайте я подою (він доїть з дитинства, може, навіть краще за мене), а ви йдіть до хати — щось із татом». Забігаю: Славко стоїть біля Толі: «Тато попросив, щоб я його повернув. Я повернув, а він, дивіться, як погано дихати став». Хвилин за п'ять-десять Толя помер.

Дружна родина

Семеро дітей залишились круглими сиротами. Слава Богу, бабусі дозволили бути опікуном. Документи оформили за сім днів.
—  Спасибі голові сільської ради Миколі Васильовичу Марченку і всім у райдержадміністрації, що допомогли мені залишити дітей при собі, — каже Катерина Данилівна.
Тепер вона живе на два двори.
—  Оксанка ночує там, коло діда, я — тут. Боюся дітей кидати самих. Та й Аня плаче: «Бабо, ви ж нікуди не підете, не покинете мене?»
— А якось бабуся пішла до діда, Аня сіла під хатою й чекала, поки бабуся не прийшла, — розповідає Катя.
— Вранці повиряджаю їх до школи і йду додому поратись. Роботи вистачає на цілий день: їсти зварити, попрати — хочеться, щоб діти ходили чистенькими. Нам допомогли провести воду, то тепер мені добре — діти самі й покупаються, й посуд помиють. Господарство — повністю на хлопцях. У нас є корова, свині, кури, гуси, кролі.
— І бройлери, — додає маленька Аня.
—  Город хлопці теж обробляють самі. Сапувати й Оксанка з Катею допомагають. Я на городі майже не буваю, тільки підказую: «Оце треба зробити, оте...» Чи важко мені з дітьми? Ще як син був живий, то часто в нього питала: «Ну як ти терпиш — вони бігають, кричать, стукають-грюкають...» Син відповідав: «Я звик». Ото і я звикла. Тепер мій дід дивується, як я витримую. Всяк буває... Другий раз усі як порозходяться хто куди, то й плакати хочеться.

У невеликому — на три кімнати — будинку Личаків, як вони самі кажуть, наче в рукавичці. Скрізь стоять ліжка. Та ніхто не скаржиться, що бракує місця. «В тесноте, да не в обиде» — це про Личаків. Односельці кажуть, що діти надзвичайно дружні між собою. Молодші слухаються старших. Олег і Сергій можуть повчити з малими уроки.
— Олег Аню взагалі виняньчив, — каже Катерина Данилівна. — Двічі лежав з нею в лікарні, коли в неї було запалення легенів. Лікарі казали, що не кожна мама так доглядає за дитиною. Тепер Аня весь час біля Олега, якщо він вдома. Я йому не раз говорила: «Коли помру, то щоб Аню нікому не віддавав, а забрав із собою».
За словами головного спеціаліста відділу у справах сім'ї та молоді Борзнянської РДА Олексія Безпалого, діти-Личаки дуже жваві, надзвичайно активні, постійно беруть участь у районних спортивних змаганнях. А їхня бабуся просто землі під собою не чула, коли на батьківських зборах похвалили її Оксанку за успішність.

Поки ми розмовляли, прийшов з роботи Слава. Хлопець не гребує роботою на фермі, бо йому, як найстаршому, треба годувати сім'ю. Звісно, діти отримують пенсію, та всі ми знаємо, що цих грошей на таку сім'ю замало. Втім ні скаржитися, ні просити Личаки не звикли. А за будь-яку допомогу надзвичайно вдячні всім і кожному — односельцям, сільському голові, керівництву місцевого СТОВ «Дружба», районній владі. Так, на виділені Борзнянською РДА кошти в будинку Личаків було зроблено капітальний ремонт, встановлено насос і душову кабіну (у їх встановленні брав участь і односелець Личаків Григорій Фокін). Слід сказати, що райдержадміністрація й особисто її голова Володимир Бикович постійно допомагають (і не лише на папері) цій та іншим багатодітним родинам — це й солодощі до свят, і канцприладдя до школи тощо.
...Перевдягнувшись, Слава пішов годувати худобу. «Потім підемо з братам и до шкільної спортзали, позаймаємось», — сказав. Мабуть, комусь пощастить з такими чоловіками-господарями.

Аліна Долинець, тижневик «ГАРТ» №44 (2432)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: