Мобильная версия сайтаГриценко Сергей
Чернігівець Сергій Гриценко цілий рік прослужив у далекій африканській країні Сьєрра-Леоне, спустошеній двадцятирічною громадянською війною. Він рятував біженців із Ліберії. Виживав у джунглях у п'ятидесятиградусну спеку. Тричі хворів на малярію... Цей рік він вважає одним із найкращих у своєму житті. І навіть не уявляє, що було б, якби він туди не поїхав.
Афргасанські дітлахи незабаром заговорили українською...
У Сергія Гриценка три альбоми дивовижних, екзотичних знімків. Причому про кожну фотографію він може розповідати годинами - так, наче все це відбулося щойно. "Хіба таке забудеш?!" - посміхається Сергій Васильович. Власне, до Африки він вирушив заробити дещицю грошей. Погодився не вагаючись, адже зарплата офіцера на батьківщині була мізерною. А так і ці кошти зберігались, і за кожен місяць африканського життя 900 доларів нараховували. Хоч, відверто кажучи, українським миротворцям платили найменше... Сьєрра-Леоне раніше була британською колонією. У цій державі великі поклади алмазів. Країна мала бути дуже багатою, а її громадяни заможними. Натомість більшість населення потерпає від голоду.
- Телебачення там немає, електрики теж, тобто взагалі - жодних ознак цивілізації, - розповідає Сергій Гриценко. - Люди п'ють воду просто з річки, для них це звична справа. Мешкають в убогих хатинках: вкопують палі з баобаба, кладуть на них поперечини і все це вкривають пальмовим та банановим листям. Внизу земляна підлога... їжу там готують на багатті. Причому вогнище фактично не згасає, тліє до наступної трапези. Майже всі сім'ї багатодітні, але смертність дуже висока. На кожному кроці жебраки. Коли на День незалежності України наші миротворці спробували завезти продукти місцевим жителям, то там за цю їжу зчинилася жахлива бійка! Але серце не камінь: дітей та дорослих, котрі з ранку й до вечора стояли біля табору наших вояків, випрошуючи бодай якісь харчі, милосердні українці, як могли, годували.
- Ми просто не могли вчинити інакше, - розповідає Сергій Гриценко. - Взагалі, ці дітлахи дуже швидко опановували українську мову. Запам'ятовували все на льоту. Місяць пройшов - і вже говорили по-нашому! Правда, мимоволі вони повивчали й ненормативну лексику, достеменно не розуміючи її змісту. Думали, це якісь нормальні слова, популярні. От і заходилися їх вживати за першої ліпшої нагоди. Тобто, дивилися на наше життя і копіювали його: шикувалися, як ми, завели своїх командирів та підлеглих... І починали: "Струнко, такий-розтакий, твою мать! Кроком руш!" Ми, побачивши і почувши таке вперше, розвеселилися, на відео записали. Але потім, переглянувши "кіно", збагнули, що вони ж показали наші недоліки.
Українські вояки - найкращі, бо вміють робити неможливе!
У місцевого населення було дуже багато зброї, в основному, радянського виробництва: автомати, гранатомети, пістолети, кулемети, міни. Адже у Сьєрра-Леоне двадцять років тривала громадянська війна. Тому жителів заохочували до роззброєння. Скажімо, за добровільно зданий автомат людині пропонували 15-20 доларів, відро та циновку і ставили на облік для отримання хоча б якоїсь допомоги. А головне їй прощали всі скоєні раніше гріхи. І бажаючих вистачало!
Особливо активно зброю приносили діти.
- Дивишся: трирічне дитинча тягне бойову протитанкову міну. Думаєш: "Господи, зараз як вибухне - від нас мокрого місця не лишиться..." У них же воювати починали з восьми років! Приходили повстанці і забирали у батьків 6-8-річну дитину, завозили в джунглі і там виховували, навчаючи стріляти. А в 10-12-річному віці їх уже "пов'язували кров'ю", тобто, примушували когось вбивати. Взагалі, якщо хтось відмовлявся воювати, йому відрубували праву руку до ліктя, щоб іншим була наука, їдеш країною, дивишся: з кожних десяти чоловіків двоє-троє безрукі. Це дуже страшно! Бригадним генералом у них був 26-річний хлопчина. Ми, між іншим, поцікавилися: "Хто тобі це звання присвоїв?" Він ані трохи не знітився і гордо відповів: "Моя академія - джунглі!"
До українських миротворців місцеві жителі ставилися надзвичайно привітно. У Сьєрра-Леоне нормальних доріг практично немає, тож вантажівка іноді могла просто заблукати у джунглях. І ось уявіть собі таку ситуацію: дві банди з'ясовують між собою стосунки, а тут несподівано наш автомобіль. Стрілянина одразу вщухає. З водієм ввічливо вітаються, називають другом, залюбки показують дорогу... І лише за півгодини, переконавшись, що навіть випадкова куля українцям не загрожує, головорізи відновлюють сутичку...
Підполковник Сергій Гриценко у Сьєрра-Леоне працював заступником командира роти матеріального забезпечення. І саме на нашій техніці їздили миротворці з інших держав. А коли розпочалася війна в Ліберії, українці рятували біженців. Півроку за пекельної спеки фактично мешкали в джунглях.
- Коли возили біженців, розуміли: від наших дій залежить їхнє життя. Звісно, людей хотілося врятувати якомога більше! Тому наші водії щодня сідали за кермо, хоч на вулиці було 40 градусів, а в кабіні - 50. Руку на капот не покладеш, бо на ньому можна яєчню смажити! Вранці вони виїжджали, забирали біженців і везли їх у глиб Сьєрра-Леоне, в безпечне місце. Тобто, працювали з ранку й до вечора, мали лише годину на обід.
Часто доводилося їздити поодинці, без напарника! Розумієте?! ООН давно визнала, що українські миротворці найкращі. Скажімо, у Сьєрра-Леоне такі "дороги", що в сезон дощів там нічого не їздить, все грузне й тоне. А наш автомобіль їде! І всі йому в долоні плескають, бо такого просто не може бути... Проте він їде, виборсується з будь-якої багнюки і виконує бойове завдання, а за кермом цього авто сидить звичайний український хлопець!
"Якщо тобі починає подобатися чорна жінка, то час додому..."
Сезон жахливої спеки у Сьєрра-Леоне розпочинається якраз напередодні Нового року і триває до травня. На вулиці до плюс 50! Тож наші миротворці, які прилетіли у бушлатах, камуфляжах та теплій нижній білизні, почали роздягатися просто в аеропорту, адже піт із них лився струмками. Перші півроку українські вояки мешкали у наметах, по шість осіб. У кожному із них був кондиціонер. А над ліжком - москітна сітка, в яку потрібно було ретельно загортатись, щоб жоден комар не вкусив. Адже у Сьєрра-Леоне лютує малярія. Сергій Гриценко перехворів на неї тричі...
- Наша українська натура: за будь-яких умов мати щось своє, рідне, - розповідає миротворець. - Тому облаштували лазню та парну. Звісно, березових віників там не було, тому парилися евкаліптовими, доки шкіра не вкривалася пухирцями. Коли у парній 80, а надворі 40, виходиш і відчуваєш такий приємний холод...
На запитання про стосунки з місцевими жінками Сергій Гриценко відповів так:
- Нас одразу попередили: ви ідете в Африку, не забувайте, що там СНІД. Тому нас безкоштовно забезпечували протизаплідними засобами: щомісяця по 20-40 штук кожному миротворцю видавали. Проте особливої необхідності в цьому не було, бо до тамтешніх жінок ми не ходили. У нас була популярною така приказка: "Якщо тобі починає подобатися чорна жінка, то час додому..." Хоч, відверто кажучи, вона нам почала подобатися десь за місяць перебування у Сьєрра-Леоне.
Все-таки ми дуже сумували за Україною!
"Нашого павіанчика у селі панічно боялися. Ну, дуже страшний звір!
У Сьєрра-Леоне полюють на мавп, їдять удавів та мангустів. Звісно, наші вояки подібних екзотичних страв не куштували. Кожен привіз із собою в далеку африканську державу шмат рідного українського сала. Милосердно підгодовували і звірят, що з'являлися поблизу табору. Зрештою, деякі з них, відчувши турботу та ласку, стали зовсім ручними.
- Між наметами мавпочки бігали. Деякі наші, хлопці з удавами ходили. Хамелеони мешкали у кожній палатці. "Багато мангустів було, це, можна сказати, охоронці домашнього вогнища, бо полюють на змій та скорпіонів. От ми їх і селили в палатках, щоб туди не заліз якийсь гад. Зі мною жила парочка мангустів. Виміняв за дві банки йогурту. Я їх назвав Рікі й Тікі. Пам'ятаєте мультик "Рікі-тікі-таві"? Вони з малесеньких виросли до справжніх красенів, дорослих звірів, котрі практично увесь час були зі мною. Я про них піклувався, але не наважився взяти з собою в Україну, віддав воякам із нової ротації, яка нас замінила.
Взагалі, кожен український миротворець у Сьєрра-Леоне прагнув завести собі якусь тваринку. Хай навіть і не таку екзотичну.
- Деякі цуценят побрали, поназивали їх українськими іменами. Тільки й чути було: "Микола, Грицько... Марічко, ти куди почалапала?!" І "москалики" у нас бігали, і "карданні вали", і "колінвали"... А які мавпочки у нас були! В основному, синенькі такі, макаки, дуже симпатичні, віддані. їли все: йогурти, часник, цибулю, огірки, не вередували. Власне, саме мавпочки не раз попереджали нас про небезпеку. Адже вони кобру та мамбу за кілометр відчувають. Мамба - найнебезпечніша змія: з мізинець завтовшки, завдовжки до двох з половиною метрів, така собі чорна стріла. Отрута такої змії смертельна. Жодної панацеї не існує.
Особливо часто Сергій Гриценко згадує павіана Гаррі - улюбленця українських миротворців:
- Він рудий такий, дуже розумний, сильний. У нього укус, як у мисливського собаки. Нашого павіана місцеве населення просто панічно боялося. Коли він зривався з повідка і мчав у село, від нього африканці втікали з такими розпачливими зойками! Кидали все, аби тільки накивати п'ятами. З'ясувалось, за їхніми повір'ями, павіан - страшна тварина. У нього був один господар, водій Вітя. Гаррі з ним постійно їздив. Павіан за кермо тримався, і такий у нього був погляд: відданий, осмислений, серйозний! Тільки колона зупинялася, вистрибував і всідався на капот. Ми до нього підходили, йогурт пропонували: "Гаррі, чоп-чоп!" Та лише заводилася машина, він миттю за кермом опинявся...
Гаррі дуже любив купатися, обожнював річку:
- Нам взагалі-то забороняли в африканських річках плавати. Бо там така зараза водиться! Той же кінський волос: увійде в тіло і невідомо звідки вилізе... Тому поплавати ми, зазвичай, їздили на узбережжя океану. Хоч, звісно, інколи і в річках купалися. Але Гаррі нас завжди випереджав! Коротше, золото, а не мавпочка!
Сергій Гриценко анітрохи не шкодує, що на його долю випали такі випробування. Навпаки, щасливий, що став миротворцем.
- Попри все, цей рік був надзвичайно яскравим, сповненим незабутніх вражень, - говорить він. - Навіть не уявляю свого життя без спогадів та снів про Сьєрра-Леоне!
По материалам еженедельника "Місто" - за 10 травня 2007 року, №19
Сергій ДЗЮБА
Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш
Telegram.
Экспорт новостей
