Анатолій Сиротенко: «Перемогти, не застосовуючи зброї!»

Добавить новость

Пятница, 30 Октября 2009 14:28  |  Просмотров: 8241

Анатолый Сиротенко

Напередодні дня святкування 65-ї річниці визволення України від німецько-фашистських загарбників ексклюзивне інтерв'ю дав начальник Територіального управління «Північ» Сухопутних військ України, начальник Чернігівського гарнізону генерал-майор Анатолій Сиротенко.

— Анатолію Миколайовичу, у Вас справді звичайна біографія «звичайного» українського генерала?
—  В Красноградському районі Харківської області є таке невеличке село — Наталине. Ось там я й народився в 1960 році, там і жив, ходив у школу до третього класу. А потім мого батька, Миколу Єфремовича Сиротенка, котрий закінчив Львівську школу міліції, перевели для проходження служби в шахтарське містечко Першотравенськ на Дніпропетровщині, де я закінчив середню школу № 4. Стати військовим я вирішив ще в ранньому дитинстві. Пам'ятаєте,  були колись такі гнучкі платівки, на яких у спеціальних студіях кожен бажаючий міг записати якесь вітання? Так ось, у моєму сімейному архіві є така платівка, подарована мені батьком на день народження з таким побажанням: «Толю, тобі сьогодні виповнилося дев'ять років. Хай пройде ще дев'ять років і збудеться твоя заповітна мрія — ти станеш військовим!» На жаль, батька вже немає серед живих, він помер у 1984 році. Мама, Ніна Микитівна, зараз живе в селі на Харківщині, буваю в неї, як тільки випадає нагода. Ще маю брата Едуарда. Свого часу я наполіг, щоб він пішов служити в армію, хоч мама залишалася сама. Він закінчив школу прапорщиків і нині служить в Черкасах. Дружина моя, Ганна Миколаївна, працює медсестрою в поліклініці 1-ї міської лікарні, а дочка Наталя минулого року закінчила економічний факультет Національного авіаційного університету і зараз працює в Києві.

— Хтось із Вашої сім'ї воював?
— Дід  по  батьковій   лінії пройшов усю війну, став кавалером двох орденів Слави. А мамині рідні війну зустріли на хуторі у Брестській області, вони білоруси. Дід був інвалідом, тож безпосередньої участі в бойових діях не брав. Хоча, звичайно ж, воєнне лихоліття не обійшло стороною і їх.

— То Ви перший професіональний військовий у родині?
— Так. Навіть серед далеких родичів до мене не було нікого, хто б пов'язав своє життя з армією. Але батько проходив строкову  службу  в  танкових військах, дуже багато розповідав мені про це, і я прийняв рішення вступати до Харківського гвардійського вищого танкового  командного  училища. Після закінчення школи подав туди документи, пройшов медкомісію. З нашого району того року ще один хлопець вступав до Харківського льотного училища, але йому не пощастило.
Закінчив я училище в 1981 році, після чого пройшов усіма службовими сходинками. Спочатку отримав призначення на посаду командира танкового взводу в «Десні», потім був командиром учбового танкового взводу, ротним, начальником штабу батальйону, комбатом. Наш батальйон став найкращим в дивізії — і мене без обов'язкової в таких випадках академічної освіти призначили заступником командира полку. Після закінчення новоствореної української Національної військової академії (наш випуск був першим в її історії) я два роки командував полком і три з половиною роки був начальником штабу учбового центру «Десна». Підлеглих у мене було на той час 8569 осіб. З цієї посади знову пішов вчитися — в Академію Генерального штабу. Закінчив її — й отримав призначення в рідне харківське училище. Два роки був начальником штабу, потім три з половиною роки командував училищем (зараз це вже Харківський гвардійський інститут танкових військ імені Верховної Ради України). Там в 2004 році я отримав звання генерала, там здобув ступінь кандидата технічних наук. Таким чином, послужив я і на командній посаді, і на штабній, керував навчальним закладом. І ось уже два роки — начальник Територіального управління «Північ».

—  На початку 90-х перед Вами не стояло вибору,  в якій армії залишитися — російській чи українській?
—   Навіть думки  такої  не було! Можливо, тому, що мені, скажімо так, пощастило зі службою.   Мені   не  довелося особливо скитатися гарнізонами, як багатьом іншим нашим офіцерам. Я весь час служив в Україні. Щоправда, напередодні, як ми кажемо, розпаду СРСР я збирався вступати до Академії бронетанкових військ у Москві, яку тоді закінчували фактично всі танкісти. Але мене не відпустили, сказали: «Будеш комбатом — тоді поїдеш». Наступного року я став комбатом, але то був уже 1991 рік. Тому обставини склалися так, що мені не довелося вибирати, якій державі служити. Я присягнув Україні, її народу і залишаюся вірним своїй присязі. Хоча чимало моїх «однокашників» по танковому училищу, тих, хто служив разом зі мною, зараз служать і в російській армії, і в білоруській, і в багатьох інших. І ми при нагоді завжди із задоволенням   зустрічаємося, згадуємо   минуле.  Нещодавно, наприклад, відбувся такий вечір-зустріч випускників училища.

— Минуло майже два десятиліття відтоді, як кожна з колишніх радянських республік «отримала» свою армію. На Ваш погляд, сьогодні вони чимось відрізняються одна від одної?
—  Звичайно, певні відмінності є. І в першу чергу ці відмінності полягають у ставленні кожної з держав до своєї армії. Я не знаю, на жаль чи, швидше, на щастя, сучасна українська армія не воювала. Умовно кажучи, не проливала своєї крові, захищаючи Батьківщину. Можливо, через це, як мені здається, на неї і не зважають так, як зважають на збройні сили в інших державах. Я не боюся говорити це відкрито. Так, українські військові в миротворчих операціях зарекомендували себе якнайкраще, але цього, як ми бачимо, недостатньо для того, щоб держава нарешті зрозуміла: армія — це її інститут. Державний, а не мій власний і не ваш! Не в мене і не у вас має боліти голова, як забезпечити той чи інший вузол зв'язку, аби для військової структури на третині території країни підтримувався безперебійний зв'язок. Але реалії такі, що через тримісячну заборгованість за комунальні послуги ті вузли не сьогодні-завтра можуть відключити. Добре вже те, що нас розуміють на місцях. Скажімо, завдяки тісній співпраці з Чернігівською облдержадміністрацією ми поки що маємо змогу розв'язувати такі проблеми. Але це на рівні таких собі домовленостей «між собою».

— Вас не ображає те, що вирази, наприклад, «честь офіцера», «офіцерська  виправка» ще й досі асоціюються насамперед з офіцерами російськими. Так би мовити, «господа офицеры, голубые князья». Але ж серед офіцерів і російської імперської армії, і радянської було чимало українців.
— Я з вами згоден. Знаєте, коли я командував ротою, в мене було 78 підлеглих 24 національностей.  Чудово  служили казахи,  туркмени.  Проблема була тільки в мовному бар'єрі. Так само і в офіцерському середовищі. На зустріч випускників нашого училища, про яку я вже згадував, приїхали мої колеги з Казахстану, Узбекистану, Білорусі, Росії, Туркменистану. Заступник міністра оборони Латвії — теж наш випускник. Так, колись була одна єдина армія, яку, так історично склалося, асоціювали з Росією. Але говорити сьогодні про честь тільки російського офіцера не можна. Колишня армія (дореволюційна, потім радянська) мала добрі традиції, які однаковою мірою створювалися і підтримувалися представниками всіх національностей. Відповідно, і належать вони всім. Інша справа, чи будуть ті традиції продовжуватися. У нас, на жаль, «за непотрібністю» разом з мильною водою вихлюпнули і дитину. А тепер змушені доводити, що, скажімо, Європу від Наполеона звільняв не один лише «паркетний» поручик Ржевський, а Севастополь — місто слави не тільки російських моряків. Це велика проблема. Пам'ятаю, як я вперше курсантом, у військовій формі, приїхав у рідне село. Як йшов вулицею, а мене вітали односельчани — бабусі-дідусі, дітвора, як люди плакали від радості за мене. Ось від чого воно все йшло. Таке ставлення до захисника Вітчизни виховувалося змалечку — фільмами, книжками, розповідями. І ми маємо це повернути, починати патріотичне виховання ще зі школи. А не тоді, коли 18-річний хлопець уже стоїть в шерензі і прямо заявляє, що він, мовляв, прийшов в армію, аби тут кризу пересидіти. Не про глобальні проблеми безпеки держави він думає — про те, що в армії його хоч якось, та нагодують, одягнуть. Звичайно, ми робимо висновки. І якщо вираз «український офіцер», я згоден з цим, поки що звучить не так гордо, як «офіцер російський», то, я переконаний, це явище тимчасове. Правда полягає в тому, що український офіцер — це не шаровари з лампасами. Як і в тому, що «поручик Голицын и корнет Оболенский» — це ще не російська армія.

— На Вашу думку, як професіонала, чи слід дослухатися до слів політиків, які час від часу починають попереджати про можливі воєнні конфлікти між Росією та Україною?
— Мене завжди обурює, коли дилетанти починають говорити про якусь воєнну загрозу, абсолютно не розуміючи суті питання. Та ще й на фоні якихось особистих амбіцій виносять розгляд цієї «загрози» на державний рівень.  Проблеми Тузли, Севастополя, зміненого русла Дніпра, мови, енергоносіїв не є такими, які треба розв'язувати  за допомогою зброї! Це справа політиків — сісти за круглий стіл і про все спокійно домовитися. Я глибоко переконаний, що слов'яни між собою ніколи не воюватимуть. Принаймні поки нашими арміями командують люди, які разом вчилися, разом служили. Ми не за «протокольним статусом», а за своєю внутрішньою потребою дружимо!

—  То, може, всі питання зовнішньої політики краще віддати військовим?
—   Можливо, від  цього справді було б більше користі. Бо військові, на відміну від політиків, добре знають, як нетреба робити. Нас вчили з лейтенантських років, що зброю перш за все треба вміти не застосовувати. Я на все життя запам'ятав і своїм підлеглим завжди повторюю слова начальника тилу Харківського танкового училища, ветерана війни полковника Віктора Михайловича Бірюка, які він сказав нам, безвусим лейтенантам, коли ми випускалися: «Лейтенанти, сьогодні ви отримали право посилати людей на смерть!» Вдумайтеся в ці слова! І я пишаюся тим, що жодного разу мені не довелося віддати комусь наказу піти й загинути. І хочу, щоб так воно було в житті і далі. Це найбільший успіх для будь-якого військового: перемогти, не застосовуючи зброї! Так, мене вчили воювати. І я вчив воювати. Я знаю, як це робиться. Але я гордий тим, що ніколи не скористався цими знаннями, хоча ситуації бували різні. Цьому теж треба вчитися. І багатьом нашим політикам теж. А якби дехто з них ще й в армії послужив, то взагалі було б добре.

Олег Яновський, тижневик «ГАРТ» №44 (2432)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: